Владико, цього літа Пасторально-місійний відділ організував уже кілька заходів на тему місійності як для священиків, які вже душпастирюють за кордоном, так і для семінаристів, котрі планують долучитися до місійної діяльності. Яка мета таких семінарів?

Церква, як живий організм, не може не прогресувати. Взагалі християнство як таке завжди мусить бути в позитивній динаміці. Якщо окремий християнин духовно не росте, не прогресує, то він автоматично піддається регресії. Не можна сказати, що Церква доросла до якогось духовного рівня й цього достатньо. Християнство – це життя з Богом і для Бога, життя Євангелієм на щодень, інакше це – формалізм.

Завдання Пасторально-місійного відділу УГКЦ – дбати про духовну опіку вірних нашої Церкви в країнах, де ще не створено наших церковних структур. Приблизити людину до Бога, дати їй можливість задовольнити свої духовні потреби, духовно зростати, розрадити її й підтримати, впливати на всі сфери нелегкого міграційного життя – усе це входить в обов’язки наших священиків в еміграції.

Справді, щойно ми провели семінар для священиків, які душпастирюють для українського Божого люду в Європі та Азії, і виявили кілька потенційних кандидатів, які бажають їхати на місійну працю.

«Ви перебуваєте в оточенні батьків, братів, сестер, родини, разом із дружинами, дітьми, друзями, добрими знайомими, у рідному ментальному, культурному й мовному середовищі, у задовільному матеріальному становищі. То що ж змушує вас, душпастирів, залишати все це і їхати у світ за очі, у невідомість?» – запитую в кандидатів на місії. Дуже важливою є мотивація служіння за кордоном, і тому ми намагаємося розпізнати мотиви таких бажань. Наша програма допомагає учасникам пізнати тягар Христа, який впаде на них в умовах служіння українському мігрантові, оскільки в наших заходах беруть участь як місіонери, так і потенційні кандидати, священики та випускники духовних семінарій.

Маємо дуже позитивний досвід цього року і приклад для наслідування. У лютому висвячений молодий священик, дружина якого перебуває в «блаженному» стані – вагітна, їде працювати до Казахстану. Оскільки великої черги охочих поїхати туди немає, тому, як я сказав вище, це – приклад для наслідування. Мушу зазначити, що цей священик – випускник семінарії Тернопільсько-Зборівської митрополії, який здобув науковий ступінь в одному з римських університетів і робить такий крок, виходячи з дуже здорової й благородної мотивації.

А чи відрізняється душпастирство в Україні й за кордоном? І до чого має готувати себе майбутній місіонер? Як зрозуміти, що він впорається з цією місією?

ПМВ – це структура УГКЦ, яка повинна готувати священиків до такої місійної праці. Наша Церква вже кілька років тому створила програму вишколу для семінаристів через семінарійний спецкурс «Місіологія». Цей спецкурс, якщо підійти до цього поняття загально, готує до праці серед неохрещених, тобто в середовищі, яке не є християнським і воцерковленим. Отож душпастирська праця за кордоном, в іншому соціальному, культурному, мовному середовищі, є дуже близька до місійної. Спроможність організувати громаду, оцінювати ситуацію та адекватно реагувати на проблеми й виклики, здатність інкультурації та інтеграції – це той невеликий перелік справ, із якими повинен давати собі раду наш священик.

Я переконаний, що вірні нашої Церкви в умовах міграційного життя ментально змінюються не швидко, воно їх загартовує й учить зберігати вірність усьому рідному, зокрема й своїй Церкві. З власного досвіду знаю, що в людей, які були воцерковлені в Україні, ці почуття в умовах міграції стають ще сильнішими, і ці особи стають за кордоном дуже ревними християнами та беруть активну участь у громадському житті громад. Це стосується й священиків, які теж стають набагато активнішими, духовнішими, у них пробуджується креативність, вони починають ефективніше служити людям і Церкві. Не секрет, що наші священики не тільки опікуються своїми вірними, а й стають біблістами, психологами, медиками, правниками, знавцями еміграційного права, навіть якщо вони за фахом чи своєю харизмою в Україні такими не були. А ще – культурологами, турагентами з релігійного туризму тощо.

Семінаристи впродовж 6-7 років навчання в семінаріях готуються й до такої праці. Однак вибрані ними кандидатки на «їмостей» цього вишколу не мають. З огляду на це, цього року ми запросили на такий курс наречених наших семінаристів. Це прецедент, і виглядає, що задум був правильний, бо маємо дуже позитивні відгуки.

А як вникла ця ідея?

Великий відсоток семінаристів одружується, наша Східна Церква має такий привілей, як одружене священство. Якщо чоловік і дружина, згідно з Євангелієм, – це одне ціле, то це «одне ціле» мало б знати, що їх чекає в умовах душпастирської праці на міграційно-місійних теренах.

