Якось звиклося читати про переслідування християн десь у східних деспотіях чи про християнофобію у розвинутих демократіях Заходу. Але не конче звично читати повідомлення про переслідування католиків в Україні. І коли складаєш усі ці повідомлення на одну купу, починаєш розуміти: теперішній режим в Україні чинить на Католицьку Церкву в Україні, а в особливіший спосіб на УГКЦ, шалений тиск, який вповні межує з переслідуваннями.

Так минулого тижня Екзарх Одесько-Кримський Преосвященніший владика Василь Івасюк назвав кілька фактів з життя греко-католиків на півдні України, які радше нагадують повідомлення з Китаю чи В’єтнаму. «Найбільш трагічною є ситуація у Врадіївці. Місцева влада передала для церковного благодійного фонду „Карітас” будинок, щоби Церква працювала з дітьми, — каже Одесько-Кримський екзарх. — Праця не легка, потребує специфічного підходу, ми не могли її розпочати, поки не відгукнулися сестри зі згромадження Воплоченого Слова. Про це дізналися якісь сили, були розклеєні листівки недоброго змісту про нашу Церкву. Більш того, немов дія того ж самого плану, губернатор і прокурор почали справу проти Карітасу, знайшли якісь зачіпки, що будинок був переданий неправильно. Зараз справа в суді» - розповів Владика. Коли вдумуєшся в ці рядки – стає страшно. Шкода, що Владика не назвав ці сили. Адже нікому не спаде на думку звинувачувати у подібному антарктичних пінгвінів. Не важко догадатися, що класичний совковий конгломерат (московське православ’я + совєтська бюрократія) стоїть за цими переслідуваннями та утисками греко-католиків. А про виділення землі під будівництво храмів годі й говорити. Для греко-католиків півдня України це – недосяжна мрія.

Жити  в Галичині, ще не означає жити в якомусь оазисі де католиків толерують. Прикладом цього є львівський Український Католицький Університет, як про це заявляє його Ректор о. Борись Ґудзяк, переживає далеко не найкращі часи під "неусипним" оком СБУ, яке втручається навіть до наукової роботи.

Не варто забувати, що й римо-католики вимушені добиватися повернення їм богослужбових просторів через суди і протести. І що найприкріше, навіть процесії на Свято Пресвятої Євхаристії місцева влада унеможливлює. В Україні склалася ситуація, що краще належати до якоїсь секти, аніж до Католицької Церкви.

І прикладом цього є ситуація, яка склалася довкола каплиці оо. Редемптористів на львівських Збоїщах. Свого часу совєтська держава вкрала цю каплицю, подаровану до речі Слугою Божим митрополитом Андреєм Шептицьким отцям Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористам), пізніше один бізнесовий пан цю каплицю приватизував, прекрасно знаючи, що посягнув на Боже. Тепер цей же ж «власник» продав чуже сектантам-догналівцям за 3 мільйони. За законами України, греко-католицький храм став власністю ніким не зареєстрованої секти. Усе законно, з точки зору гідної спадкоємиці УРСР. Злодійство, але законне. Що більше, сектанти без будь-якого сорому цієї неділі, коли увесь Львів урочисто святкував 10 річницю візиту блаженного папи Івана Павла ІІ до України, організували собі «молебен» на подвір’ї львівської церкви священномученика Йосафата в часі, коли у церкві тривало богослужіння. А брава міліція, яка радо в Україні хапає і катує безневинних людей незацікавлено спостерігала за сектантським біснуватим шабашем на церковному подвір’ї.

Якщо тільки на ці речі поглянути в контексті червонопрапорної вакханалії у Львові 9 травня цього року, коли одесько-кримські гастролери без найменшого стиду і ганьби, при сприянні «української» міліції, брудними московськими чоботями топтали пам’ять сотень тисяч невинно убієнних галичан-греко-католиків, ситуація українських католиків виглядає далеко гіршою, аніж ситуація наших одновірців в Північній Ірландії, де автохтонне католицьке населення зведене до рівня громадян другого, а то й третього ґатунку.

Україна потихенько, але впевнено стає мачухою для своїх же ж дітей.

Виглядає, що католикам в Україні не доводиться розраховувати на толерантність з боку православних і захист зі сторони держави. Словосполучення «толерантне до інаковірних православ’я» усе більше набирає забарвлення «толерантний до інаковірних іслам». І це не є чимось нереальним.  Нам часто стараються втовкмачити в голову, що переслідування католиків в Україні - це окремі ексцеси, що православні до цього не мають жодного відношення, що зривання афіш з ликом блаженного Івана Павла ІІ в Києві - діло рук хуліганів, що «святкування» червонопрапорної перемоги не має жодного відношення до православ’я, що землю нашим одновірцям на Сході не дають, бо хочуть хабарів. Може, вже досить літати в хмарах і дивитися на православ’я через рожеві окуляри? Може, вже досить кидатися грудьми на амбразури заради міфічного діалогу с православними? 

Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький так організував греко-католицьку громаду, що змусив рахуватися з нею і Австрію, і Польщу, і нацистську Німеччину, і навіть певний час і совєтську Московщину. Чи не прийшов час греко-католицькій громаді самоорганізуватися в обороні вже не своїх інтересів, а свого елементарного виживання в умовах режиму, який вочевидь прагне завдати нашій Церкві якомога більше шкоди? Та хіба вже не час і греко-католикам і римо-католикам виступити єдиним фронтом в обороні своїх, Богом даних прав?

о.Орест-Дмитро Вільчинський