Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на Тобі возсіяла!

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Преосвященні Владики, всечесні отці, преподобні сестри, яких вас так багато сьогодні в нашому Соборі, дорогі в Христі брати і сестри! Христос Воскрес! Свято Пасхи Господньої тут, для нас, у Києві є особливим днем, тому що нас Собор, Патріарший Собор, який є таким центром нашої Церкви, є Собором Воскресіння Господнього. І завжди наступний день після цієї пасхальної неділі ми святкуємо з вами престольний празник цього Собору. Як ми бачимо, він ще не є довершений, ще чекає на свою прославу і своє освячення, але як приємно бачити як цей Собор з дня на день, з року в рік оживає, наповняється людьми, які справді знаходять тут джерело вічного життя, того життя, яке нам подає воскреслий Христос. А цей гімн Богородичний «Світися, світися, новий Єрусалиме» тут, у Києві, має особливе значення. Очевидно, що у Христовому Воскресінні місто Єрусалим, оце місто, де Бог перебував з людьми, місто, яке було центром об’явлення Божого у Старому і Новому Завіті, стало новим, переобразилося.Але основою того нового міста не були нові будинки, які там мали бути збудовані в одну ніч, чи нові храми, але була нова громада, нова людина, нова Церква, яка народилася у цю таїнственну пасхальну ніч.

Київ, згідно церковної традиції, ми називаємо новим Єрусалимом. І що цікаво, що ця фраза «…слава Господня на Тобі возсіяла» на цих київських горах була сказана апостолом Андрієм Первозваним, який сказав, що тут возсіяє велика слава Божа. Тому як нам радісно сьогодні усвідомлювати, що ми з вами справді є у новому Єрусалимі, ми є тою громадою, яка дає новизну всьому тому, що тут відбувається, і ми є посередниками, а можливо, навіть певним символом, що слава Божа на тих київських горах сіяє по сьогоднішній день.

Ми добре знаємо із Святого Письма, що ця нова громада це є новий Єрусалим. Ця молода Церква мала одне серце і одну душу, більше того, всі мали усе спільне: не лише почування і думки, але навіть те, що послав їм Господь для цього земного життя. Ми читаємо, що особливо дбали апостоли про те, щоби ніхто з тої громади не був занедбаний у щоденній службі. Ми знаємо, що перших дияконів апостоли поставили саме через те, що була небезпека, що вдови у тому новому Єрусалимі не завжди були заопікувані і отримували щоденну поміч і служіння. І ця дияконія, оце служіння було надзвичайно важливим елементом життя і існування цього нового Єрусалиму, більше того, одним із важливих промінчиків сяйва слави Божої.

Сьогодні, у наш храмовий празник нашого Собору я ще раз хочу з вами повернутися до славного слова, яке тут виголосив мій великий попередник, Блаженніший Любомир, з нагоди перенесення осідку Глави нашої Церкви до Києва. Як ви добре знаєте, що це слово має дуже символічну назву «Один Божий народ у краї на київських горах». Минулого року ми з вами роздумували над такою важливою засадою, яку Блаженніший проголосив тоді, яка називалася «Від конфесійного протистояння до першості у любові». Сьогодні я би з вами хотів роздумати ще над іншою темою, яка для мене особисто і для всіх нас є особливо актуальною у цьому році. У тих своїх думках Блаженніший Любомир наче накреслив для нас пасхальний шлях, отой перехід від чогось старого, чогось такого, що можливо нас зв’язувало і обмежувало, до чогось нового, до цієї сили і слави Божої, яка має возсіяти на тих святих київських горах. І ця тема, яку хочу сьогодні вам пропонувати з того слова Блаженнішого Любомира називається так – «Від церковного, піддержавного підпорядкування до суспільного служіння». В тому пасхальному дусі Блаженніший Любомир каже, що очевидно, що Церква, Церква Христова, християнство було дуже важливим, чи не основним, чинником державотворення Київської Русі. Але так сталося, що пізніше наші могутні сусідні держави не раз перекроювали релігійну карту нашої з вами рідної землі. І так ставалося, що та чи інша частина колись єдиної київської Церкви підпадала під ту чи іншу політичну ідеологію могутнього сусіда. І це ставало великою перешкодою для того, щоби справді можна було бути Церкві свобідною у здійсненні своєї місії. Дуже часто Церква терпіла брутальне втручання держави у її життя, у її порядок, у її проповідь і спосіб існування. А в період бездержавності Церква була символом держави чи символом прагнення українця жити в незалежній, вільній країні. І тому деякі державні елементи проектувалися на функції чи місії Церкви.

