Чому недільну проповідь ми забуваємо ще до причастя, а зі священиком розмовляємо про те, «чи є життя на Марсі»? Збігнєв Крушевський, учитель і батько священика, роздумує про якість підготовки священиків до розмов з іншою людиною.
Якщо хтось живе «на своїй хвилі» і мало пов’язаний з реальністю, то його прозивають «космонавтом». Як на мене, священикам не варто бути «космонавтами», необхідно твердо стояти на землі.
Чимало написано про комунікативну слабкість, яка заважає священикам установлювати щирі стосунки з молоддю. До цих землян важко достукатися лайкою – чи повчальними прикладами як не з далекого космосу, то з далекого середньовіччя, лекціями з циклу «Дивіться, який я мудрий» (замість того, щоб було «Дивіться, яке це просте/гарне/добре»).
Давно мовиться: потрібно розмовляти мовою планети, на яку прибув, або принаймні розуміти, що така мова – крім тієї, якою ти сам володієш, – існує. Що ж то за явище? Чому недільну проповідь ми забуваємо ще перш ніж пролунає «Агнче Божий»? Чому священики щонеділі промовляють до людей – і не можуть на щодень розмовляти з людиною?
Порушення у спілкуванні – перша причина. «Земля, Земля, я вас не чую!» Часто буває так: хлопець виростає в маленькому місті. Він чуйний, добрий, інтроверт, самозаглиблений, побожний. Не гасає у футбол, не любить допомагати татові в хатніх справах. Любить читати. Має небагато приятелів. Але охоче ходить до церкви, прислуговує на св.Месі. Ким він буде? Священиком, – вирішує родина; сповняться мрії якщо не батьків, то дідів. Отримавши атестат у школі, хлопець іде до семінарії. Там, упродовж шести років замкнений разом із такими, як він сам, взагалі вже не мусить контактувати з планетою Земля, якої й так добре не знає. Якщо поталанить, то він вивчиться виголошувати проповіді. Говорити, зовсім не обов’язково розуміючи людей чи розмовляючи з ними. Він стає священиком, і тут раптом – ой лишенько! Буде змушений викладати катехизу!
Друга причина – брак покликання… до вчительської праці. Зрештою, чимало духовних осіб – мислителів, містиків, філософів – можуть збутися у тиші монастирського скрипторію. Але не мають вибору, бо мусять катехизувати. Бо буття священиком означає ще й працю з живими підлітками, з їхньою нерафінованою мовою, проблемами, ваганнями, пеклом дозрівання. І легко не буде.
Третя причина – неправильний напрямок польоту. Часто, уявляючи себе майбутнім священиком, юнак ставить себе подумки перед цілим храмом, перед цілим катехитичним класом тощо. Але, може, краще уявити собі не «всіх», а когось окремого? Кожного окремо. Непокірливого учня, який не розуміє сказаного, хоча «всі» вже зрозуміли.
Усунути ці причини заважає брак відповідного приготування. Вочевидь священики й катехити як люди розумні швидко орієнтуються, що вчитися потрібно постійно, навіть по завершенні навчання, бо щоб відповідати своєму покликанню – треба не раз «зректися самого себе». Мирянинові легше: якщо визнає свою набуту професію невідповідною схильностям, то може перекваліфікуватися. Священик не може.
Знаю багатьох духовних, які закінчують курси, читають, шукають допомоги, бо розуміють, що самого запалу до справи замало – потрібні конкретні знання, навички. Але також маю геть інший досвід: багато хто вважає, що саме буття священиком уже забезпечує їх життєвою і професійною мудрістю, якої не мають миряни, а звернутися по допомогу – це майже приниження. Отож замикаються у храмі чи на плебанії, немов в оборонній башті, повторюючи з амвону, як мантру, фразу про «немає непрактикуючих віруючих», тобто що окрім тих, хто ходить і слухає, більше нема з ким і про що розмовляти. А на планеті Земля залишаються без вказівки ті, хто згубився, сумнівається, шукає, ба й просто потребує розмови, поради, слова і Слова…
Copyright MCI 2010-2013
