Минулого тижня, святкуючи свято святого Володимира Великого, Церкви східної традиції презентували себе світу й Україні, як наслідників Володимирового хрещення. І УПЦ МП, і УПЦ КП І УГКЦ провели торжественні заходи з цієї нагоди.

Слід відзначити, що українські ЗМІ стидливо замовчували інформацію про те, скільки насправді зібралося вірних Московської Церкви в Україні на молебень на Володимирській гірці у Києві, який очолив предстоятель цієї Церкви московський патріарх Кірілл І. Де-не-де блимали повідомлення про всього-на-всього кілька сотень людей, а то й цього менше.

Київському патріарху Філарету поталанило трохи більше – на його молебень зібралося як-не-як а 1,5 тис. вірних. А про УАПЦ цього разу навіть не було чути.

Тому на фоні цих двох предстоятелів, Патріярх УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук виглядав недосяжним тріумфатором. У час літніх відпусток і нестерпно гарячої погоди на прощу до Галича з нагоди святкувань Володимирового хрещення, за різними даними, зібралося від 30 до 50 тис. греко-католиків.

Що б не шептали різні лихослови, а УГКЦ вкотре довела, що попри свою малочисельність в порівнянні з православними деномінаціями України, Вона не просто є, не просто існує в Україні – Вона живе активним християнським життям, Вона здатна змобілізувати своїх вірних. І це не можна ігнорувати ні як релігійний, ні як соціальний, ні навіть як політичний чинник українського суспільства.

Очолювана молодим Патріярхом, УГКЦ єдина спромоглася практично в самому початку згортання теперішнім режимом демократичних свобод в Україні апелювати до суспільства. Після «брюссельського інциденту» на зустрічі з Януковичем, єдиний з християнських Предстоятелів України Патріярх Святослав відчитав президента за некультурну дітвацьку поведінку стосовно глав Церков та релігійних організацій України. А на теперішній час УГКЦ є єдиною конфесією в Україні, яка закликала своїх мирян до активної участі в парламентарних виборах і дала для цього критерії, закликавши також греко-католиків України молитися за ці вибори. Це направду зріла позиція Церкви, яка заледве як 20 років втішається, принаймні, сякою-такою свободою після епохи переслідувань і гонінь. 

Звісно, можна скептично ставитися до слів Блаженнішого Святослава про те, що УГКЦ процвітає, як ніколи до тепер. Особливо скептичним можна бути, коли реальність не втискається чи не натягується у прокрустове ложе власних уявлень про те, що таке Церква. Але реальність свідчить про територіальний, кількісний та якісний зріст УГКЦ саме в нашому часі.

Свого часу московський режим, вочевидь, прагнучи відірвати галичан від національного та релігійного коріння, розсіював їх по величезних просторах совєтської імперії зла. Сам того не хотячи, совєтський режим посіяв насіння майбутніх греко-католицьких парохії не лише по всій Україні, але й у самій таки Московщині і Казахстані, ставши таким чином активним чинником євангелізації Великої України, Московщини та Казахстану.

Якби УГКЦ була подібною до церков, які своє існування виводять з московської традиції, очевидно таке розсіяння могло б серйозно надірвати її сили. Та влучний симбіоз східної літургійної спадщини та впливу західної народної побожності, вірність ідеї християнської єдності під проводом Наслідника св. Петра зродили новий тип християнської самосвідомості, який під ударами переслідувань не зник, а навпаки загартувався.

На даний момент УГКЦ має усі шанси стати авангардом нової євангелізації на всьому українському просторі. І дай Бог, щоб ці шанси не були змарнованими.

о.Орест-Дмитро Вільчинський