Мр. 2,1-12

1 Коли ж по кількох днях Ісус повернувся до Капернауму, чутка пішла, що він у домі. 2 І там зібралося стільки народу, що не було більш місця, навіть перед дверима; а він промовляв до них словом. 3 І от прийшли до нього, несучи розслабленого; несли його четверо. 4 А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений. 5 Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: Сину, відпускаються тобі твої гріхи. 6 А були й деякі книжники, що сиділи там та міркували собі: 7 І як може цей так говорити? Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога? 8 Ісус же, вмить збагнувши духом, що вони таке собі думають, до них і каже: Чого таке ось намислюєте у ваших серцях? 9 Що легше - сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань, візьми твоє ліжко й ходи? 10 Та щоб ви знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати, - мовить до розслабленого: 11 Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому. 12 Устав той - і зараз же, взявши ліжко, вийшов на очу всіх; тож чудувалися всі, хвалили Бога й мовляли: Ніколи ми такого не бачили!

У Євангелії цієї неділі читаємо, здавалося б, цілком «банальний» випадок з життя Ісуса: проповідь, оздоровлення, конфлікт з книжниками. Нічого особливого. Ісус, як завжди, Той самий. Але при уважнішому розгляді тексту зауважуємо, що він сповнений незвичайних деталей: Ісус не через віру розслабленого, а через віру його приятелів уздоровлює, Ісус прив’язує у цьому випадку хворобу до гріха, Ісусу легше сказати «прощаються тобі гріхи», аніж «Встань, візьми свою постіль і ходи».

Спробуймо розглянути це Євангеліє детальніше.

Євангельський текст говорить нам про те, що Ісус знову повернувся до Кафарнауму і в домі проповідував народу Радісну звістку. У чому ж полягала ця проповідь?  Св. Марко, як добрий і, до того ж, перший християнський репортер, зберіг нам цей момент: «Він говорив: ’Виповнився час, приблизилось Царство Боже. Наверніться і вірте Радісній звістці’» (Мк. 1, 15).

Отже, Ісус проповідував прихід Царства Божого як Радісну Звістку. Для ізраїльського народу, який в той час перебував під римською окупацією, – це, насправді, була Радісна Звістка. У часах Ісуса очікування приходу Месії досягло свого апогею. Ізраїльтяни очікували, що прийде потомок царя Давида, скине осоружну поганську владу і відновить Царство Ізраїлю. Наскільки це очікування увійшло в кров ізраїльтян свідчить нам перший історик християнства св. Лука – вже після Воскресіння, а перед самим Вознесінням учні питали Господа: «Господи, чи Ти зараз відбудуєш царство Ізраїлю?» (Ді. 1, 6). Якщо ті, що були свідками Христової діяльності, Його муки і Воскресіння, усе ще очікували туземне царство, то вже сам цей факт доволі нам говорить про інтенсивність таких очікувань в ізраїльському народі.

Але Царство Боже в Ісусовому розумінні – це не туземне Царство Ізраїлю, поставлене володіти усіма земними царствами. Царство Боже – це сповіщене пророками царювання Ягве. Це не обмежена територія земної поверхні, чи навіть поверхня цілої земної кулі – це активне царювання Бога у душах вибраного народу.

Царство Боже не є побудовою земної теократії (боговолодіння). Спроби побудувати подібний режим призвели лише до рік людської крові через візантійських богоподібних царів до московських будівничих комунізму і німецьких борців за расову чистоту. Царством Божим є активна Божа діяльність у світі через відкуплених людей. Воно ще не прийшло у повноті. І християнин – це людина, яка вже є громадянином Царства Божого, Бог царює через нього, але воно ще не є присутнім тут у своїй повноті.

Тому Христос ставить умову для прийняття громадянства цього Царства: «наверніться і вірте Радісній звістці». Але, як це можливо – спочатку навернення, а тоді віра?! Хіба може невірний навернутися без віри? Хіба тут Господь не говорить нелогічно?

Ми якось звикли ототожнювати християнську віру з визнанням того, що Бог існує. У боротьбі з державним атеїзмом у нас виробився своєрідний умовний рефлекс – той, хто визнає, що Бог існує, уже є віруючий. Але така постава не є біблійною. Адже св. апостол Яків у своєму посланні каже, що і дияволи вірять, вірять, що Бог існує: «Ти віриш, що є лише один Бог – добре робиш! І дияволи у це вірять, але тремтять» (Як. 2, 19). Адже ці відпалі ангели позбавлені споглядання Бога, їхній розум є притемнений гріхом, тому не має правдивого знання. Властиво тому вони не знають, а вірять, що Бог існує, але попри це їхня діяльність не відповідає Божій волі, Божим бажанням. Тому така віра не може бути спасенною.

