«Ідіть же по цілому світі та проповідуйте Євангеліє усьому творінню», − звернувся словами Святого Письма о. Василь Поточняк, виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ, до учасників семінару. Упродовж останніх трьох днів семінаристи мали можливість доповнити своє знайомство з особливостями місійного служіння, слухаючи досвід праці різних мирянських спільнот та громадських організацій, а також особисті свідчення людей.

Про потреби душпастирів за кордоном говорив о. Іван Ковба, Росія, адже «від Новосибірська аж до Камчатки немає жодного священика, котрий би опікувався українцями». Люди також мають свої очікування від священиків, про це розповів о. Тарас Милян, голова Комісії у справах молоді Львівської архиєпархії. «Священик повинен відображати те, що не може сказати людина», – підкреслив о. Тарас. Що стосується ситуації з молоддю, то зауважив, що «молодь є бідною у справах віри. Допомогою на цьому етапі буде наша терплячість і послідовність праці». Про трудність праці з молоддю у Греції говорить також і с. Герарда Смерека, ЧСВВ. «Молодь важко зацікавити Богом. Це діти батьків, котрі увесь час працюють, але важливо, що вони приходять, збираються, мають бажання, хоча до кінця ще не свідоме», – говорить сестра про це служіння.

На чужині дуже гостро переживаєш розлуку з Батьківщиною, про це свідчить с. Оксана Кравець, Згромадження Божого провидіння, Італія. «Ти слухаєш рідну мову – і просто плачеш. Це не поясниш, це треба відчути». «У 1946 люди  почали вишивати рушник, у 1953 році – завершили. Вишивали нитками, які зафарбовували цибулею», – розповідає о. Олег Пігій, Казахстан-Україна історію про те, наскільки великою була любов і туга українців за рідним.

Говорить також і про те, якого спілкування насправді потребують люди від священика: «Багато питань вирішувалося за чаєм, це було найкраще спілкування». На запитання, чи щасливий у своєму служінні, відповів, що, «за три роки у мене не було бажання вертатися в Україну, хоч дуже люблю свою Батьківщину, але, будучи в Караганді, я ніколи не був поза Україною», – говорить священик і звертається до семінаристів: «Не шукайте Європи – вона вас погубить, а Казахстан допоможе знайти вам Бога».

Морське капеланство представляв о. Олександр Смеречинський, м. Одеса, котрий поділився своїми спостереженнями щодо потреби спілкування. «Найбільше українських моряків є серед європейців. Ми відвідуємо кожен іноземний корабель, який прибуває. Ці люди просто потребують нашої присутності. Вони питають мене: «Чому ти мені допомагаєш?».  Відповідаю, що вірю в Христа, тому це роблю. Зауважує, що моряками займається лише УГКЦ. Одеські моряки, котрі приїжджають додому, відчувають себе «кошельками, яких відкривають і розграбовують», – говорить священик, а також передає слова дітей: «Тато приїжджає, вони з мамою ідуть і тратять ці гроші на свої розваги».

Пані Надія Холод, Італія-Тернопіль, заробітчанка, свідчить, що їхала за кордон через важку матеріальну ситуацію. «Якби мої діти ішли без тата, я не впізнала б їх», – говорить жінка про зустріч з родиною. «Це добре – побачити «образ», який приїжджає з грошима, але про стан твоєї душі ніхто не питає. Цікавить одне: скільки ти привезла», – ділиться п. Надія.

В’язниче капеланство за кордоном представив о. Костянтин Пантелей. «УГКЦ співпрацює з Міжнародною католицькою місією душпастирства в тюрмах. Організація об’єднує 115 країн світу. В усіх країнах Західної Європи є Католицька Церква, яка має конкордати із державою. На їх підставі є капеланський корпус, який здійснює душпастирську опіку в’язнів. ООН прийняла зобов’язуючий документ для всіх країн, який говорить про те, якими мають бути мінімальні стандарти поводження з в’язнями. Якщо система тримає особу, котра потребує  свого священика, то влада має допустити цього священика. Якщо таких осіб є достатнє число, то священик мусить бути прийнятий на контрактній основі для оформлення їхніх потреб», – розповідає отець. Говорить також про труднощі: «Небагато священиків усвідомлюють кричущу потребу цього душпастирства».

Працю з «жінками вулиці» представив о. Василь Поточняк, Італія-Київ. «В Італії є від 50 до 100 тис. жінок легкої поведінки. У Болонії, де я служив, вночі на вулиці стоїть 450 жінок, це не лише українки. У Римі цілі структури займаються цими людьми. В Італії є товариства сімей католиків, котрі готові взяти таку людину в сім’ю. Дівчина у цій сім’ї проживає до півроку, потім її перевозять в інше місце – і тоді вона починає жити самостійно. На Україну, зазвичай, не вертаються. Щодо праці УГКЦ, то я був членом товариства «Дерево киринейчика». Праця полягала у короткому спілкуванні, яке нам вдавалось провести з тими людьми, що приносили їм хоч якусь маленьку радість. За ніч розмовляли з 30 особами. Майже кожна просить порятунку. Ці люди, як в тумані. Ми намагалися непомітно дати їм візитку з телефоном Церкви, яка займалася ними. Це все доводилось робити дуже обережно, вночі, бо знали, що за ними увесь час спостерігають», – говорить священик.

