Путіну подарували українську Церкву. Янукович «без єдиного пострілу» подарував Путіну один з головних ідеологічних інструментів

УПЦ МП в Україні давно перестала бути Церквою – вона частина великої політики і машини для заробляння грошей. Власне церковного в ній майже нічого не залишилося, окрім, зрозуміло, атрибутів. Тому те, як вчинили «святі мужі» зі своїм настоятелем Володимиром Сабоданом, навряд чи когось здивує. Настоятеля УПЦ МП фактично повідомили про те, що відтепер йому не дозволено вирішувати церковні питання. Спроба Сабодана скасувати чергове напівлегітимне (на думку значної кількості прихожан) засідання Синоду привела до того, що воно таки відбулося, праву руку Сабодана Олександра Драбинка з Синоду вивели з формулюванням «за внесення смути», а щодо самого владики було прийнято просто вишукано-знущальне рішення «продовжити молитися за його здоров'я». У цьому контексті слід зазначити два моменти: повне невтручання з боку Банкової, де повинні були б розуміти, що від цих процесів багато в чому залежатиме політична карта країни, а також глибоке мовчання патріарха Московського Кирила, який останнім часом навідувався до України по три-чотири рази на рік і висловлювався з куди менш вагомих приводів. Тобто можна не сумніватися, що відсторонення Сабодана погоджено з Кирилом, який де-факто оголосив кастинг на нового керівника УПЦ. У результаті сьогодні в УПЦ МП утворився тріумвірат друзів-опонентів, кожен з яких сподівається, що саме він очолить церкву. Майбутніми владиками бачать себе настоятель Лаври Павло, митрополит Одеський Агафангел і митрополит Донецький Іларіон. Правда, у Москви можуть бути зовсім інші плани.

Останнім часом у пресі часто пишуть, що Володимир Сабодан був прихильником автокефалії, що він бажав розширення автономії церкви і т.д. Насправді це навряд чи має під собою реальний ґрунт. Під час свого правління Сабодан проводив виважену політику, маневруючи між крайніми москвофілами і помірними українцями. Сабодан, наприклад, так і не зміг свого часу перевести настоятеля Лаври Павла в яку-небудь другосортну єпархію, хоча і пробував це зробити. Він не зміг звільнити Агафангела, хоч дуже цього хотів. Нарешті, він не наполягав на затвердження РПЦ статуту УПЦ МП, що юридично закріпило б відносну автономію, яку зараз має УПЦ МП. Іншими словами, він всі ці роки намагався пройти між крапельками, не наважуючись не те на що різкі кроки, але навіть на кроки, які можна було б вважати помірно різкими. Справедливості заради, слід зазначити, що без підтримки української влади він і не зміг би цього зробити. При Кучмі був короткий період, коли екс-президент почав замислюватися про автокефалію. Як кажуть, причиною стала одна із зустрічей керівників кількох держав, які прибули зі своїми церковними єрархами. Тоді Сабодан після недовгих роздумів став не поруч з Кучмою, а поруч з лідером Росії. Проте гнів Леоніда Даниловича був нетривалим – частково його згасила прихожанка УПЦ МП Людмила Кучма, а потім почався «кольчужний скандал», справа Гонгадзе, і Кучма почав шукати підтримки в Росії. Ющенко міг би почати гру на створення автономної церкви, але тут завадили амбіції побожного брата Петра, який, як кажуть в кулуарах, сам мріяв очолити цей процес. При Януковичі, з його наївно-примітивісткими поглядами на церковну світобудову, у Сабодана шансів не було. Тим більше що, головним у трапезах в столиці завжди був настоятель лаври Павло.

Але повернемося до перевороту в УПЦ МП. Сьогодні можна з упевненістю говорити, що головна війна ще не почалася. Тріумвірат, знаючи про важкий стан настоятеля, буде займатися «зачисткою» всіх неугодних. Уже сьогодні відбуваються зустрічі емісарів з тими, хто вагається, і тепер уже видно, що ніякого серйозного опору не буде. Перш за все тому, що немає держпідтримки. Але «зачистка поля» – це лише перший етап спецоперації. Другий етап куди складніший і небезпечніший. Адже завдання Московського патріарха і «українського тріумвірату» прямо протилежні. Головне завдання «українських представників» – перемогти суперника і стати новим настоятелем УПЦ МП. Головне завдання Кирила – поставити людину, яка зможе не тільки придушити будь-які автономні рухи в Україні (єрархи повинні призначатися в Москві, і ніяких призначень в Києві бути не може), але й потім, після смерті патріарха Філарета, зуміти розпатрати Київський патріархат. Іншими словами, в Москві дали карт-бланш усім трьом призвідникам смути, однак гарантій не отримав ніхто. В кінцевому підсумку, в Москві чудово розуміють, що тріумвірат «зачистить» територію так, що потім, кого б не призначили з Білокам'яної, ніяких бунтів єрархів не буде.

На цьому тлі більш ніж дивною виглядає позиція Банкової і особисто президента. Адже протягом наступних декількох місяців можуть відбутися тектонічні зрушення в офіційної церкви і «біло-блакитної» влади. Більше того, ця церква, яка до цього часу не номінально, а реально багато в чому залежала від офіційного Києва, тепер повністю буде залежати від Москви. У тому числі й фінансово, після того як зміниться система розподілу податків.

Ось тільки на виборах єрархи будуть консультуватися не з Банковою чи обладміністраціями, а безпосередньо з емісарами Москви. І якщо найближчим часом церковникам буде сказано відкрито підтримати російські партії – вони активно будуть агітувати за «Русский блок» або «Родину». Або точніше, найближчим часом церковники доб'ються закону про повернення майна і почнуть шантажувати владу: або ви забираєте у Київського патріархату Володимирський собор і віддаєте нам, або ми вас не підтримаємо.

Безумовно, слід зазначити, що тут окреслена лише спрощена картина того, що буде відбуватися. Але вже зараз можна чітко говорити про те, що Янукович «без жодного пострілу» подарував Путіну один з головних ідеологічних інструментів. А віддаючи росіянам остаточну владу над церковниками, Банкова фактично дарує свого виборця Володимиру Путіну, або точніше – його ідеологічній машині.

Вадим Денисенко

"КОМЕНТАРІ", 24 лютого 2012
За матеріалами www.portal-credo.ru