Що таке реколекції (духовна віднова)? Про їхнє значення та важливість для молодої людини своїм досвідом ділиться о. Василь Поточняк – виконавчий секретар ПМВ УГКЦ.
 

Саме слово «реколекції» походить від латинського recollection, що означає відновлення. Слово «колекція» українською асоціюється зі збиранням марок, значків тощо. Кожна людина упродовж свого життя, дня, тижня, місяця, року, кількох років назбирує у душі певну «колекцію» добрих думок, діл, зауваг, а також і недобрих, грішних.
 

Церква здавна пропонує робити час від часу такі реколекції – перегляд своєї «колекції думок». Так як і колекціонери час від часу переглядають свої колекції і те, що зайве, віддають або продають, а що потрібне – залишають, подібно й ми намагаймося також переглянути, чого у моїй душі є забагато, а чого, можливо, не вистарчає; може, щось треба придбати, а чимось, можливо, поділитися.
 

Часто реколекції порівнюють ще до переораного осіннього грунту, який справляють для того, щоб ті «рослини», яких людина хоче позбутися, – вимерли, а, натомість, засіяти туди ті, що потрібно. Подібно і у нашій душі час від часу необхідно проводити певні реколекції чи дні віднови, щоби «переорати» свій душевний стан. Можливо, в тому «переорюванні» може буде переораний і позитив, але через нове насіння ми станемо здатними прорости і заглибитися у те, що найбільше потрібно.
 

Апостол Петро після того, як Дух Святий зійшов на нього, своєю однією проповіддю спричинився до навернення 5 тисяч людей. Сьогодні ми можемо прослухати сотні наук чи проповідей, а навернень Духа майже немає. Практично те, що дитина візьме від батьків, трохи, можливо, в школі, вона не поглиблює, а відтак залишається на тому ж рівні у 12, 22 і у 52. Не знає усіх молитов, бо більше не зросла. Важливим є те, щоб проповідник сам жив тим, про Кого чи про що проповідує. Святий Августин: «Кормлю вас тим, чим сам живу». Але є й проблема у тому, як людина вміє слухати. Ми слухаємо, та не чуємо, оглядаємо, та не бачимо. Потрібно дуже звертати увагу на те, що Бог саме сьогодні хоче промовити до тебе і до мене.
Ми самі собі створюємо проблему, коли сприймаємо християнство не через призму того, наскільки ми любимо, а того, скільки ми навчилися. Тому, на жаль, чим більше ми вчимося – тим менше Христос у нас діє.
Важливо кожному задуматись над питанням: «Хто я є?». Не над тим, що я роблю, скільки беру, скільки даю, а хто я насправді є. Адже те, що ми робимо, є великим в очах наших батьків, друзів, але в очах Божих – воно мізерне. Не дивімось на себе під кутом: скільки я жертвую чи роблю, а під кутом – ким є той, хто діє так чи інакше. Богові не потрібно те, що ми робимо, а потрібні ми.
Суттю Літургії, до прикладу, не є лише перемінити хліб у Тіло, а вино у Кров, бо Богові немає потреби робити тільки переміну. Суттю Літургії є перемінити мене і тебе. Тому молитва епіклезіс в Анафорі звучить: «Зішли Духа Святого на нас і на ці передлежачі дари». Якщо ми не дозволимо Духові Святому, щоб міняв нас, «переорював», як осінній грунт, міняв наше нутро, то Літургія як така часто не відбувається. Хліб і вино перемінились, а ми, які прийшли, такі й пішли. Завжди ставмо собі мету: «Я не можу вийти з храму, з Літургії таким, яким я сюди прийшов».

о. Василь Поточняк: «Піст – це боротьба не проти тіла, а за тіло»
(духовні роздуми над молитвою Єфрема Сирійського)

У час Великого посту Свята Церква пропонує молитися молитву Єфрема Сирійського п’ять днів у тижні: (з понеділка – по п’ятницю, включно з доземними поклонами). У цій молитві закладена вся суть посту.
Часто ми запитуємо, або нас запитують: «У чому суть посту?». Зазвичай відповідаємо, що це обмеження у певних речах щодо тіла. А насправді піст – це боротьба не проти тіла, а за тіло, тому у цій молитві криється основа того, що є найважливішим.
Зупинимось над тим, чого Єфрем Сирійський рекомендує нам у пості позбутися.

