Травень-червень кожного року в пост-комуністичних країнах завжди проходять під знаком ІІ Світової війни. І це абсолютно не дивно. Адже ІІ Світова до сьогоднішнього дня залишається відкритою раною цих народів. Початок тієї війни приніс для них незліченні страждання, а завершення не принесло жаданого визволення – одного кривавого звіра замінив інший, ще кривавіший. Один режим хотів знищити християнство, замінивши його фанатичним атеїзмом, інший докладав зусиль, щоб християнство замінити відроженим культом германських божищ. І на вівтар цих ідей принесено масові жертви. Що більше, усі злочини комуністичного та нацистського режимів до кінця так і залишилися не розкриті. І якщо один режим був гостро засуджений, інший не лише не був засуджений, але й його злочини залишаються засекреченими в архівах. І саме цей совок сьогодні протестує проти римо-католицької церкви у Севастополі.

Практично не існує родини у Східній та Центральній Європі, члени якої не постраждали б від большевицької орди. І що найприкріше, багато з них і досі не можуть вшанувати могил своїх родичів так, щоб не наразитись на небезпеку істеричного ґвалту духовних спадкоємців кривавого комунізму.

Незаперечно, що ІІ Світова війна була найбільшим злочином і найбільшою трагедією в історії Європейського континенту дотепер. Але хіба цьому злочинові не дорівнює червонопрапорний шабаш, що його майже постійно влаштовують на кістках загиблих прихильники кривавого совка?

Падіння злочинного комуністичного режиму сприяло у багатьох країнах розкриттю комуністичних злочинів й гідному вшануванню їхніх жертв. Так хорвати щорічно поминають жертв трагедії ІІ Світової на Блайбурзькому полі в Австрії, де британські союзники передали в лапи югославських комуністів сотні тисяч біженців, які потім практично усі були замордовані. Не потрібно себе тішити ілюзією, що британці не знали, що роблять. Добре знали і добре усвідомлювали, яка доля чекає нещасних. А оскільки і американці, і британці сприяли комуністичним злочинам, то і в їхньому інтересі, щоб звірства комуністів не вилізли на поверхню у всьому їхньому масштабі. Робиться усе, щоб жертви, які вижили, мовчали. Лише цього року німкеня Ґабріела Кепп, одна з чисельних жертв червоноармійської солдатні, відважилася опублікувати книгу про ці жаливі злочини.

Блайбурзьке поле як символ страждань хорватського народу в ІІ Світовій війні кожного року стає місцем молитовного поминання усіх жертв цього народу. Цього року на Блайбурзькому полі Службу Божу за загиблими відслужив Преосвящений владика крижевацький Нікола Кекіч, греко-католицький владика з Хорватії. «У своїй проповіді владика наголосив, що Блайбурґ став символом трагедії хорватських католиків, яких комуністичний режим переслідував з особливою жорстокістю. Він також зауважив, що Католицька Церква, яка стала оборонцем хорватського народу в тяжкі часи його історії, і зараз просить хорватський народ об’єднатися і припинити політичних чвари, закликає до прощення, але також і до пам’яті про усіх жертв тоталітарних режимів, які закарбувалися у ХХ столітті» Властиво, вшанування жертв обох тоталітаризмів і є тим необхідним кроком очищення історичної пам’яті європейських народів і християнського примирення. Червонопрапорні закони вказують не лише на брак культури у теперішньої влади в Україні, як про це висловився Блаженніший кардинал Любомир Гузар, але і на злочинний характер таких законів і такої влади. Оскільки саме розмахування прапором, який для мільйонів людей є символом знущань, провокування громадянських конфліктів, підтримування людиноненависницької комуністичної символіки та ідеології назвати інакше як злочинним неможливо. Це є продовженням оправдання геноциду народів, який провадився під червоними стягами, байдуже, чи свастикастими, чи серпкасто-молоткастими.

Якщо демократичний світ у скорботній тиші молитовно поминає жертв ІІ Світової війни, то комуністичний совок влаштовує знавіснілі шабаші на кістках ним же ж закатованих мільйонів. Таку злочинну вакханалію може зупинити лише повна заборона нацизму та комунізму з усіма їхніми символами, як це цього тижня й зробив грузинський парламент, оголосивши одночасно початок люстрації, що й викликало незадоволення залишків совка у цій країні.

Якщо українське суспільство буде неспроможне отримати таке ж законодавче засудження обох найстрашніших у людській історії тоталітарних систем, загроза повернення совка завжди залишатиметься. І не тільки теоретична… Останні події довкола червоного прапора, довкола закритих, як у 30-х роках у СССР, судів над опозицією, цькування української інтелігенції вказують на те, що така небезпека залишається дуже реальною для України. Святий Апостол Павло недурно діяльність Антихриста пов’язував з містерієм беззаконня, адже ніщо так не сприяє злочинові, як аморальні, практично беззаконні закони і вседозволеність влади.

У нашій українській ситуації народний трибунат Церкви є життєвою необхідністю українського народу. І хочеться вірити, що минулотижневі заяви Блаженнішого Патріярха Святослава вказують на те, що УГКЦ має це розуміння: «Голос церкви дуже часто є голосом скривджених і вбогих. Священик має бути духовним батьком, докладатися до народотворчої ідеї. Це також завдання нашої праці у стратегічному альянсі з православними, зокрема Київським патріархатом.» На це вказує і активна позиція Блаженнішого Святослава стосовно питання переслідування Юрія Луценка. Здається, що і Верховний Архиєпископ-емерит Блаженніший Любомир своєю позицією і стосовно того ж таки переслідування Юрія Луценка, і щодо дикості цієї влади в Україні, і червонопрапорної істерії теперішньої влади, і  сутичок у Львові 9 травня цього року вказує на таку позицію УГКЦ. Хочеться сподіватися, що УПЦ КП розділятиме таку позицію УГКЦ, і що зустріч предстоятелів УПЦ КП та УГКЦ є знаком нової співпраці цих Церков в обороні нашого народу.

Знаковим є те, що саме в часі спроб відродження совка Боже Провидіння дарувало народові Божому нового небесного заступника – блаженного Папу Івана Павла ІІ, адже він, як ніхто, розумів небезпеку совкового тоталітаризму, і тому, як заступник народу Божого перед небезпекою совка, особливо близьким  є до народів, які усе ще не вирвалися зі зловісної тіні кривавого марксизму-леніно-сталінізму. Недурно троянські коні московського імперіалізму – догналівці – такою ненавистю бризкають при самій згадці про цього святого Папу. І головний екзорцист Римської єпархії о. Ґабріел Аморт підтверджує, що диявол страшенно боїться блаженного Івана Павла ІІ.

Тому в нелегкому часі, коли в Україні відроджується совок, а агенти «русскаго міра» пробують внести замішання серед католиків, коли англікани призначають єпископом масона, а лютерани «шлюбують» гомосексуалістів, у той час як християни в новому Екзодусі полишають Єгипет, в Індії ґвалтують і вбивають християн, християни Пакистану стають особливою метою антихристиянських переслідувань, а європейські правозахисники підтримують утиски християн, і європейці голосують за евтаназію, нам, як ніколи, треба об’єднуватися під прапором Христа. І особливо потрібен нам небесний заступник, який би з власного досвіду знав усі жахіття комуністичного режиму, який і сам був ціллю антихристиянської ненависті, якого диявол боїться – блаженний Іван Павло ІІ.

о.Орест-Дмитро Вільчинський