Очевидно, що найкреативніші та найвідважніші люди – це молоді люди, які хочуть себе спробувати, пожити якнайдалі від надмірної опіки своїх батьків. І добре роблять.

Тому акцентуємо увагу на молодих священиках. І хай наші кандидатки на «їмостей» знають, що може їх чекати, якщо вони виберуть нелегкий шлях становлення свого молодого родинного життя в еміграційних умовах. Людина відкриває свої великі можливості під час так званих екстремальних ситуацій. Тобто тоді, як ми кажемо, коли Господь Бог дає, можливо, трохи важчий хрест, дає більше своєї ласки.

Крім того, кожна людина в екстремальних умовах видобуває з глибин свого єства почуття й сили, які можуть бути приспані в умовах лагідного та тихого життя десь на галицькій парафії, де кожен чоловік тобі кланяється й вітається тричі на день. Така собі тиха, спокійна, сонлива благодать.

Дуже часто великою благодаттю є «буря на морі», під час якої розбуджені проблемою «рятуй, бо потопаємо» апостоли звертають свій зір і повноту своєї віри до Христа-Спасителя.

ПМВ вже не перший рік проводить місійні семінари. Уже бачите якісь їхні плоди, їхню дієвість?

Насамперед, як наслідок, з’явилося більше зацікавлення цією програмою. Цього року приїхати на цей курс до Івано-Франківська зголосився 71 студент. І це під час літніх канікул. Студенти могли б собі спокійно лежати на березі річки чи ще десь, а вони тяжко працювали, до того ж одразу після екзаменаційної сесії. Семінаристів запрошуємо на добровільних засадах, і ця добровільність мусить бути підтверджена їхнім особистим матеріальним внеском, хоч і невеликим.

Крім того, студентові трохи відкриваються очі на те, що таке праця для українського мігранта сьогодні. Скидається на те, що під час цього курсу ми знімаємо рожеві окуляри з очей тих, які бачать таку працю в абсолютному позитивному світлі. Робота в умовах еміграції дуже важка, насамперед психологічно. Священики стикаються з нечуваними проблемами й викликами: людською тривогою, зневірою та відчаєм, випадками насильства й навіть смерті. І на всі ці проблеми й виклики священик мусить реагувати.

Дуже часто нас запитують: а що робить Церква для українського мігранта?

На сьогодні хіба тільки Церква й опікується ними. Вона фактично залишилася наодинці з українською трудовою міграцією. Церква займається і духовними проблемами, і культурними, і мовними, і збереженням національної ідентичності, і хворобами й ліками, і смертями, і відправленням на рідну землю покійників тощо.

Якщо говорити про плоди місійної діяльності, це може навіть видатися самовихвалянням. Однак доки не будуть повністю задоволені духовні потреби наших людей в еміграції, доки Церква не витре останньої сльози на щоці матері-заробітчанки або її дітей в Україні, доти про плоди годі й говорити.

Намагаємося постійно моніторити стан четвертої хвилі еміграції, кількісної присутності наших вірних, а також і досліджувати рівень розвитку душпастирських послуг наших священиків. Виходячи з результатів моніторингу, пропонуємо Главі нашої Церкви робити певні кроки для вдосконалення душпастирської праці, створення структур чи здійснення інших заходів. Духовний аспект життя людини, яка перебуває поза родиною, поза рідною країною, поза рідним ментальним і культурним середовищем, є надзвичайно важливим.

Владико, молодих священиків, які вирішили їхати на місійну працю, звісно, більше приваблює Італія чи Іспанія, а не глибинка Росії чи Казахстан. Як заохотити молодих душпастирів їхати на менш привабливі терени?

Сімдесятилітня особа прийшла просити хрещення. Літні люди очікували вінчання. Доросла молодь також хотіла хреститися й прагнула знань про Бога. Ці випадки пробудили в молодого хлопця, тепер священика з Тернополя, який вибирається на душпастирську працю до Казахстану, велике бажання послужити цим людям і їхнім потребам. Він розповідав, що зрозумів, наскільки потрібний і важливий кожен священик у Казахстані для наших людей.

Я переконаний, коли людина зрозуміє, що її знання, її малесенький досвід чи просто вона сама – це щось дуже важливе для того чи того середовища, то вона поїде будь-куди.