«Господи і владико життя мого, дух млявості, недбайливості, владолюбства й пустослів’я віджени від мене» (мол. св. Єфрема).

Гріх – це не лише стан, матеріальна дійсність, щось видиме. Гріх починається з духовного нашого стану. Ще задовго до того, як дух втілиться в матерію, гріх починається з нашої духовної згоди на щось недобре. Саме такого духа лінивства, владолюбства, марнослів’я, безнадійності закликає Єфрем відігнати від себе.

Дух лінивства (унинія)
Людина, котра відчуває безнадію, розчарування – впала духом. Вона може бути молодою, енергійною, та коли опиняється сам на сам у «чотирьох стінах свого життя» – опускає руки.
Це також нехтування собою, самовідкинутість. Вона сама собі внутрішньо не подобається. Задивляється на інших і стверджує, що у них все добре, а в неї – все погано. Гіппократ один із перших зауважив цей стан і класифікував його як «стан виснаженого організму».
 

У духовному плані униніє проявляється у тривалому смутку, постійній невдоволеності. Це притаманне не лише людям старшим, розлученим, тим, котрі мають фізичні вади, – це торкається усіх. Людина зовні може видаватись веселкуватою, жартівливою, але внутрішньо буде сумною.
 

Униніє проявляється також як постійне незадоволення з того, що маю. Це дуже притаманне у молодому віці: проблема батьків і дітей. Діти від навалу інформації мають багато бажань, а батьки не знають, яку «зіроньку небесную» зіслати своїй дитині, щоб вона була щасливою.
За Біблією, також униніє проявляється через стан пригнічення: невпевненість, невміння висловитися, обрати, прийняти навіть прості рішення. Тут ідеться про пригнічений дух.
 

Євагрій Понтійський, котрий жив у часи святого Єфрема (книга «Вісім помислів»), говорить, що униніє – це любов до способу життя демонів. Людина в унинії входить у спільне життя зі злим духом: вона нічого не може робити, приймати жодних рішень, є замкнутою.
 

Униніє проявляється через внутрішні суперечності і роздвоєння. Хочу одне – а роблю зовсім інше.
Через проблему «духовно-полудневого» демона. У духовному житті є щось подібне: ми часто добре починаємо, та погано закінчуємо. Християнство велику увагу звертає на стабільність: не кусати багато і відразу, а поступово, щоб усе «прожувати». Не раз, коли ми «познайомимося» з Церквою, Святим Письмом, нам хочеться все і відразу. Через цю поспішність можемо наробити багато помилок.
 

Людина у стані унинія має велику нехіть до послуху. Навіть вигляд тих, кого треба слухати, – вже дратує. Це часто спостерігається в школі, у сім’ї проявами роздратування, озлоблення.
Людина в унинії маніпулює, викручується і обманює, часом і сама того не бажаючи. Той, хто здемасковує цей гріх, стає ворогом, бо він відкриває іншому правду про те, хто він.
 

Людина в унинії перебуває в постійному страсі, нервозності, з метою захисту – застосовує інтриги. Добрим індикатором того, в якому стані ми знаходимося, – є спільнота: чи вона від нашого приходу туди розвивається, чи навпаки.
Униніє проявляється також через велику журбу. Журба не дозволяє нам радіти сьогоденням.
Униніє, за Євагрієм Понтійським, проявляється в непропорційному страхові перед трудністю, яка перед нами. Трудність невелика, а ми знаходимо різні причини, щоб не робити. Це також небажання робити те, що вимагає докладання певних зусиль, адже через працю людина теж спасає свою душу. Це є дуже важливим моментом у християнстві.
 

Униніє – це недбайливість у дотримуванні порядку, правил, заповідей. Людина завжди нарікає на те, що її поневолюють. Вона не вміє тримати слова, часто запізнюється і мотивує це своєю свободою, але, насправді, є залежною від порядку, бо Бог є Богом порядку, а не хаосу.
Униніє – це нестабільність у доброму, недостача витривалості, невміння закінчувати розпочаті добрі справи, це складність опертись спокусам, злість і ненависть до тих, хто відповідальний, діяльний.
В унинії людина тратить дорогоцінний час. Вранці прокидається і запитує себе: «Що сьогодні робити?». Не може визначитися, довго думає, з чого починати. Корейське прислів’я говорить: «Коли не знаєш, що робити, роби те, що вимагає ситуація, в якій ти знаходишся зараз».
Унинію притаманне бажання забавлятись і уживати те, що легкодоступне: гра уявою і почуттями, занедбування головних обов’язків стану, забування мети життя та відкидання молитви. Ісус після преображення сходить до учнів і зустрічає апостолів, котрі не можуть вилікувати біснуватого юнака, але не розчаровується від їхнього маловірства, а залишає усе і йде сам робити «малу справу» – оздоровити. Щоб не впасти в розчарування, знеохочення, також починаймо робити маленькі добрі справи. Вони потягнуть за собою більші і ми не потрапимо у цей гріх.

«Внутрішня пустка чинить нас «малими гітлерами», котрі звикають до наказово-підпорядковуючого способу життя»

Другий гріх, або стан духовного падіння – дух недбайливості. Здавен про таку людину говорили: «праздна людина». Це дух пустоти. Ми можемо сказати: «Яка пустота може бути у сучасному світі, коли так багато обов’язків, праці?», – але зайнятість не завжди означає внутрішню повноту. Часто зайнятість – це і є наші пошуки всього можливого, аби заповнити в собі внутрішню пустку. Ми завжди будемо зайняті, а насправді все те, що робимо, – не найважливіше. Ми не обираємо кращої частки, а обираємо добру. Один викладач навчав: «Не читайте добрих книжок, бо добрих книжок є багато, читайте найкращі». Подібно й ми часто робимо добрі речі, а треба робити найкращі, бо добрих є дуже багато. Часто найкраще, найпотрібніше у нашому житті ми не робимо лише тому, що робимо добре.
 

Християнство говорить завжди про певну духовну повноту: «З повноти серця уста промовляють». Дух небреженія полягає у стані певної пустки. Ми вчимо інших, багато говоримо, але зі збільшенням кількості слів, переконання інших людей зменшується.
 

Прояв пустки у нашому повсякденному житті проявляється у постійних наріканнях на всіх і все, у звинуваченнях себе у малих недоліках, аби переконати себе, що не маємо великих. Ми часто є такими номінальними християнами: дбаємо про зовнішні обрядові речі, але не соромимось крикнути, обізвати… Внутрішня пустка чинить нас «малими гітлерами», котрі звикають до наказово-підпорядковуючого способу життя.

Стан любоначалія (владолюбство)
Тут не йдеться про владу як таку. Любоначаліє означає поставу людини, котра хоче мати за собою завжди останнє слово. В усьому доброму вона бачитиме недоліки і про них говоритиме. Любоначальна особа завжди вкаже на недосконалість іншої. Це, однак, не означає, що не треба часом критично поставитися до якихось моментів. Любоначаліє полягає на внутрішньому підчиненню усіх і всього собі, або на розгляді інших з точки зору моєї користі. Це – гординя. Гординя – це гріх, який має різноманітні вияви. Скільки людей – стільки видів гордині. Вона може бути дуже прихованою, як наприклад: людина не підноситься над іншими (мовляв, я – найкращий), а, викриваючи недоліки інших, тим самим підносить себе в очах співрозмовника. Усе, що вона робить чи говорить, спрямовує на себе так, щоб співрозмовник визнав лише її переваги.

