23 липня 2011 року засоби масової інформації повідомили про те, що ієромонах Дмитро Григорак ЧСВВ, Апостольський Адміністратор Бучацької єпархії, згідно з вибором Синоду Єпископів УГКЦ призначений Єпархом Бучацьким. Це рішення підтвердив Папа Бенедикт XVI, давши свою згоду на канонічний вибір Синоду.

«Якщо сказати, що призначення єпископом було для мене несподіванкою, –говорить владика-номінант, то, насправді це не так, хоч така новина завжди є певною несподіванкою. Я ніколи не уявляв себе єпископом чи священиком, однак все життя молився і донині молюся про Божу волю. За волею Господа Бога я є монахом, священиком і тепер вже єпископом-номінантом».

Сьогодні ми маємо нагоду особисто поспілкуватися з владикою-номінантом і детальніше довідатися про його перші враження з нагоди цієї події, бачення ним майбутнього призначення, чи відчуває він, що це покликання саме для нього. Також дізнаємося, з чого розпочне владика нове служіння, яке завдання ставить перед собою, які проводитиме реформи. Поцікавимося, чого найбільше прагне єпископ-номінант навчити своїх вірних, як розвиватиме єпархію та за що найбільше вдячний Господеві.

- Владико-номінанте, відомо, що Ви є дитиною пострадянського простору. Як Ви прийшли до Бога, Церкви, і зокрема до ЧСВВ?

- Велику роль відіграла сім’я, в якій я народився, батько й мати, які навчили мене молитися. Дилема «вірити чи ні?» в мене не виникала. Уся моя родина була віруючою, хоча глибокого усвідомлення віри я не мав, бо батьки, звісно, не могли мені його дати. Нашу родину духовно підтримував о. Мирон Підлісецький, ісповідник віри. Це було раз на рік. Він приходив на Пасху, ми сповідалися, причащалися, отець служив Літургію в хаті. Згодом на життєвій дорозі зустрічався з отцями різних згромаджень: василіянами, редемптористами, студитами. В той час я не розрізняв чини, для мене то все були монахи. Так сталося, що з отцями-василіянами налагодилися найтісніші взаємини і в кінці 80-х років вони запропонували мені вступити до Чину.

- Ви згадали про своїх батьків. Ким для Вас були батьки, сім’я загалом?

-  Мої батьки – це люди, завдяки яким я пізнав Бога. Саме вони навчили мене молитися, сказали, що Бог є і треба в Нього вірити, щоб бути порядною і чесною людиною. Крім мене, у сім’ї зростали ще молодша сестра і старший брат. Вся наша родина була віруюча. Від тата, працівника Івано-Франківського медінституту, і мами, яка була державним службовцем, я перейняв не тільки основи віри й моралі: батьки навчили мене незамінного – людяності. У Радянські часи, як відомо, було заборонено навіть говорити про Бога. Мама й тато ризикували тим, що вчили мене основних правд Христової віри. Батьки не були ані богословами, ані священиками, однак дали мені істинну живу віру. Ми знали, що коли в сім’ї виникає якась проблема чи біда, потрібно щиро молитися, і були певні, що Господь вислухає й допоможе. Такий мій первинний досвід віри. Наша сім’я була первісною Церквою. Саме батьки привели мене до священика Івана Демушки (який, до речі, мене хрестив) на першу катехизацію. Це було в початкових класах, і отець вчив нас ґрунтовніше катехизму. Ми добре знали, вдома нам говорили і, зокрема отець, що, якщо про це довідаються у школі чи у відповідних каральних органах, батьків переслідуватимуть і їм буде зле. Тому ми знали, що про це треба мовчати. Тоді були такі обставини, що в сім’ї дітей виховували по-християнськи, а в школі, навпаки, казали, що Бога нема. Якщо й говорили про Бога, то тільки в негативному значенні. Ми з сестрою знали, що в школі не можна говорити те, про що ми говорили вдома. Своїх батьків ми дуже любили, дорожили ними, цінували їх, все ж, на жаль, не так, як було би треба. Досі жалію, що дав батькам не все, що міг дати у свій час. Якби ті роки повернути назад, я поводився б із ними по-іншому. Дякую Господеві, що він мені дав мені саме таких батьків, і що саме вони мене навчили вірити в Бога не тільки на словах, але й серцем.

- Що б Ви хотіли змінити у своїй біографії. Може, жалієте за чимось?

