Дорогі в Христі брати і сестри,
Слава Ісусу Христу!

Останні кілька століть життя людства є позначені відкриттям надзвичайних можливостей людини. Людина, начебто, почала вірити щораз то більше у себе: в те, що вона знає, в те, що вона вміє. Різні можливості навколо технічного прогресу створили ілюзію всемогутності людської істоти. Хоча в останніх десятиліттях сучасна людина, ми з вами, відчуваємо, що все ж таки ми не є всесильними, не все піддається владі людини, не все вона може своєю силою і знанням вирішити, особливо під час сучасної економічної кризи, про яку так багато чуємо, людина відчуває межу своєї можливості і знання. Але наслідком такої ейфорії, такої віри у себе стало те, що людина начебто стала глухою і німою до того, що є вічним, невидимим, нематеріальним, те, що ми зазвичай називаємо духовним світом. Людина, яка переживає межу своїх людських можливостей, поневолі кидається в крайності, але остаточно те, що вона шукає – це повнота її існування в цьому духовному, вічному світі.

У цю неділю, Четверту Неділю Великого Посту, те Євангеліє, яке ми щойно чули, нам представляє випадок переживання межі людської можливості. Ісус Христос, Який щойно переобразився на горі Таворській, приходить назад до своїх людей, до своїх учнів, які до нього приходять і скаржаться: «Учителю, ми нічого не змогли зробити». А що сталося: батько привів до Христа, до Його учнів свого єдиного сина, і той син мав дуже цікаву недугу – цікаву з духовного боку. Каже євангелист Марко, що цей син був у владі глухого і німого духа,який часто кидав ним у вогонь і у воду, щоб його погубити. Властиво батько ніколи не знав, ким насправді є його син, хто він є насправді є як особа, як вільна особа, створена на образ і подобу Божу, бо цей дух відібрав в нього цю подобу Божу.

Глухий і німий дух був знаком нездатності цього хлопця чути голос Божий, тому що в Старому Завіті з Богом можна було спілкуватися лише органом слуху. Каже пророк: «Слухай, Ізраїлю». Хто не чує, очевидно, не може говорити, не має у собі слова, того слова, джерелом якого є сам Господь Бог.

Христос починає картати, не так того батька, а всіх людей. Він каже: «Роде невірний і грішний, скільки часу маю з вами перебувати?», бо той син був іконою тих людей, іконою своїх батьків. те, що з ним сталося, було наче згустком ситуації, в якій жили люди, які зійшлися в той час, щоб бачити і слухати Христа. Часом кажуть, що діти є обличчям своїх батьків, вони виявляють те, про що тато і мама мовчать. І тому, дивлячись на того сина, на його недугу, Христос говорить про стан тих людей, яких Він прийшов спасти. Очевидно, що Христос виганяє того духа, робить того сина батькового здатним чути Боже слово і його іншим передавати, але момент вигнання того духа робить того хлопця начебто мертвим. Тоді Христос бере його за руку, підводить і віддає його батькові.

Дорогі в Христі, в часі Великого Посту ми з вами є покликані справді, з одного боку, пережити межі своїх духовних сил і людських можливостей, але, з іншого боку, час покаяння – це час переживання сили Божої, яку ми можемо отримати через віру. Бо віруюча людина якраз на межі своїх можливостей відчуває силу Божу. Тому каже Христос: «Нічого немає неможливого тому, хто вірує». Віра нас робить здатними переживати, відчувати оцю небесну, божественну дійсність і прийняти ту силу, яку Господь хоче нам дати.

В часі Великого Посту ми з вами молимося одну цікаву молитву, яка називається «Молитва Єфрема Сирина». Я думаю, що багато з вас знає її напам’ять. Ця молитва каже: «Господи і Владико життя мого, духа лінивства, недбайливості, властолюб’я і пустомовства віджени від мене,  а духа чесноти, справедливості і любові дай мені, слузі Твоєму». Ми молимося про зміну духа, про те саме, що пережив той хлопець. Просимо Господа Бога забрати від нас це омертвіння, цю нечутливість до духовних істин, просимо повернути нам подобу Божу, просимо, щоб Господь поміг нам пізнати самих себе, а відтак сповнитися Його знанням, Його силою, Його можливостями. Але часом наш гріх так глибоко закоренився в нашому серці, в нашому характері, що коли ми хочемо оте зло із себе вигнати, нам видається, що ми вмираємо.

Я пригадую розмову одного разу з одним хлопцем і кажу йому: «знаєш, такі і такі риси твого характеру є поганими, ти мусиш їх позбутися». А він мене слухав і каже: «Отче, Ви знаєте, як я так не буду робити, це вже не буду я». Якраз час Великого Посту ми часом називаємо «часом умертвлення», бо справді, позбуваючись злого із свого життя, мені видається, що я начебто вмираю, подібно я к той хлопець, якого оздоровив Христос, але саме в цей момент я відкриваю, лишаю місце для того Духа Святого, Якого Христос приходить, щоб мені дати, мене сповнити і зробити мене справді повноцінною особою, сотвореною на образ і подобу Божу.

Я хочу усім вам побажати такого переживання для Великого Посту, щоби кожен з нас пережив зміну духа, у якому ми живемо, щоб ми з вами справді стали віруючими людьми, щораз то більше і глибше. Бо батько того сина молився до Христа словами: «Вірую, Господи, але поможи моєму невірству». Тому кожного разу, коли відчуваємо, що своїми силами, своїми знаннями і можливостями ми нічого не можемо, кажімо до Христа: «Вірую, Учителю, поможи моєму невірству», і побачимо, що Божа сила змінить, переобразить моє особисте життя, наповнить його новим змістом, новим духом і зробить можливим те, що по-людськи є неможливим. Нехай у сьогоднішній день кожен з нас почує себе улюбленим сином і донькою нашого Небесного Отця, а Дух Святий стане силою нашого християнського життя. Зростаючи у вірі, ми станемо сильнішими у Божому слові. Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Розшифрування «Католицького Оглядача» за матеріалами ugcc.tv