//

Екуменічні посиденьки чи спільна боротьба за християнські цінності?

Початок Великого Посту у римо-католиків на Попільну середу, яка цього року випала на 22 лютого, і перший день Великого Посту в новостильних українців греко-католиків 20 лютого та у старостильних греко-католиків України 27 лютого логічно розпочали і завершили минулий тиждень. Ці розбіжності у датах з одного боку знову нагадали про католицьку єдність у розноманітті, а з іншого нагадали нам про той резерват, у якому живуть старостильні греко-католики України. І чи не єдиним притомним аргументом  «за» збереження цієї курйозної ситуації є екуменічні фікс-ідеї про міфічну єдність Київського християнства, яка в дечому нагадує марення совєтського народу світлим комуністичним майбутнім, яке ось-ось уже з’явиться на горизонті. Адже реалії нашого сьогодення дуже далекі від омріяної єдності. Адже екуменізм в Україні усе більше нагадує жалюгідний карнавал на Запусти.

 

Безперервні сварки між українськими православними церквами, постійна антикатолицька пропаганда в середовищі практично усіх православних деномінацій України, антипротестантська істерика, постійні антикатолицькі нападки зі сторони протестантів, а після всього єлейні усмішки на обличчях тих, хто ще кілька хвилин поливав один одного добірною гноївкою – ось реальності екуменізму по-українськи. Така ситуація, чесно кажучи, чинить будь які спроби екуменічного діалогу в Україні не те що нездатними до чогось призвести, але й дискредитує саму ідею екуменізму в корені.


Може, варто би було нам, українським старостильним греко-католикам, переосмислити усе це і перестати намагатися бути місточком між Заходом і Сходом, по якому і одні, і другі ся топчут? Мабуть, варто би було почати роздумувати над тим, що добрим є для нас, українських греко-католиків? Звісно, можна відмахнутися від календарного питання, адже – це не те що другорядне – це, можливо, взагалі 150-рядне питання… Але чому маємо святкувати Різдво і Великдень відірвано від загальної католицької спільноти? Чи не прийшов час раціонального конфесійного егоїзму? Чи ми і далі будемо грати перед світом безглузду роль «суперекуменістів», а перед населенням України «супероб‘єнувальних суперпатрійотів»? Можливо, варто від нездорового мрійництва прийти до здорового раціоналізму?

 

Звичайно, не варто ізолювати себе від інших християнських конфесій. Співпраця з іншими християнами, особливо за теперішніх умов в Україні, є простою потребою у протистоянні структурам гріха. Оборона християнських цінностей – це єдине реальне поле співпраці між християнами в Україні, бо вже навіть у царині харитативної діяльності на спільних акціях між українськими «братами»-християнами починається перетягування ковдри.

 

Саме прапор оборони християнських цінностей перед навалою секуляризуючого лібералізму міг би стати об’єднавчим моментом для українських християн. І в цьому маємо чого навчитися у християн США. Бо якраз міжхристиянська співпраця вродила спільною скаргою сімох американських штатів проти Обаминих страхових полісів. Минулого тижня Флорида, Техас, Небраска, Оклахома, Орегон, Мічиган, Південна Кароліна подали федеральний позов проти Департаменту охорони здоров'я за спробу запровадити страхові поліси, які мали покривати витрати на контрацепцію, стерилізацію та деякі препарати абортивної дії. Ця спільна скарга не була би можливою, якби між американськими католиками та протестантами не дійшло до співпраці в опорі проти цих суперліберальних «реформ» американської адміністрації.

 

Маємо добрий приклад спільної християнської діяльності. А в Україні питань пов‘язаних з антихристиянським характером функціонування того, що називається державою, хоч греблю гати. То, можливо, таки варто відійти від пустих слів до конкретних спільних дій?

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський