//

Різдвяне радіозвернення Пія ХІІ (1944 р.) і сучасна українська реальність

Далекого для нас 1944, коли ІІ Світова війна усе ще бушувала, хоча і зближалася до свого неминучого кінця, Папа Пій ХІІ звернувся через Радіо Ватикан до охопленого війною світу з Різдвяним Посланням. Серед воєнної хуртовини Папа дає народам настанови щодо демократії, праведності, миру і любові. Але у громі гармат та коврикових бомбардувань його голос тоді залишився голосом вопіющого в пустелі. Та месидж, відісланий у світ устами Вселенського Архиєрея майже 68 років тому, не втратив своєї актуальності до сьогодні.

 

У цьому посланні є момент, який дає нам можливість задуматися над подальшою долею нас самих і нашого народу. Папа говорить про те, якими мали би бути громадяни  у демократичному суспільстві, якщо воно дійсно хоче бути демократичним.

               

Як і кожен текст, який виник в певну епоху і за певних історичних обставин, так і це Послання неможливо зрозуміти до кінця, якщо не поглянути на обставини його виникнення.

 

Папа мав перед очима Німецький Рейх, де цілком демократичними методами до влади прийшов націонал-соціалістичний режим. Він міг бачити Королівство Італії, де народ радісно прийняв і підтримав фашистську диктатуру. Не менш завзято і у Росії народні маси підтримали встановлення більшовицької диктатури. Зло було породжене самими народами і, принаймні, на початкових етапах свого існування вони ж таки його і підтримували. Тож виникало питання: чи народи здатні жити в демократичному ладі, чи, може, вони з природи своєї тяготять до диктатури.

 

Тому Святіший Отець Пій ХІІ робить порівняльне визначення двох подібних соціальних явищ – народ і маса.

 

«Народ і безлика маса, або як зазвичай кажуть – маса – це два різних поняття. Народ живе і активізується своїм власним життям, а маса сама по собі є інертна, і може активізуватися тільки ззовні. Народ живе повнотою життя людей, з яких він складається, з яких кожен є на своєму місці й у свій спосіб, і кожна людина є особою, свідомою своєї власної відповідальності й власних переконань.

 

Протилежно від цього, маса очікує стимулу ззовні. Вона є іграшкою в руках того, хто використовує її інстинкти і враження, вона готова сьогодні йти за одним прапором, а завтра за іншим…» (Пій ХІІ, радіозвернення «Cum autem», 1944:94)

 

Отож, як бачимо, маса – це первозданне море людського натовпу, який втрачає будь-які ознаки народного організму, що живе і діє згідно з розумом. Масою ж, на відміну від народу, керують почуття і забаганки. Вона нездатна відрізнити правду від брехні, вона є жертвою власного егоїзму, якому підігрують спритні злочинці. Тому Пій ХІІ називає масу, натовп головним ворогом правдивої демократії (Пій ХІІ, радіозвернення «Cum autem», 1944:95).

 

«У народі, достойному цього імені, громадянин є свідомим своєї особистості, своїх обов’язків і своїх прав, власної свободи, пов’язаної з пошануванням особистої свободи і достоїнства інших. У народі, достойному цього імені, всяка нерівність не походить із самоволі, але з самої природи речей, рівня культури, майна та соціального статусу – без стереотипів, правильно сприйняті, в праведності та взаємній любові…» (Пій ХІІ, радіозвернення, «Cum autem», 1944:95).

 

Ось так. А погляньмо на наші, українські, реалії. Кожен, хто має здатність до найпримітивнішого аналізу, зможе дати собі відповідь на питання: чи в Україні є народ чи маса? Не біймося відкинути столітнє заклинання про «український народ», «українську націю», яким користувалися усі, кому було не ліньки це робити. Погляньмо на реальний стан речей в Україні без рожевих окулярів ідеологічної заангажованості. Кожен народ, який би він великий, демократичний, мудрий і таке інше не був, може скотитися до рівня натовпу, до рівня маси.

 

Папа без біленьких рукавичок говорить про наслідки того, коли держава «управляє» масою:

 

«Свобода як моральний обов’язок особи перетворюється в тиранічне прагнення дати волю людським інстинктам і забаганкам на шкоду іншим. Рівність перетворюється у механічне вирівнювання, в сіру однаковість: почуття правдивої честі, особиста активність, пошана до традиції, достоїнство, одним словом – все, що в житті має вартість, мало-помалу руйнується і зникає. І залишаються тільки, з одного боку, жертви, обдурені гарними чарами показної демократії, а з іншого –  чисельні спекулянти, які силою грошей або організації забезпечують собі високий соціальний статус і владу над іншими» (Пій ХІІ, радіозвернення, «Cum autem», 1944:95).

 

Чи не сьогоднішні українські реалії описані тут?

