//

У пошуках втраченого символу, або про сучасне біблійне невігластво

Пропонуємо вашій увазі статтю монс. Тімоті Вердона "У пошуках втраченого символу, або про сучасне біблійне невігластво". Ця стаття була написана в жовтні 2008 року, але анітрохи не втратила своєї актуальності.

 

*****
У той час як XII чергова генеральна асамблея Синоду Єпископів розмірковує про Слово Боже в житті та місії Церкви, буде корисним коротко подумати про те, що можна назвати "сучасною біблійною неграмотністю", тобто про майже повну втрату чуття і технік, які століттями формували християнський спосіб сприйняття Святого Письма.

 

Щоб зрозуміти всю серйозність цієї ситуації, досить розглянути книги з мініатюрними ілюстраціями, створені вручну в середньовічних монастирях для літургійних цілей. Сучасний користувач, який стикається з подібними скарбами на виставці, або в статтях з історії мистецтва, швидше за все навіть не зрозуміє дистанцію, яка сьогодні відокремлює нас від світу, який їх створив: між нашим "книжковим" досвідом і досвідом середньовічним є настільки істотні відмінності, що ми про них можемо і не здогадатися.

 

В епоху Інтернету саме поняття "книги" починає вислизати від нас, і у світлі сучасних біблійних і літургійних досліджень традиційне уявлення про "священну книгу", схоже, має інше значення, ніж в минулому. На практиці, сьогодні майже неможливо зрозуміти сакральну силу, яку мав у середні віки біблійний або літургійний текст.

 

Те ж саме можна сказати про мініатюри, що прикрашають текст. У наш час глянцевих зображень, якими рясніють газети, журнали, телебачення дуже важко здивувати вишуканою свіжістю мініатюр, сяючих золотом серед колонок тексту. Ми втратили інтелектуальний і емоційний зв'язок, який існує між зображенням і древнім текстом, який знали, любили і в який вірили.


Тим не менш, для більш ніж тисячі років європейської історії, типовим контекстом книг був саме контекст віри, якою жили, про яку глибоко розмірковували і  живилися текстами настільки древніми, що вони здавалися "вічними": текстами, які можна назвати просто "молитвами". Богослужбові книги насправді використовувалися для спільнотної молитви, а Біблія - для Lectio Divina, яка, в свою чергу,  живилась і в якійсь мірі формувалася під впливом літургії та молитви.

 

Під "літургією" ми тут маємо на увазі цілий комплекс церковних обрядів, разом з євхаристійною літургією, або "месою". Тексти меси, які змінюються в залежності від свят або періоду року, дійсно вимагають свого роду спільнотної lectio divina  для розуміння події, що святкується або персонажа. Всяка річ співвідноситься з містичним центром християнської віри, жертвою, яку Христос приніс на хресті і з новим життям Його воскресіння. Навіть у переддень Різдва, тексти меси зобов'язують з'єднувати радість народження з драматичним фактом смерті на хресті; тіло немовляти в яслах, тіло розп'ятої дорослої людини, Corpus Christi, дійсно присутній у євхаристійному хлібі та "Містичне Тіло", що складається з громади присутніх на молитві, стають єдиним цілим. Ось чому фреска в базиліці Асижу, на якій зображений святий Франциск, котрий кладе Немовля в ясла, розташована під великим хрестом поруч з вівтарем.

 

Йдеться про спосіб "бачити" - розуміти - причинно-наслідкові зв'язки між історичними, метаісторичними і надприродними подіями, що відрізняється від нашого: про спосіб "бачити" - розуміти - який впливав на спосіб читання, а отже, уяву і зображення змісту тексту. Візьмемо, наприклад, чудовий початковий розпис в Бревіарії чотирнадцятого століття з бібліотеки Queriniana в місті Брешіа; це буква "B" першого слова Псалма 1 латинської Вульгати, "beatus": Beatus vir qui non abiit in consilio impiorum, "Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить". Отці Церкви співвідносили це початкове слово з Христом, і мініатюрист використовував відкриті простори в цій букві "B" для того, щоб нагадати все життя Христа, зі сценами Благовіщення, Різдва, розп'яття і поховання. Розташувавши слова B-eatus vir на початку і по краю цих сцен, невідомий художник пов'язує "блаженство" відносин людини з Богом - тему Псалма - з Ісусом Христом.