- За нічим не жалію. Це знаю твердо. Щось змінювати у своїй біографії я б також не хотів. Раніше до мене приходили такі думки, що, якщо б я швидше пізнав Бога, ще в шкільні роки, особливо в роки в інститутські, то, можливо, деяких подій у моєму житті не було б. І, непевно, я був би більше корисний як для своєї родини, так і для загалу. Жалію, що аж у 30 років глибше пізнав Бога. Саме тоді, коли зустрівся з отцями-василіанами та іншими духовними особами. Особливе прозріння відчув, коли вступив до монастиря. У мене змінився світогляд, погляди на деякі речі. Ті, про які я не знав, бо не міг знати. Мені наново відкрили правду про життя.

- Ви всеціло посвячені служінню Богові. Чим для Вас є Церква?

- Для мене Церква – це спільнота, незамінна для мого особистого життя. Незамінна, вважаю, навіть для мого народу і для цілого людства. Це спільнота Бога і людей, де Бог провадить усе людство до спасіння і виводить із тих кризових ситуацій, у які воно потрапляє, забуваючи про Творця. Це спільнота, в якій ми вчимося бути справжніми людьми, бо без Бога, переконаний твердо, не можна бути людиною в найкращому розумінні цього слова. Особисто для мене Церква є спільнотою, в якій Бог мене перемінив і перемінює дальше, провадячи до Себе, відкриваючи правду про Себе, про мене самого, про світ, про те, як бути справжнім християнином в певних обставинах нашого часу.

- Призначення Єпархом Бучацьким було для Вас несподіванкою чи логічним очікуванням?

- Не скажу, що це було певною несподіванкою. Однак, така новина завжди несподівана. Втім, я ніколи не уявляв себе ні єпископом, ні священиком. У молодому віці ніколи не прагнув бути монахом, навіть не знав, що це таке. Бути священиком чи єпископом – навіть не спадало на думку. Але, за порадою одного священика, я шукав волі Божої. Розкажу такий епізод зі свого життя. Коли мені запропонували вступити до Монастиря Отців Василіян, я завагався. Ніколи не думав іти в монастир. Бачив себе людиною одруженою. Але чомусь не міг сказати отцям ні, чомусь це слово «ні» застрягло мені в горлі. В той час у мене виникло бажання бути в монастирі, хоча я не знав, що це таке. Але щось таке мене тягнуло в монастир. І я ходив до різних священиків, запитуючи, як мені правильно поступити, яку дорогу мені вибрати. Одні казали: «Не думай нічого, йди в монастир. Це воля Божа», інші казали: «Одружися. Можна бути добрим священиком одруженим». І так мені ніхто не сказав, як я повинен поступити. Одного разу я прийшов із тим же запитанням до старшого священика і він мені відповів: «Це твоє життя. Це твій вибір і ти повинен сам прийняти рішення. Що вибереш, то буде твоє». Я кажу: «Отче, я все ж таки прийшов до Вас питатися, що краще». Він каже: «Добре бути в сім’ї: мати дружину, дітей. І добре бути в монастирі. А краще те, що твоє». Я кажу: «Що моє?» «Твоє буде те, що ти вибереш собі сам», - відповідає отець. Я кажу: «А що ж Бог хоче від мене». «Саме з цього і починай», - каже отець. – «Якщо ти маєш вибір, ти маєш пропозиції. Ті, хто не мають пропозиції від Бога, вони одружуються. Ти маєш пропозиції від Бога бути в монастирі. Отже, маєш вибір. Вибирай». Я кажу: «Як мені вибрати, якщо я не знаю, що краще для мене». Він каже: «Тоді не проси в Бога ні за монастир, ні за сім’ю, але проси в Бога, щоби сталася з тобою Божа воля. Щодня молися за Божу волю». З того часу я почав молитися про волю Божу й молюся донині. За Його волею я є монахом, священиком і тепер – владикою-номінантом.

- Служіння Єпископа непросте. Чи маєте впевненість і відчуття, що ця ноша є Ваша?

- Так, це служіння непросте. Однак воно є винятково необхідне для Церкви. Як я вже говорив, ніколи не уявляв себе єпископом і не думаю, що я є найліпшим у Бучацькій єпархії, однак вважаю, що це Божа воля. Раз так вирішив синод єпископів, а це рішення поблагословив Святіший отець, напевно, це воля Божа і моє місце в Церкві. Я це приймаю і вважаю, що це є моє.