Деякі народи знали про існування Єдиного, як наприклад камчатські коряки, які не більше не менше, а називали Його – Той, хто існує. Але не покланялися Йому, не приносили Йому жертв і не молилися Йому, бо не знали, як це робити і чи можна це робити взагалі. Така віра фактично не може принести жодного спасенного плоду.

Св. Августин називав таку віру першим кроком до віри, а християнська віра, віра, яка спасає є ніщо інше, як довіра до Бога.

Вірити в Бога, ще не означає знати, який Він є – добрий чи лихий, грізний чи ласкавий… Лише екзистенціальне пізнання Бога, лише життя у спілкуванні з Ним може в нас зродити довіру до Нього. Адже не можемо довіряти Комусь, Кого не знаємо. Не можемо довірити своє життя, майно, близьких якійсь людині, яку бачимо вперше на вулиці. Зі здоровим глуздом ніхто такого не вчинив би. Тому й не слід дивуватися, що є християни, які твердять про себе, що вірять у Бога у Тройці Єдиного, але не мають жодної довіри до Нього. Вони є нормальними людьми, зі здоровим глуздом. У них просто є серйозна проблема – вони не пізнали Бога. Тому не варто з цього дивуватися. Просто потрібно цих християн привести до пізнання Бога. Вони потребують допомоги тих, які Бога спізнали.

Як можемо пізнати Бога, як можемо стати з ним близькими, щоб мати спасенну віру, щоб стати громадянами Царства Божого?

Ось тут і потрібно мати реальність, яку Євангеліє називає наверненням. Ми звикли, що навернення потрібно тоді, коли хтось відкидав Бога, а тут раптом у Нього повірив і почав практикувати віру. Але це не є навернення – це є лише перший крок на шляху навернення.

Біблія, коли говорить про реальність, яку ми перекладаємо як «наверення» користається гебрайським словом «тшува», або грецьким «метаноа». Що означають ці слова?

Гебрейська мова дуже конкретна, і навіть ті слова, які ми перекладаємо на українську, як абстрактні поняття, як наприклад любов, віра, вірність, у цій мові означені конкретними вчинками. Так і «тшува». Воно означає дію, яку чинить той, хто рухався одним шляхом, а тоді змінив напрямок і рухається іншим напрямком. Тобто у приміненому на релігійне життя значенні – це конкретна тривала зміна напрямку руху життя. «Тшува» – це не момент, це тривала дія, тривала зміна поведінки.

Грецька мова у питаннях розумового життя є дещо витонченіша від гебрайської. Тому слово для означення навернення має властиво ментальний характер – «метаноа». Воно означає зміну способу мислення. І мусимо визнати, що і зміна мислення значно більше від зміни поведінки є явищем динамічним. Якби нам в одному моменті змінити наш спосіб думання, ми би не змогли самі себе сприйняти, в нас би виник серйозний конфлікт з оточенням, а все це результувало би психічним розладом. Тому ми так функціонуємо, що зміна мислення у нас відбувається поступово. Зміна менталітету вимагає часу і зусиль.

Прийняти Царство Боже не так просто, як це виглядає нам на перший погляд. Адже воно є чимось кардинально відмінним від нашого щоденного досвіду і від того, що нам пропонує світ. Нас змалечку вчили самостійності, а Царство Боже полягає у цілковитій залежності від Бога. Світ нас вчить: будь несправедливим, осуджуй, кради, вбивай, чини насильство, гріши у своє задоволення і… будеш щасливий. А Царство Боже від нас вимагає зовсім чогось інакшого. Щоб в тому пересвідчитись, варто прочитати бодай відомі чи не кожному християнину «Блаженства» (див. Мт. 5, 3 12). З погляду цього світу «Блаженства» самі собою є чи не найбільшим абсурдом і дурістю. Логіка Царства Божого вимагає від нас перебудови власної логіки.

Тому процес навернення не чимось, що з нами відбувається раз в житті і на завжди – це процес тривалістю в життя.

Отже, Христові слова: «Наверніться і вірте Радісній Звістці», – це програма нашого щоденного християнського життя. Це програма перебудови нашого менталітету і нашої поведінки, нашого духовного зросту. І сила Царства Божого в житті кожного християнина зростає пропорційно з його духовним зростом. Це проста, теорема, яку ми розглядали щойно.

І лише така людина, яка перебуває у процесі постійного навернення, здатна через читання Святого Письма, молитву, Святе Причастя, пізнання науки Церкви спізнати Бога і довіритись Йому.