Четвертий духовний стан – це дух празднословія (пустомовства). Ми дуже багато говоримо. Довелось колись бути у товаристві, де серед семи осіб шестеро говорили водночас. Коли у кінці, вибачившись, попросив слова, то у відповідь почув: «Зачекайте, будь ласка, бо забуду те, що хочу сказати, і доведеться почати усе спочатку». Вважається, що багатослів’я на сьогодні є засобом до осягнення якихось цілей. Усі кричать: реклама, сенсаційна інформація (часто неправдива). Варто пам’ятати, що від пустого слова приходить обман. Обман – це не просто сказати комусь неправду, це обманути життя. Треба мати дуже чутливе вухо до другої людини. Через празднослов’я приходять наклепи. Празднослов’я є причиною зрад, обмов, осуджень. Обмовляємо, коли говоримо негативні речі про відсутню особу, навіть якщо це і є правдою, але не є публічно знаним. Спілкуючись, не говорімо негативів про відсутніх, бо цим ми отруюємо інших. Говорімо про позитиви, або нічого. Можемо говорити і оцінювати проблему, але не особу.
Слово будує і слово руйнує. Від слова приходять підозри, ревність, які дуже нищать, зокрема подружжя. Пустими словами можна викликати безпідставні переживання: часто уміємо усе так представити, що це може спричинити панічний стан, в якому людина починає керуватися лише емоціями.

У наступній частині молитви молимося про інші чотири дари Божі:
«Дух же доброчесності і смиренномудрія, терпіння і любови даруй мені, недостойному рабові твоєму».

Дух ціломудрія, або, українською, доброчесності – це дух чистоти. Чистота в українській мові асоціюється з тілесним станом. Слово «ціломудріє» означає віднайдення цілісності у Бозі. Антонімом цілісності є розпад, розкол, фрагментарність людини, роздвоєння – і це відхід від мудрості, так як тіло відходить від свого духовного стану. Це нечистота, розпад духовності. Тільки цілісна людина, в котрої дух, душа і тіло в гармонії – це щаслива людина, це справжня людина, це людина, створена Богом у раю. Просимо Бога дати мудру цілісність як вихід від небреженія, пустоти і як вихід від унинія. Ми часто робимо помилку, вважаючи, що нам треба спасати душу. Так і ділимо: душа окремо від тіла. Насправді воплочення Бога показує, що Бог забажав спасти людину з тілом. Тому молімось не лише за спасіння душі, а за всю особу. Це виразно чуємо у момент виголосу священика: «Причащається раб Божий Іван», а не душа Івана. І тому намагаймось повернутись до цілісного стану. Апостол Павло говорить: «Знаю, що це гріх і не хочу цього робити, але щось є у мені, що тягне до цього». Тут мудрість цілісності полягає в тому, що ми мудро ставимося до оглядання, слухання, думання, участі у чомусь, бо в іншому випадку через нашу недбалість гріх нищитиме усю нашу особу. Дбаймо про те, щоб у моїй особі панувала цілісність духа, душі і тіла. Наші проблеми з того й походять, що ми роздвоюємо тіло і душу. Бог є той, Хто єднає, тому ми молимося про бажання молитися, творити, щоби в моїй душі панувала гармонійність.
 

Піст – це боротьба за тіло, але у зв’язку з тим, що тілесні наші пожадання, звички, потяги часом так сильно домінують у нашій особі (природа домінує над особою), Церква пропонує дати природі певну аскезу щодо їжі, тепла, не тому, що тіло погане і нам не потрібне, а для духовного росту, розвитку. Щоб тіло не домінувало, його треба час від часу призупиняти. Тоді співдія з душею буде більш гармонійною..
У Літургії є цікаві слова: «Премудрість прості». Ці слова означають, що у Євангелії міститься Божа мудрість, звідти вчимося мудрості гармонійного життя. Щоб її зрозуміти, осягнути цю мудрість – треба бути простим. Божу мудрість називаємо премудрістю, що означає найдосконаліша мудрість. Цю біблійну премудрість ми можемо збагнути і осягнути тоді, коли будемо простими до слухання і читання слова Божого, коли не мудруватимемо, а довірмось у простоті серця, у цій простоті ми накормимося, напоїмося цією премудрістю, збагнемо її.

