У нас популярний такий анекдот: "Попав українець на безлюдний острів. Через десять років припливає на цей острів корабель. Українець показує довгожданим гостям своє господарство:
– Це моя хата, ось – сад-город, там – хлів.
– А там що? – запитують українця.
– Це моя церква. Я її люблю, я там молюся, – відповідає.
– А поруч що? – Інша моя церква, я туди не ходжу, там я не молюся!"
 

У цьому жарті – відношення киян, як, втім, і багатьох жителів центральної і східної України до Греко-католицької Церкви. Про неї знають небагато, але часто відносяться упереджено: щось вже дуже незрозуміло, православні вони чи католики. І тому прихожани православних конфесій, так само як і вірні Римсько-католицької Церкви греко-католицькі храми принципово не відвідують.
 

У Києві дотепники називають храми греко-католиків "місцем зустрічі львів'ян" чи галичан, як кому завгодно. І доля правди в цьому є: велика частина парохіян – вихідці із західної частини України: Львівської, Івано-франківської, Тернопільської та інших областей, в яких відсоток вірних і регулярно відвідуючих храми значно вищий, ніж в східних і центральних областях. На сході держави теж є Греко-католицькі екзархати - Донецько-харківський і Одесько-кримський, - але парохіян там зовсім небагато. Церква для багатьох київських греко-католиків дійсно другий дім, тому храм ніколи не порожній і, схоже, закривається лише вночі.
 

Ті ж дотепники стверджують, що Греко-католицька Церква – гніздо українських націоналістів (прошу не плутати з шовіністами!). Думаю, що і це справедливо. Церква, яка змогла зберегти українську культуру в умовах імперської Росії і не менш імперського Радянського Союзу, зберегти богослужебну мову (так, мову!), унікальне розуміння релігії, властиве народові, сакральні пам'ятники і втілити в собі дві домінантні течії християнства – католицьку і православну, які століттями рівноправно існують в Україні, може називатися Церквою нації.
 

Національною цю Церкву можна вважати ще і тому, що у священиків-греко-католиків немає бажання втягувати українців в якийсь інший "світ" (західний, східний, російський, арабський, китайський, юдейський, монголо-татарський – потрібне підкреслити). Вони хочуть побудувати свій український світ, і цього їм повністю вистачає.
 

Необхідно визнати, що на почесне звання "національної", схоже, в такій мірі не претендує жодна Церква в Україні, якщо не рахувати вкрай нечисленну "РУНВіру" ("Рідна українська національна віра", форма неоязичництва).
 

Греко-католицька Церква має величезний авторитет у своїх парохіян. Я не пам'ятаю ні єдиного випадку, коли б греко-католик чи тим більше греко-католичка іронічно або просто жартівливо говорили б про свого духовного отця чи церкву. І жертвують вони на храми немало, причому не лише гроші. Повністю добровільно віддається енергія і час на різні добродійні акції, організацію свят, урочистих актів і т.п.
 

Показова ситуація, яка сталася під час недавніх виборів до місцевих рад: священики-греко-католики висунули свої кандидатури у владні органи, як, втім, і духовенство інших конфесій. Вище церковне начальство УГКЦ заборонило це висунення, а общини (громади) не зрозуміли позиції керівників і наполегливо висували своїх отців в органи влади – хтось же повинен захищати народ!
 

Не можу пригадати жодного скандалу, який би розгорівся (або роздувався!) довкола представників греко-католицького духовенства; не допоміг навіть Інтернет. Лише політичні сили прагнуть розпалити конфлікт з цією Церквою на "інституційному" рівні. Ось, наприклад, лідер "оновлених соціалістів" Наталія Вітренко ("домашнє" прізвисько "Жіріновський в спідниці") бурхливо протестувала проти перенесення греко-католицької митрополії зі Львова до Києва, православні радикали влаштовували хресні ходи проти засилля в Києві "католиків з їх греками", мало місце знищення святинь і навіть меморіальних дощок в містах Східної України. А у відповідь – коректне роз'яснення ролі і місця Греко-католицької Церкви в історії і культурі України, багатократні повторення про те, що УГКЦ – національна Церква і твердження, що до Києва вони не прийшли, а "повернулися".
 

Українська ментальність греко-католиків виявляється не лише в убранні храмів – неодмінні рушники на іконах і образи у вишиванках, але і в доктрині Церкви: на перший план в УГКЦ висуваються не космологічно-теологічні, а морально-етичні проблеми. Можливо, це суб'єктивна думка, але я не пам'ятаю жодного виступу лідерів цієї Церкви чи рядових священиків, які б міркували про місце людини у Всесвіті чи про її взаємини з Космосом. А ось проблеми мігрантів, "заробітчан" (громадян України, що працюють в європейських країнах, часто нелегально), людей похилого віку і інвалідів (ініціативу кардинала Любомира Гузара про створення пенсійного недержавного фонду підтримав багато хто), питання біоетики, виступи проти абортів і багато інших аспектів життя суспільства Греко-католицька Церква обговорює часто, надаючи допомогу "заблукалим, убогим і сиротам". Або прагне її надавати.
 

Орієнтація на морально-етичні проблеми домінує в риториці практично всіх представників цієї Церкви. Тому не дивно, що недавнє звернення Любомира Гузара до уряду України про недопустимість ліквідації Національної експертної комісії із захисту суспільної моралі було зустрінуте з розумінням духовенством і підтримано главами багатьох конфесій. І це в контексті постійних кепкувань над "моральною комісією" практично у всіх мас-медіа і в тій частині суспільства, яка вважає себе просунутою, – творча і наукова інтелігенція, студенти, бізнесмени! Любомир Гузар не побоявся виступити з непопулярними пропозиціями, ігноруючи те, що називається громадською думкою. Кардинал вважає за краще сам формувати громадську думку. І, слід визнати, йому це вдається.

Алла Бойко. СУБ'ЄКТИВНО З КИЄВА.

Джерело: Портал-Credo-Ru