Але час повернутися до недільного Євангелія.

Отже, можемо уявити собі контекст. Ісус у своїй хаті у Кафарнаумі, куди він переселився, після місіонерської подорожі Галілеєю, проповідує народу про Царство і умови, на яких можна стати громадянином цього Царства, народ обступив Його з усіх сторін і заполонив усю Його кафарнаумську хатинку. І тут раптом починає розкриватися стеля, і перед Нього опускаються ноші з розслабленим (паралізованим).

Уявімо себе на Його місці. Не досить, що змучений місіонаренням, не досить, що проповідує слово Боже, на маєш, якихось четверо вар’ятів валять Йому покрівлю! Жах! Яка неповага! Яке хамство! Яке неподобство!

А йой!

Унікальна можливість для скандалу. Даремно, що у домах у Ізраїлі в часи Ісуса покрівлі були пласкі та мали додаткові сходи з над двору, даремно, що на балки найчастіше просто стелили солому і покрівля порівняно легко розкривалася і закривалася. А хто буде ту покрівлю ремонтувати, хто назад поскладає солому і вимаже її зверху глиною, хто прибере те будівельне сміття, без якого очевидно не обійшлося!

Направду, великої сміливості вимагав вчинок тих трьох, що принесли розслабленого!

Не без того, що вони вже щось знали про Ісуса, чули про цього дивакуватого раббі, який навчає не так, як навчали книжники і фарисеї, есени і садукеї. Який милосердиться над усіма потребуючими. Очевидно, це був акт їхньої віри.

Їхнє ставлення до свого хворого приятеля є і для нас прикладом. Їхнє приятельство не полягало у спільному кухлі вина, вар’яціях, соковитих анектодах, спільних походеньках до чужих жінок. Їхнє приятельство, воістину, було правдивим. Адже вони принесли до Ісуса того, хто не міг це сам зробити.

Чи маємо ми таких приятелів? Чи є ми таки приятелями? Чи маємо тих, хто би нас доносив перед Бога, коли ми самі не в стані це зробити? Чи доносимо ми інших перед Бога?

Якщо так – то благо нам!

Якщо ні – то алярмово мусимо змінювати таку ситуацію.

«Ісус бачачи їхню віру…» - на що інакше може вказувати цей вираз, як не на віру приятелів розслабленого, а відсутність віри у самого хворого! На що інакше це вказує, як не на наш обов’язок вірити за тих, хто віри не має! Замість осуджувати грішників, ми мали би за них молитися. Мали би бути їм ближніми, милосердними самарянами. Якщо молимось за когось, а нічого не відбувається, не скидаймо відразу усю відповідальність на того, за кого молимося, на відсутність віри у нього. Погляньмо у своє серце – чи є там віра, чи є там довір’я до Бога. Цей євангельський текст саме до цього нас закликає.

Ісусова реакція на віру чотирьох друзів для нас християн сучасності є, направду, трохи дивною. Ісус пов’язує хворобу з гріхом. Відповідаючи, на мудрування книжників Ісус відповідає: «Що легше – сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань, візьми твоє ліжко й ходи?» (Мк. 2, 9). Тобто, у цьому випадку відпущення гріхів передує оздоровленню, що більше, виглядає на те, що відпущення гріхів є умовою цього оздоровлення.

О на маєш! То що виходить якесь «євангеліє» успіху?

Хіба Ісус не відмінив Старий Завіт?! Хіба не Він «відв’язав» гріх від хвороби (див. Ів. 9, 2–3)?! Хіба він не скасував старозавітній Закон і його прокляття?!

Цікаво, звідки християнам прийшла ідея, що Ісус скасував дію Закону? Чи не з того, що апостоли постановили, що приписи закону не зобов’язують християн поганського походження (див. Ді. 15, 23–29)?

Але ж хіба сам Ісус не казав: «Не думайте, що я прийшов усунути закон чи пророків: я прийшов їх не усунути, а виконати. Істинно бо кажу вам: Доки перейде небо й земля, ні одна йота, ні одна риска з закону не перейде, поки все не здійсниться. Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві» (Мт. 5, 17–19)?
Апостоли відмінили для християн з поганства обрядові приписи Закону, але не відмінили дію духовних законів, які у ньому описані. Що більш, Свята Мати Церква вчить нас, що книги Старого Завіту висвітлюють і тлумачать книги Нового Завіту, у якому Старий Завіт отримує своє повне значення (див. Конституцію ІІ Ватиканського собору про Божественне Одкровення 16).