 

Древній спосіб читання мав також алегоричний аспект, який в епоху "наукового" вивчення Біблії ми ризикуємо втратити. Антифон до Пісні Захарії (Benedictus) ранкової хвали урочистості Богоявлення, наприклад,  вельми вражаючим чином пов'язує три біблійні події, які в своїй хронологічній послідовності становлять першу появу Христа світові: прибуття волхвів з дарами до новонародженого Ісуса (Мт.  2, 1-12); хрещення Ісуса в річці Йордан (Мт. 3, 13-17;  Мк. 1, 9-11; Лк. 3, 21-22); та перетворення води на вино на весіллі в Кані (Ів. 2, 1-12).

 

Але, наче розуміючи пастирську складність дати зрозумілий зв'язок між цими подіями, анонімний автор антифону порушує хронологічний порядок і переставляє місцями події, кажучи: "Нині Церква, омита від гріха в Йордані, з'єднується з Христом, Нареченим своїм; / приходять волхви з дарами на царський шлюб, / і вода, в вино перетворившись, веселить трапезу, / алилуя!".

 

Перше і останнє слово пояснюють цей стиль прочитання: "Нині" і "Алілуя!". Тут старозавітні тексти були витлумачені у світлі літургії, і в літургії змінюється відчуття часу, так, що події минулого і навіть їх чергування між собою переживаються екстатично як єдине "нині" Бога, переставляючи історичні події місцями і перетворюючи їх на одномоментні і взаємопроникні таємниці. Кожна подія кидає світло на іншу подію в єдиному задумі Отця, відкритому через життя-смерть-воскресіння Христа: ось мислення, що лежить в основі незліченних християнських зображень, від катакомб до XXI століття.

 

Як початковий розпис першої літери антифону на Богоявлення, так і сам антифон є плодом монашого натхнення, і це є основоположним. Монашество саме по собі є витвором мистецтва: воно робить "зримим" і "відчутним" особливу інтенсивність християнського життя, тому що монах бажає бути, як Христос, іконою, або образом, краси Бога; а монастир є тим місцем, де за допомогою братів, які  поділяють те ж духовне бачення, можна вдосконалюватися, це - свого роду майстерня душі. Найпоширеніша західна формула чернечого життя, Regula monachorum св. Бенедикта Нурсійського (бл. 480 - бл. 547), прямо проводить цю аналогію, порівнюючи монастир з майстернею ремісника, характеризуючи життя монахів як творчий процес (Regula Benedicti, 4, 75-78). Це твердження пізніше знаходить відгук у одній з проповідей, в якій він представляв життя віруючих, збагачене "золотом добрих справ (...) і дорогоцінними інкрустаціями старанної віри" (Homelia, 6 "De predicatione"). Те, що відрізняє монахів від інших християн - принаймні, на думку св. Бенедикта - це ступінь зусиль: монахи вкладають всю свою людську силу в духовний задум, використовуючи в якості "інструментів" моральні заповіді християнського життя, instrumenta artis spiritalis (RB, 4, 75).

 

Хоча зміст цих фраз явно метафоричний, не дивно, що метафора стала реальністю і що монастирі перетворилися на рушійні центри мистецтва, як і очікував св. Бенедикт (див. главу 57 з Правила про "ремісників в монастирі").