Дух смиренномудрія (покори) даруй мені. У нас є справжня проблема із словом «покора» в українській мові. Ми розуміємо смирення як боягузтво, тому люди невіруючі нам закидують, що виховуємо людей у Церкві суспільними, соціальними, політичними боягузами. Ми даємо хабарі в навчальному закладі, прикриваючись покорою, а це – боягузтво. Підмінюємо поняття.
 

Смиренномудріє, або мудра покора це не страх і не рабське підчинення панові. Упавши у гріх, людина має потребу певного самозвеличення, хоче виглядати розумнішим, багатшим, ніж є насправді. Це завжди симптом грішної людини. Така людина має потребу оцього самоутвердження, самовивищення через приховування власних слабкостей і недоліків. Вона не любить смирення, бо у смиренні потрібно визнати правду про себе. Смиренність – це буття в правді про себе і про інших. Смиренномудріє – це знати свій стан, правду про себе. Людині, котра перебуває у Божій благодаті, не потрібно виглядати кращою, ніж вона є насправді. Вона буде вдячною Богові за те, що має. Їй нічого затаювати, приховувати. Це чесна правда про себе, про своє місце. Ісус говорить: «Я лагідний і сумирний серцем». Але Ісусове смирення – це, водночас, гідність. Коли Його вдарили – обернувся і запитав: «За що ти мене б’єш? Якщо я щось поганого сказав – докажи». Якби Ісус був боягузом, Йому було б це дуже невигідно говорити у даних обставинах. Смирення – це коли людина стоїть в правді про себе. Така людина буде дуже стабільною в розвитку.

Дух терпіння
Нам закидують, що Церква вчить терпіння і християни не борються. Знаю людей, котрі на запитання, чому не ходиш до церкви, відповідають, що я у світі мушу боротися із несправедливістю, а в церкві священик каже терпіти. З другого боку, християнство говорить: мовчати на гріх – гріх. Якщо терпіти, то чому мовчання на гріх – гріх? Християнське терпіння – це прояв віри в особу, в успіх справи, прояв довіри до тієї особи, до цієї справи. Це також і прояв любові. Християнське терпіння полягає в тому, що ми довіряємо другій особі. Віримо, що Бог після стількох моїх гріхів, подій, вчинків, ситуацій на мене «не махнув рукою». Наш Бог – довготерпеливий. Він нам і надалі вірить та довіряє. Божа довготерпеливість полягає в тому, що у 75 років – не пізно виправлятись, і у 105 – ще не пізно. Бог вірить у людину. Наше терпіння, як чеснота, полягає на тому, що я вірю Богові, довіряю Йому, що я буду боротися. Терпіння – це боротись за когось, чи за свою душу. Це терпіння має дуже велике значення у дошлюбних стосунках, спілкуваннях. Звернімо увагу на те, наскільки мало у нас є цієї терпеливості. Звісно, якщо над нами знущаються – потрібно зробити зауваження. Це нехристиянське терпіння, якщо ми дозволятимемо собі на знущання, але якщо ми бачимо, що, терплячи зневаги, допомагаємо тій людині, то вартує терпіти і терпіти більше. Ми не маємо розуміти терпіння як рабство, але маємо бути довготерпеливими, намагатись такими бути. У терпеливості розвивається чеснота. Хочемо щось осягнути у мистецтві, науці – вчімось терпеливості. Великі речі приходять важко. «Царство Боже береться силою». Великі речі здобуваються кров’ю. Якби Ісус вважав, що можна спасти людство інакшим способом, ніж хрест, то Він би використав його. Мірою нашої любові є міра нашої жертви. Наскільки можемо, готові пожертвувати в ім’я любленої нами особи, настільки віримо. Терпіння походить від віри.

Дух любові
Любов – це не тільки те, що від Бога походить. Любов – це сам Бог. Добрим вчителем є той, котрий любить своїх дітей. Добрим духівником є той, котрий любить тих, кого веде. Батьки є добрими батьками тоді, коли вони люблять тих, кого народили, і провадять їх. Скільки б ми не говорили в сім’ї про любов, про віру, а самі не любимо – сім’я не збережеться. Любов – це основа.

Записала Іванна Рижан