«На загал люди не знають, чому вони тут. Коли ти починаєш з ними спілкуватися – відчуваєш смерть, драму. Це живі трупи. Вони не знають, як з цього вийти. Є, однак, і такі, котрі мають прагматичні мотиви, наприклад, зробити пластичну операцію», – говорить священик і закликає не судити їх, не сміятись, бо ця залежність більша, ніж наркотик. На запитання, як в Україні ведеться праця з такими людьми, отець відповів, що не знає якоїсь такої видимої діяльності. «Священики працюють на рівні особистому – через сповідь», – говорить о. Василь.

Про прощу, як форму молитви, спілкування та зустрічі родин мігрантів, а також  про свій досвід перебування в Неаполі говорила п. Галина Заячкевич, Італія-Дрогобич. «Цьогоріч вшосте відбудеться піша десятиденна проща родин мігрантів із Самбора у Зарваницю. Першу таку прощу було огранізовано у 2006 році. Ми хотіли, щоб через прощу нас почула влада. Проща – це молитва, можливість зустрічі родин тих, хто за кордоном, з тими, хто тут. Минулого року відбулася  п’ята ювілейна  піша проща родин мігрантів,  котра прибула у Зарваницю у кількості 370 осіб. Участь можуть взяти не лише заробітчани, а і ті особи, котрі потребують духовного. Ми йдемо пішки 240 км і вчимося довіряти Богові», – сказала п. Галина.

На завершення о. Мирон Бендик представив загальну місіологію УГКЦ. «Місія Церкви – не відкинути жодної людини, котра приходить. Коли люди відчують любов пастирів – зникне їхня настороженість. Місійність не в конфесійності, це треба відкинути, коли ти ідеш служити. Екуменічність місії у тому, щоб ми у Слові не вносили ті елементи, що ділять. Місійне завдання священика – пізнати всіх за своїх, показати, що їхня Київська традиція, є, водночас, і нашою», – говорить священик.

Щодо праці Церкви говорить: «Праця УГКЦ має бути настільки доброю, щоб тут, в Україні, було якомога менше місійності. Кожен священик має завдання, щоб у перспективі пастирства зросло число воцерковлених людей. Місійне завдання на галицькій парохії: зробити так, щоб Церква була якісно повною, по цих ознаках впізнаємо, що священик мислить місійно», – зауважує о. Мирон.

Торкаючись питання обряду, зауважує, що «Східна діаспора – це те, куди ми маємо прийти. Вірний кожної Церкви має право, щоб йому послужили в тому обряді, в якому він вихований», – говорить священик.

Говорить про інкультурацію та унікальне завдання місіонера – бути носієм двох культур, бо так він набуває своєї ідентичності. «При такому підході є шанси, що УГКЦ буде прийнята позитивно всюди там, де б не прийшов місіонер», – говорить священик.

Семінаристи мали змогу також ознайомитись із діяльністю  мирянських рухів та організацій на місійних теренах, про що говорила п. Віра Ценгалевич, голова Комісії у справах євангелізації Львівської архиєпархії. Також почути про психологію сім’ї мігранта, про що розповів п. Максим Бондаренко з Комісії у справах мігрантів. Соціальне служіння місіонера представляв о. Ігор Козанкевич, директор БФ «Карітас» СДЄ. Назар Дуда, УКУ, представляв тему важливості євангелізації та катехизації на місійних теренах. Про місіонерську харизму душпастиря, богопосвяченої особи та мирянина говорив о. Володимир Ждан, УКУ. Працю з іммігрантами, які прибувають в Україну із Чечні, Іраку, представив о. Олексій Бределєв, ТІ. Про роль священика та співпрацю з Церквою розповів п. Остап Стахів, США-Львів, заступник Голови з питань культури Всеамериканської громадської організації: «Нова українська хвиля», депутат Львівської обласної ради.

Отець Василь Поточняк анонсував проект скрипту викладання місіології в семінаріях під авторством о. Мирона Бендика, який уже є написаний і розрахований на два семестри навчання. Семінарії загалом висловили згоду. До місяця часу ще прийматимуться пропозиції. «Сподіваємось, що до кінця цього літа праця дійде до завершення і мав би вийти скрипт під назвою: «Загальна місіологія» і «Місіологія нашої Церкви». Одним з багатьох кроків, які наша Церква має зробити − це мати один погляд на місійність», - сказав о. Василь Поточняк.

Нагадаємо, що цей перший практичний місійний курс, організований ПМВ УГКЦ, відбувався у Львівській духовній семінарії Святого Духа упродовж тижня, з 27 червня по 2 липня, і охопив своїм змістом різні аспекти місійного служіння нашої Церкви через науково-практичне ознайомлення з цими реаліями. Запрошеними гостями були місіонери з усієї  Євразії, а також організації, які займаються питаннями мігрантства, іммігрантства та безпосередні свідки: заробітчани та ті, хто повернувся.

Для Департаменту інформації Іванна Рижан

Джерело: www.ugcc.org.ua

Фото брат Роман Спірц, Львівська семінарія Святого Духа