Часто молоді люди твердять, що їхньою життєвою ціллю є самореалізація. Але в цьому випадку Господь посилає своїх учнів реалізовувати не свій потенціал, не свою второпність і мудрість… Христос посилає своїх учнів реалізовувати Його ідею – ідею Спасительної Благовісті. І якщо кожен до кінця присвятить усього себе цій Божій справі – Христос воскресне в душах мого народу і своєї Церкви. Якщо Христовою Благовістю комусь обтерто сльозу, коли ти зрозумів, що не заступив комусь власним «его» дорогу до щасливої вічності, до Бога, який є любов, а делікатно показав, спрямував або просто сам ішов тією дорогою, і хтось повірив Богові через тебе, то кращого щастя в житті немає.

Якщо людина має справжнє, здорове покликання служити Богові, то її не дуже цікавить, де вона це робитиме – чи в Росії, чи в Казахстані; вона буде служити там, де є найбільша потреба.

Які країни сьогодні найбільше потребують українських священиків?

Крім Казахстану й Росії, наших священиків бракує навіть у Бразилії, хоча там є церковні структури та, а також, мабуть, на всіх материках, де присутня наша Церква. Наших священиків бракує в Індії і Японії, в Африці й Середній Азії. Недостатня кількість наших священиків у Греції й Ізраїлі. Потрібні наші священики в Румунії, Угорщині, Прибалтиці, Скандинавії. Сьогодні йдуть перемовини між нашим відділом і Екзархом для Німеччини й Скандинавії Владикою Петром (Криком), щоб священики, які обслуговують Естонію, зокрема, м. Таллінн, могли душпастирювати нашим вірним у Гельсінкі.

Є дуже великі потреби. Очевидно, не всі проблеми просто вирішити.

А які це проблеми – юридичні чи кадрові?

Є юридичні – цивільного права, є й канонічні – права церковного, а також і кадрові. Збираємо базу даних священиків, які хочуть і можуть себе пропонувати на таке служіння. Бажаємо цей аспект життя нашої Церкви поставити в правове поле, щоб воно відповідало Кодексові канонів для Східних Церков, а також пристосувати наше служіння до умов канонічного права Римо-Католицької Церкви, європейського міграційного права та пробувати апелювати до державних українських структур, щоб вони виробили таке право в нашій державі. Адже наразі міграційні процеси в Україні регламентуються тільки окремими законодавчими актами та Українською Конституцією.

У своїй діяльності на різні інтелектуально-формаційні проекти запрошуємо фахівців у цих галузях і пробуємо покращити бодай інтелектуально-інформаційний рівень зацікавлених душпастирів.

Підтримуємо дуже тісну співпрацю з посольствами, консульськими відділами та почесними консулатами України в місцях присутності української еміграції та наших церковних спільнот за кордоном.

Потрібно сказати, що ми ще недостатньо працюємо з посольствами тих держав в Україні, у яких є численна українська еміграція.

Щодо кадрової політики, то треба сказати, що відділ робить усе, що може. Маємо дуже амбітні плани розвитку наших структур, а також різних підвідділів і науково-формаційних інституцій, які працюватимуть у «кадровій» площині. Оскільки левову частину кадрового питання беруть на себе наші семінарії, то нам, як ПМВ, залишається додати «спеціалізацію», яка є дуже важливою.

Що б Ви побажали теперішнім місіонерам і порадили майбутнім?

Еміграція – це виклик, але одночасно й шанс. Гадаю, для священика, якого наш народ зазвичай дуже шанує, – це великий шанс розкрити свій дар священства для Божого люду, для Церкви, для Бога. Якщо священик зуміє, як апостоли під час помноження п’яти хлібів і двох рибин, віддати все, що можуть, тоді Господь помножить це у великий дар для народу.

Кажуть, коли береш – наповнюєш руку, коли даєш – наповнюєш серце.

Місіонер мусить бути готовий ділитися Богом як хлібом насущним, тобто бути відкритим, щирим, правдивим, здатним любити й прощати, бути для рідного народу слугою на взір Христа.

Не шукати легкого служіння, бо Христове ярмо є легким тоді, коли ти справді хочеш взяти його на себе й понести у світ з усвідомленням, що любиш Бога, а тому любиш людину – Його образ і подобу.

Часто широко розплющуємо очі перед живописними полотнами чи іконами в музеях, захоплюючись фаховістю й даром майстрів, які створили ті чи ті шедеври. А вже за мить не можемо поцінувати живу людину, яка є образом і подобою великого маестро – Господа Бога.

Мушу зауважити, що наша Церква сьогодні достатньо попрацювала над рівнем виховання семінаристів. Гарна, добра, а навіть подиву гідна постава наших семінаристів, їхня культура, освіченість, духовність, молитовний рівень, креативність, ентузіазм, скромність… Це породжує в моїй душі надію на майбутнє Церкви.

Тому кажу семінаристам: «не бійтеся» плисти проти течії, вийти на зустріч викликам і тоді пізнаєте, який великий і могутній у вас Бог.

Інфоцентр ПМВ
Джерело: ugcc.org.ua