- Ви виконуєте служіння адміністратора Бучацької єпархії впродовж чотирьох років. Очевидно, Вам відомо багато недоліків і переваг у єпархії. З чого розпочнете нове служіння, яке завдання ставите перед собою, які проводитимете реформи?

- За ці чотири роки я пізнав клир, яких нараховує 190 священнослужителів. Маю добрі стосунки з багатьма мирянами в єпархії. Звичайно, недоліки були, є і будуть. Основним недоліком вважаю те, що не всі миряни (і навіть представники духовенства) до кінця розуміють, що таке Церква і які їхнє місце та роль у Церкві. Це питання часу. На це треба часу, щоб вони зрозуміли, які їхні права та обов’язки. Це якраз є завдання керівництва єпархії. В основному, в нас прекрасні люди, вірні нашої єпархії, священики. Думаю, що перед єпархією стоять великі завдання, можливості також складаються дуже хороші. Необхідно тільки виявити закладений потенціал, дати йому простір для реалізації і скерувати в правильне русло. А щодо реформ, я б уникав цього слова, бо реформи завжди передбачають якісь зміни, нівеляцію чогось, що вже є. Якихось особливих планів я не маю. Я не хочу вносити в єпархію щось своє. Навпаки, я би хотів, щоби в єпархії в повноті діяв Господь, адже єпархія є Його, як і Христова Церква. Я є тільки тимчасовим управителем того, що належить Господеві. І тому вважаю своїм найбільшим завданням дати Господеві можливість в повноті діяти в Бучацькій єпархії, не заважати Богові в Його  промислах, завше пізнати Його волю і втілювати її в життя.

- Чого найбільше прагнете навчити своїх вірних. Як розвиватимете єпархію?

- Я вважаю, духовний зріст єпархії залежить передусім від священиків. Тому я хотів би від священиків, щоб вони були дійсно священиками, справжніми учнями Христовими. У нашій єпархії 90 відсотків одруженого клиру. Це священики, які мають сім’ю, дружину, дітей, яких треба годувати, одягати, виховувати, навчати. Це вимагає певних зусиль не тільки моральних, але й праці, яка би забезпечувала їхнє фізичне існування, тому що вони дбають також про матеріальне добро своїх сімей. Тут є напруження між обов’язками священичими і матеріальними зобов’язаннями перед родиною. Я б хотів, щоб священики ставили на перше місце свої духовні обов’язки перед парафією, перед Церквою і також перед родиною, щоб виховували своїх дітей перш за все людьми побожними, порядними, а вже аж потім дбали про їхній матеріальний добробут; щоб вони завжди були позитивним прикладом для парафії. Тут велику роль відіграє сім’я священика. Священик може бути прекрасним проповідником, але, якщо в його сім’ї діються речі, протилежні до того, що він говорить, тоді, зрозуміло, приклад для парафії буде негативним. Вірні дивляться не тільки на те, як говорить священик, але також і на те, як живуть його дружина й діти. Направду, у нас в єпархії є приклади чудових їмостей, які доповнюють своїм життям слова священика. Якщо є така співпраця, продовження проповіді священика життям його дружини, то ця парафія, направду, має прекрасний приклад і чудово розвивається. Бувають приклади також і негативні. Думаю, їх є небагато і вони не є характерні для нашої єпархїі. Від вірних хотів би очікувати великої довіри до духовенства, до Церкви, до проводу єпархії. Довіри в тому сенсі, щоб вони знали, що священик на парафії, а особливо керівництво єпархії, ні про кого не забули, що ми пам’ятаємо про всіх своїх вірних. Навіть в найвіддаленіших парафіях на околицях єпархії. Ми хочемо нікого не забути, до всіх дійти. Ми намагаємось допомогти кожній, навіть найменшій, клітинці нашої єпархії. Звісно, це не завжди виходить так оперативно, як би того хотілось, не завжди вдається наблизитися до кожної громади, однак ми пам’ятаємо про всіх і хочемо всім уділити свій час. Ми прагнемо, щоб кожний наш парафіянин відчув, що він потрібний Церкві і, усвідомлюючи це, щоб усі вірні передусім дбали про своє духовне життя та щоб були свідомі того, що не тільки від матеріальних речей, але від їхньої віри, залежить добробут їхніх дітей і родин. Чому так масово люди виїжджають за кордон? Тому, що дбають передусім про матеріальне, забуваючи про духовне, про те, що діти залишаються без батьківської опіки, часто йдуть дуже поганою дорогою. Згодом розпадаються сім’ї. Багато з наших людей успішно заробляють за кордоном, не помічаючи, що вдома втрачають набагато більше, втрачають родину і своїх дітей. Тому бажаю нашим вірним ставити на перше місце у своєму житті Бога. Все решта додасться.