А на думку Блаженнішого Любомира, момент проголошення незалежності української держави у 1991 році ще не до кінця увійшов у свідомість і мислення Церков київської традиції, гілок єдиної київської Церкви, які сьогодні на цій землі живуть і діють. Дуже нам важливо є сьогодні, нам християнам, зрозуміти, що основним елементом служіння колись єдиної київської Церкви своєму народові – це була свобода від державного тиску і підпорядкування. Ми знаємо як київські князі сходили покірно у печеру святих Антонія і Теодозія для того, щоб питатися їхньої ради і в світлі Христової науки здійснювати своє княже служіння і будувати оцю княжу державу. Те, що нам сьогодні потрібно зробити в цьому пасхальному русі, нам потрібно справді прямувати до свободи, повної свободи Церкви в українській незалежній державі. І тут Блаженніший Любомир дає нам начебто два рецепти, два напрямних: з одного боку нам справді потрібно плекати братерські стосунки з іншими гілками київського християнства, з тими Церквами тої, колись єдиної традиції, з нашими братами і сестрами з Православних Церков, з якими ми сьогодні покликані одним серцем і єдиними устами послужити своєму народові. А з другого боку, ми повинні розвивати в цивілізований спосіб стосунки з українською державою, ці стосунки, які звемо державно-церковними. І тоді ми отримаємо необхідну свободу для того, щоб звільнитися від церковного протистояння і суперництва, щоб не бути потім теж суперниками з державою, яка сьогодні розвивається, і не підпасти під певний вплив чи тиск тих чинників державних, які сьогодні діють у нашій країні. І це визволить нашу силу для того, щоби послужити своєму народові, щоб звершувати те своє спільне служіння, цю дияконію Церкви, яка є, як ми чули, необхідним промінчиком сяяння Божої слави у новому Єрусалимі.

Будівництво нашого Патріаршого Собору є наче знаком, символом розбудови нового Єрусалиму і сяяння Божої слави і він, цей Собор, ще має засіяти у всій своїй красі і повноті. Ми сьогодні хочемо особливо подякувати і особливо згадати всіх жертводавців, які доклали, докладають і ще докладуть, сподіваємося, усього того, що буде потрібно, щоб цей Собор можна було успішно завершити і урочисто освятити. Можливо, ця спільна лепта буде символом, знаком єдності нашої Церкви і українського народу, а відтак дасть можливість також і нашій Церкві, Церкві народженій тут, у Дніпрі, у хрещенні великого рівноапостольного святого князя Володимира, Церкві-сестрі з іншими Церквами-гілками цього київського християнства, звершити своє служіння українському народові, а відтак справді спричинитися до розбудови, розвитку цієї молодої української держави. Бо лише братня єдність і порозуміння, а відтак єдиномисліє усіх наших Церков, усіх наших вірних, усього нашого народу, допоможе нам звільнитися від того тиску, під яким сьогодні перебуваємо, звільнить наш народ від якоїсь такої дивної долі бути полем суперництва великих держав, як про це говорить Блаженніший Любомир.

Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на Тобі возсіяла! Христос Воскрес!

розшифрування "Католицького Оглядача"

фото/аудіо - ugcc.tv