 

Демократична держава може бути республікою, може бути монархією, може бути унітарною, може бути федеративною, залежно від реальних потреб народу. Але коли народ зводять до рівня примітивного натовпу, то функціонування навіть найдосконалішого державного механізму перетворюється на функціонування маховика диктатури посередностей і злодіїв та репресій.

 

У контексті цього погляду Україна дійсно перебуває у стані охлократії (влада натовпу, маси), а не демократії, чи навіть, як нас хочуть до цього призвичаїти ЗМІ, олігархії. Українська суспільно-державна система – це влада надзвичайно багатих людей, без моральних цінностей, оперта на охлократії здеґенерованого натовпу. І не варто боятися про це говорити. Коли заміть того, щоб поставити правдивий діагноз, наприклад, рак, лікар, побоюючись репресій з боку пацієнта, напише: «легке порушення функцій» якогось там органу, то, звичайно, наслідком такого діагностування буде смерть.

 

Так і причиною суспільних бід України є її устрій та його функціонування, точніше – система, що усталилась шляхом злочинів та компромісів. І винуватцем такого стану не є якийсь міфічний, внутрішній чи зовнішній, ворог. Реальним винуватцем цього є суб’єкт, який Конституція України називає народом України. Саме цей суб’єкт своєю неготовністю взяти відповідальність за функціонування власної влади, за контроль над нею, своєю інертністю породив систему теперішнього режиму в Україні.

 

І хоча, здавалося б, винуватість цього суб’єкта видно неозброєним оком, не маємо права надто гостро його судити. Адже не слід забувати, що значний відсоток народу України складають люди, які виросли без віри, без Церкви, без морального та національного виховання.

 

У тілі народу України є різні суб’єкти. Але два з них особливо впливають на поведінку великого суб’єкта, який називають народом України. Це – Галичина та Південно-Східна Україна.

 

«Галичина розвивалася як периферія європейської цивілізації і успадкувала від неї переважання індивідуалістичних начал у суспільній організації, поміркований консерватизм у своєрідному поєднанні з «психологічним активізмом», високий рівень релігійності. Оскільки ж її еліта постійно відчувала свою ущемленість у чужому для неї «польському світі», важливою рисою її світосприймання стало місіонерство з національним забарвленням (теорія українського П’ємонту), а притаманний їй антиполонізм невдовзі доповнився антиросійськістю. Сьогодні вона чіткіше, порівняно з іншими регіональними елітами, формулює свої пріоритети, претендуючи на роль ретранслятора національної ідеї, правих поглядів, християнських ідеалів» (Лариса Нагорна, Соціокультурні та політичні параметри регіональних ідентифікацій в Україні, 2006:202).

 

До певної міри антиподом Галичини є власне Південь та Схід. «Специфічна «південно-східна» ідентичність вибудовується на зовсім іншому фундаменті, сформованому тривалою належністю до «російського світу». В її основі – залишкова «радянськість» із схильністю до патерналізму влади, економічного прагматизму, демонстративної російськомовності. Нерозвинутість, а відтак і не ефективність демократичних інститутів створює живильний ґрунт для клієнт-патрональних відносин і корпоративізму на тіньовій основі, породжує тягу до «порядку», наведеного «сильною рукою». Природно, що ті національні цінності, які живляться етнічністю, перебувають тут на периферії суспільної свідомості» (Лариса Нагорна, Соціокультурні та політичні параметри регіональних ідентифікацій в Україні, 2006:202).

 

Галичина менше від інших частин України зазнала деструктивного впливу московсько-більшовицької окупації. І не лише тому, що вона була коротший час під владою Кремля. У галичан існувало, і, Богу дякувати, існує досить серйозне забороло перед багатьма соціальними лихами – УГКЦ. І справді в Галичині значно вища народжуваність, ніж на решті території України, значно меша кількість абортів та розлучень, нижчий рівень злочинності. У Галичині, Богу дякувати, не має таких резонансних злочинів, як на Півдні та Сході.

 

Щоправда, не слід забувати, що галичани підлаштовуючись під систему, створену вихідцями з Півдня та Сходу, призвичаїлися до не дуже приємних речей, таких як хабарництво, корупція, обминання законів, контрабанда. Але ці лиха породжені тією ж системою, яка поставила галичан на межу виживання. Так само не від доброго життя мільйони галичан подалися у трудову міграцію на Захід.

 

Не менш проблематичним для Галичини є і вплив західного постмодерного політкоректного мультикультурного агресивно-секулярного лібералізму, який став модним явищем не лише в інтелектуальних колах.

 

Майже 20 років галичани напружуються, щоб привити свої цінності решті  українців. Але роз’єднаність політиків, які орієнтуються на національні складові, засилля капіталу з совєтським способом мислення, аморфність Центру України та чисельна перевага південно-східного гомосовєтікуса усі прагнення галичан звели практично нанівець.