Ані Ісус, ані Його апостоли, ані Католицька Церква ніколи не навчали, що духовні закони описані у Старому Завіті перестали з Христовим приходом діяти.

Сам Апостол Павло каже: «Бо заплата за гріх – смерть, а дар ласки Божої – життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 6, 23) І тим підтверджує основний принцип Закону: «Гляди, сьогодні я появив перед тобою життя й добро, смерть і лихо! Як слухатимеш заповіді Господа, Бога твого, що її заповідаю тобі нині, – любитимеш Господа, Бога твого, ходитимеш Його дорогами та додержуватимешся Його заповідей, установ і рішень, – то житимеш і розмножишся, і Господь, Бог твій, поблагословить тебе на землі, що йдеш її зайняти. Коли ж твоє серце відвернеться, і ти не слухатимеш, і даси себе звести і станеш припадати лицем до землі перед іншими богами та служити їм, то заявляю вам сьогодні, що загинете напевно; не довго житимете на землі, куди ти, перейшовши Йордан, простуєш, щоб її зайняти. Я кличу сьогодні проти вас на свідків небо й землю; життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству, любивши Господа, Бога твого, слухавшись його голосу та прихилившись до нього; в тому бо полягає твоє життя й твоє довголіття, щоб тобі жити на землі, яку Господь, твій Бог, клявся дати твоїм батькам: Авраамові, Ісаакові та Якову» (Втр. 30, 15–20).

Гріх обов’язково несе певні наслідки. Адже в Христі Ісусі, в Його Крові, Бог заключив з нами Новий Союз, а кара за порушення союзу крові – смерть. Гріх прощається через наше покаяння, але його наслідки залишаються. Тому то Бог, через Свою Церкву і встановив відпусти, щоб ми могли отримати не лише прощення гріхів, але й ліквідацію їхніх наслідків.

А що наслідки гріха тривають і після його прощення каже нам наш щоденний досвід. Хтось піддається поривам гніву, впадаючи у різноманітні гріхи – наприклад , вбивство. Вбивця може розкаятись, отримати прощення гріха, але наслідки цього гріха залишаються: хтось залишився без свого найближчого, людина загинула, держава карає вбивцю. Хтось, хто віддається гріху п’янства отримує залежність від алкоголю, і навіть коли він кається, наслідок його гріха – залежність – лишається.

Так само і хвороби можуть бути наслідком нашого грішного життя. Тим більше, що людина в стані гріха, особливо тяжкого, втрачає духовний спокій. Гріх, як духовний рак, роз’їдає її з середини. Лікарі сьогодні часто говорять про те, що велика кількість хвороб є насправді наслідком нездорових психічних станів. Тим самим підтверджуючи, що гріх – це сила, яка відбираючи психічний спокій і врівноваженість здатна привести людину до хвороби. Тому й не диво, що деякі хвороби є прямим наслідком гріха. Не кожна хвороба є наслідком гріха, і не кожна хвороба є виявом Божого прокляття. «Євангеліє» успіху є викривлення і вульгаризацією євангельської науки проте, що хвороба може бути наслідком гріха. Властиво може, але не мусить, так як це навчають менеджери від Євангелія, які заради власної користі викручують науку Христову.

Христос приніс нам перемогу не лише над гріхом, але й над його наслідками. Наслідками, які Святе письмо називає прокляттям (див. Втр11, 26-28). А «Христос нас викупив від прокляття закону, ставши за нас прокляттям, бо написано: “Проклят усякий, хто висить на дереві”, – щоб благословення Авраама перейшло в Ісусі Христі на поган і щоб ми вірою прийняли обіцяного Духа» (Гал. 3, 13–14).

Саме з випадком того, що гріх мав за свій наслідок хворобу і зустрічаємось ми у недільному Євангелії цього тижня. Прощення гріха було у цьому випадку необхідною умовою оздоровлення.

А скільки людей сьогодні, носячи гріх у своєму житті, носять і різноманітні хвороби на своєму тілі! Чого вартує лишень гріх непрощення! Адже молячи щодня «Отче наш», той, хто не прощає іншим, сам на себе стягує Боже непрощення! Молимо бо: «і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Отож, той, хто не прощає іншим, фактично молить: «і не прощай мені провин моїх, бо і я не прощаю своїм винуватцям».
Час Великого Посту є, направду, унікальним часом, у якому принісши гідний плід покаяння і отримавши розгрішення у Сповіді та повний відпуст на Хресній Дорозі, можемо доступитися ласки оздоровлення. Не варто марнувати цю можливість, цей шанс.

о.Орест-Дмитро Вільчинський