 

В історії християнства культурними плодами чернецтва користувалися не тільки монахи, бо мовчання і відокремлене життя монастирів, замість того, щоб відштовхувати, привертало безліч вірних. Задовго до того, як почав вчити Алкуїн, а Ансельм - писати, громадяни Олександрії Єгипетської відправлялися в пустелю слухати св. Антонія абата, а римляни вели своїх дітей до св. Бенедикта. Навіть коли золотий вік чернечої культури став хилитися до заходу, починаючи з XIII-XIV століть ідеал самотності, наповненої молитвою, залишився зразком для активних  монаших орденів і для мирян, яким вони проповідували.

 

Не буде перебільшенням стверджувати, що завоювання  монахів - їх мистецтво і архітектура, літургійна практика, організаційні структури і методи, що застосовувалися в сфері освіти, сільського господарства і торгівлі, сформували культурну свідомість Європи. Більш того,  монаше життя, розглянуте як соціальний творчий і добровільний вибір, глибоко закарбувалася в уяві християн, настільки, що деякі з найбільш фундаментальних прагнень нашої цивілізації можуть бути прочитані тільки в світлі чернечого "діяння".

 

У всьому цьому важливо зрозуміти подвійну роль уяви. З одного боку чернече життя вимагає зусилля уяви в тому, хто вступає в неї, стаючи монахом, з іншого вона вимагає тієї ж уяви від християнського суспільства в цілому. Чоловік або жінка, що відмовляються від радощів життя, віддаляючись шукати Бога в мовчанні і молитві, потребують досить розвиненої соціальної і моральної "уяви", щоб твердо вірити в те, що "не бачило око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог люблячим Його "(1 Кор, 2, 9): цей уривок процитовано в Regula Benedicti 4, 77. Перш за все у відносинах з братами, часом проблематичними, саме уява, крім віри, допомагає  монахові відчувати, що кожен раз, коли "усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили" (Мт. 25, 40; пор. Regula Benedicti 36, 3).

 

За допомогою тієї  ж уяви ті, хто залишається в світі, впродовж століть вважали монахів "мудрецями" та "пророками", а не небезпечними інакомислячими на задвірках суспільства. Від тисяч чоловік, що відправлялися до авви Антонія в єгипетську пустелю, просячи його "слова", до сотень тисяч, які читають сьогодні Томаса Мертона або Енцо Б'янкі, християни повірили, що самотність  монахів зовсім не передбачає презирства до інших, і що з їх мовчання може виникати мудрість на служіння людині.

 

Хвилююча в своїй простоті, ця довіра підказує найважливішу функцію чернецтва у сфері життя християн, що відноситься до уяви, функцію "символу", яка наділяє святістю те, що до нього наближається. Відвідувачі монастиря, як і самі монахи, мали враження, що в споглядальній зосередженості обителі місця і предмети знаходять щось від духовності мешканців цих місць. Навіть найпростіші предмети раптом сприймалися як знаки, що відкривають солідарність між людиною і святинею, як сходинки сходів, що ведуть від землі до неба. Саме в цьому дусі св. Бенедикт говорить, що навіть до загальних інструментів монастиря слід ставитися як до священних літургійних судин (Regula Benedicti 31, 10).

 

Йдеться про спосіб бачити сакраментальне, коли поверхня речей стає прозорою, щоб відкрити нескінченну перспективу, втілюючи образи дієвістю. Зображення Тайної Вечері в трапезній монастиря, на приклад, пензля Леонардо в обителі Пресвятої Марії Благодаті, є не тільки "прикрасою", але функціональним предметом, який повідомляє віру, від якої він народжується, і живить її. Практичні рішення у формальному виникненні твору, які зазвичай входять до сфери історії мистецтва, тут переплітаються з іншими рішеннями, не естетичними, але екзистенційними.

 

За матеріалами ru.radiovaticana.va

 


реклама: Дізнайся, де гарно провести час, цікаво і невимушено поспілкуватися, здобути нові навики та знання на сайті atmeclub.com.ua - женские клубы киев