- Що можете сказати про підтримку у своєму служінні з боку церковної влади. Чи допомагають Вам богопосвячені особи. І чи достатньо чернецтва у єпархії?

- Я відчуваю величезну підтримку від синоду єпископів. Не раз бувають такі обставини, коли не знаю, як правильно себе повести в єпархії. Тоді прошу поради у друзів-єпископів, які залюбки підказують, як необхідно поступити, дають свої пропозиції, підтримують мене у важких ситуаціях, моляться за мене. Дуже вдячний їм за таке братнє ставлення до мене. Щодо осіб богопосвяченого життя, то їх налічується у нас 25 монахів і монахинь, 13 священиків і братів і 12 сестер-монахинь. Кожна монаша спільнота має своє місце в нашій єпархії. Прекрасно працюють як сестри, так і брати. Але, звичайно, їх ще замало, їх могло би бути більше. Не раз я звертався до настоятелів чинів та згромаджень нашої церкви, щоб вони поселили своїх представників у нашій єпархії. Відповідь була така: «Ми готові допомогти, але не маємо достатньо братів та сестер». Тому за ці чотири роки ми відкрили тільки один монастир у Чорткові, Монастир Отців Василіян. Я вважаю, що це тільки початок розвитку монашества в нашій єпархії. Я би хотів, щоб, окрім Василіян, були різні чоловічі та жіночі Чини і Згромадження. Монашество збагачує нашу Церкву, різні дари і служіння збагачують також і єпархію. Це йде на користь їй та її мирянам. Тому прагнув би бачити в нашій єпархії більше чернецтва.

- Відомо, Вам притаманна ліберальність до осіб інших конфесій. Як саме вона проявляється?

- Співпраця у нас ще досить недостатня. Ми збираємося раз на кілька місяців в Тернополі на засіданні Ради Церков. Збираємося для того, щоб вирішити певні нагальні питання. Ця співпраця ще тільки-тільки жевріє, вона тільки починається. Але вона ще далеко недостатня. Тих конфліктів, які були між конфесіями на початку 90-х років, вже немає. Натомість існують мінімальні контакти з ієрархами інших конфесій. Скажімо так: «Немає конфліктів». Це вже добре. Однак ширшої співпраці поки що також немає. Хотілося б, щоб ми спільно працювали бодай над гострими соціальними питаннями, таким як боротьба з розпустою, наркоманією, алкоголізмом. На жаль, цього ще немає. Хоча ведуться розмови, актуалізується готовність різних конфесій працювати в заданому напрямку. Однак зараз співпраця діє лише на рівні запрошень на різні храмові празники, спільні заходи, які організовують громади. Тут ми разом. На молебнях, присвячених різним державним святам, на панахидах, присвячених вшануванню жертв голодомору. Але я вважаю, що все це – недостатньо. Співпраця мусить бути глибша.

- І наостанок, за що найбільше дякуєте Господеві?

- За все. За те, що дав мені життя, за те, що мене провадить у цьому житті. Особливо дякую Господеві за те, що не дає мені діяти за власною волею, а завжди чинить те, що Він хоче.

І ми від усього серця дякуємо Богові за доброго нового єпископа у нашій Церкві. Дякуємо Вам, владико-номінанте, молимося щоб служіння єпископа не обтяжувало Вас, було для Вас легким. Божої благодаті Вам на щодень!

Єпископська хіротонія ієромонаха Дмитра Григорака відбудеться 18 вересня 2011 року в Катедральному соборі  святих апостолів Петра і Павла в м. Чорткові. Початок Літургії об 11.00. Напередодні, у суботу, під час Великої Вечірні відбудеться Чин Архієрейського найменування. Головним святителем буде Блаженніший Патріарх Святослав Шевчук.

Розмову провела Вікторія Сорока, черниця зі Згромадження Сестер Мироносиць.

Джерело:  buchacheparchy.org.ua