 

В Україні побудова системи фінансово-промислової олігархії з совєтським розумінням національної проблематики, оперта на охлократії, де народ зведений до маси, яка покірно терпить усю несправедливість системи. Залишкам хоча б мінімальної соціальної справедливості й добробуту за такого розгортання подій, що зараз спостерігаємо, не залишилось довго жити.

 

Апатія і розчарування галичан та інших прихильників демократичного шляху розвитку України цілком зрозуміла. Вона оперта на реальній оцінці реалій українського соціум простим тверезим народним розумом. Ще тільки невиправні оптимісти вірять у зміни на краще після майбутніх парламентських виборів.

 

І основною бідою народу України, насамперед галичан, є не низка помилок та програшів, а одна суттєва помилка у самому початку будівництва незалежної держави. Попри свою соціально зафіксовану релігійність галичани не дослухалися до порад свого великого Мойсея – митрополита Андрея Шептицького: «Завдання українського народу буде в тому, щоби створювати такі суспільно-християнські (виділено автором) обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів» (Андрей Шептицький, Наша державність. Як будувати Рідну Хату (1941), Львів, 2010:5). А кинулись будувати Рідну Хату на принципах секулярної демократії, мавпуючи Захід і підігруючи йому, абсолютно забуваючи те, що навіть теперішня секулярна європейська демократія є плодом довгохристиянського виховання європейських народів.

 

Сприймаючи Церкву і християнство, як щось на кшталт етнографічного товариства, не розуміючи Її виховних функцій, націонал-демократичні політики самі себе і народ позбавили можливості реально змінити стан речей в країні. Звісно, зовнішні обставини існування народу за того чи іншого режиму впливають на його свідомість і тип поведінки, але сама зміна зовнішніх обставин нездатна змінити народного менталітету і зруйнувати совєтські та московсько-імперські стереотипи, накинуті йому в роки панування совєтів чи Московської Імперії.

 

Народ треба було виховувати. Але націонал-демократи і вчорашні гомосовєтікуси не зрозуміли цієї потреби і лише спорадичними акціями пробували роздмухати іскру жевріючої національної самосвідомості.

 

Також не варто забувати, що поставлена в умови постсовєтського суспільства, практично позбавлена матеріальної бази, вимушена відбудовувати свої поруйновані структури, УГКЦ не була здатна охопити широкий український загал, принаймні, пропагандою християнських цінностей.

 

Щойно тепер завдяки титанічним зусиллям єрархії, клиру та мирянства УГКЦ вдається сяк-так впливати на виховання народу. І це відбивається на ситуації поки що тільки в Галичині. Про що говорить суха статистика.

 

Тому не слід впадати в розпач і апатію. Просто слід зрозуміти, що вихід є, і до нього потрібно скеровувати людей. Це не простий вихід. І в часі, коли в Україні повним ходом завершується побудова азіатської деспотії білоруського зразка, не слід тратити надію і віру. Зараз, можливо, як ніколи за останніх 20 років, нам потрібно не просто зберегти віру, а поширювати її. Єдиним виходом із усього того кошмару, в якому перебуває українське суспільство, є – нова євангелізація України, нова інкультурація Євангелії Христової у повсякденне українське життя. Тільки така «політика» здатна побороти постсовєтську ментальність, перетворюючи її на нормальну європейську, до того ж, незвихнену на постмодерному секулярному політкоректному ліберальному тоталітаризмі.

 

Хотілось би, щоб усі громадяни України почули заклик Блаженнішого Святослава, адресований до українських греко-католиків напередодні Дня Незалежності: «Закликаю всіх вас сьогодні взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися. Переймімо сьогодні та зробімо особистими ті високі ідеали державотворення, якими горіли герої боротьби за державну незалежність та волю Церкви і народу.» Проте для подальшого розвитку нашого народу було би чималим кроком вже те, якби, щонайменше, усі греко-католики почули цей заклик і утіловили його у своєму житті.

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1.       Pio XII, Radio-poruka «Cum autem», upućena cijelom svijetu na Badnjak 24 prosinca 1944. // Socijalni dokumenti Crkve, «Stota godina katoličkog socijanog nauka», Kršćanska sadašnjost, Zagreb, 1991.

 

2.       Митрополит Андрей Шептицький, «Наша державність. Як будувати Рідну Хату», Пастирське послання до духовенства та народу, Львів: Артос, 2010.

3.        

4.       Нагорна Лариса, «Соціокультурні та політичні параметри регіональних ідентифікацій в Україні», // НАНУ – Інститут політичних та етнонаціональних досліджень, «Наукові записки», br. 29, Київ, 2007.