Невеличке містечко на Львівщині... Хата з гаражем на подвір'ї, який власноруч будували батько з сином Святославом. Проста затишна оселя... У кімнаті не видно стін, звідусюди полички з книгами різного змісту та року видання: це і довоєнні дитячі оповідання 1931-1937 років, і сучасні енцикліки та монографії італійською...

Батько запрошує до столу, мати подає чай... Збирається уся родина: батьки, брат Всеволод з дружиною Галиною і сьогодні Глава нашої Церкви, Блаженніший Святослав, у думках та душах рідних йому людей... Як завжди – разом.

Пам'ятаю відчуття, яке залишилось від спілкування – єдиність і тепло. Це було всюди: у розмові, в думках, в оселі, у повітрі...

Якими були Ваші пережиття, коли почули, що Вашого сина обрано Патріархом?

Мати: Коли почула цю новину, то дуже плакала, бо розуміла, що це велика відповідальність і знала, що його чекає.

Що Ви вкладали в основу виховання Вашого сина, що стало підгрунтям його формації? Які саме вартості Ви плекали у своїй дитині?

Мати: Я була дуже строгою мамою. Батько працював на колії і якось менше був з ним. В основному я мала більше вільного часу, бо на це дозволяла моя праця. Однак батько у родині має авторитет, і я завжди могла сказати дітям: «Скажу татові». Не розуміла, що означає: «Я не хочу». Загалом – це дуже добрі діти і особливих прикростей у школі, чи вдома ми від них не мали. У школі Святослав навчався на відмінно. Я допомагала йому з виконуванням домашніх завдань до 4 класу: просто сиділа біля нього, щоби привчити до праці, до послідовності, відповідальності.

Якою дитиною був Святослав, чи умів слухати?

Мати: Так, але цього треба було навчити. Він розумів слово. Я завжди говорила, що треба звертати увагу на те, що кожен із нас представляє сім’ю серед людей. Він був сам до себе дуже вимогливим. У садочку був активним, брав участь у всіх концертах.

Чому саме це ім’я Ви вибрали своєму синові. Можливо, є якась родинна традиція?

Мати: Мене колись син запитував: «Мамо, чому ти мене назвала Святославом», – я йому жартом відповіла: «У школі, у вашому  класі є багато Ігорчиків, Петриків, Івасиків, а Святослав – один. Коли ти зробиш щось погане, то одразу усі будуть знати, що це за Святослав». Так часом жартами виховувала.
 

Батько: Коли ми чекали первістка чи первістку, то домовились, що, як буде син – я називаю, буде донька – дружина. Я хотів Святослава.

Що в дитинстві любив читати Ваш син і як Вам вдавалося у часи підпілля передавати віру своїй дитині?

Мати: У нього не було якось однобічного зацікавлення, він цікавився різним. Звичайно, що у той час релігійної літератури було менше, але у нас були молитовники старослов’янською, і він помаленьку сам навчився читати цією мовою.
Батько: Десь у 10-12 років почав читати молитовники старослов’янською. Ми на це якось дуже і уваги не звертали. Коли не знав значення деяких слів, то дідусь, Василь Крокіс, пояснював, бо, завдяки своїй феноменальній пам’яті, знав майже всю Біблію напам’ять. Він також розповідав Святославові притчі.

Йому було 13 років, як ми поїхали в с. Голобутів на похорон Віриного дідуся. На похороні дяк, Степан Лесишин з с. Завадів, читав Псалтир старослов’янською, бо тоді ще не було українського перекладу. Він підійшов і запитав: «Чи можна мені з Вами почитати?». Так вони двоє читали Псалтир до ранку.

Через деякий час знову довелося читати Псалтир на похороні і дяк знову запросив Святослава. Так до себе пригорнув. Потім хлопець уже сам велосипедом чи автобусом у неділю, чи у свята їздив і разом з ним дякував. Так від цього дяка Степана навчився цієї справи. На єпископській хіротонії владики Святослава у Львові цей дяк Степан був серед найпочесніших гостей. Цей чоловік мав вплив на його формацію.
Мати: Мої батьки також з ним багато розмовляли. У нас було широке коло спілкування, в тому числі стара інтелігенція, а також особи богопосвяченого життя: священики, монахи, монахині. У нашій хаті, Блаженної пам’яті Олексій Зарицький, підпільно служив Літургії.
 

Якими були його дитячі захоплення?

Мама: Він був таким різностороннім хлопчиком. Збирав і марки із зображенням репродукцій картин, і монети. У його колекції були  перші українські гривні. Навіть того року, коли їздив в Англію, відклав собі один вільний день для відвідування музеїв.
Батько: Я дивувався цьому. У школі цього не вчили, та й у медучилищі теж. Коли ми прогулювались, він часто звертав увагу на архітектуру: «Це стиль бароко, а це – готичний». Я думав собі: «Звідки він це знає?» Усе, що пізнавав, сприймав цілісно, переносив у реальний світ.
Змалку займався голубами. Дідусь дав йому місце над гаражем, а потім цілий другий поверх став голуб’ятником.
 

Навчання в музичній школі: це був вибір сина, чи бажання матері?

Мати: Правду кажучи, на той час розходилося більше у гроші. Оплата класу скрипки була дешевшою, а клас фортепіано дорожчим, тому справа була трохи в коштах. Але я дуже люблю скрипку. У нашій родині були обдаровані скрипалі. Мій вуйко був аматорським скрипалем, ніде не навчався, але коли він грав – у мене душа тремтіла. Він мав майже абсолютний слух. Святослав також «шалено» любив скрипку. Він був дуже здібним до цього інструменту. Музичну школу на випускних іспитах закінчував з творами за 2 курс музучилища.
 

Як про своє рішення обрати богопосвячений шлях Блаженніший Святослав повідомив Вас?

Мати: Ще до армії у нього були думки вчитися на священика. Я попросила його трохи почекати, бо на той час за це нас могли звільнити з місця праці. Потім, коли вийшов з армії, часи і справді змінилися, і його бажання стало можливим до здійснення.
Батько: Перед демобілізацією в Луганськ я їздив до нього на День народження. По дорозі наш поїзд потрапив в аварію, вагони зійшли з рейок. І в цю ніч у нас відбулася серйозна і дуже глибока розмова. Ми говорили про те, що він робитиме, коли вийде з армії, куди піде на навчання. В цю ніч Святослав сказав мені слова, які запали в душу: «Тату, я мрію вчитися за кордоном. Буду на бетоні спати, воду пити, але хочу гризти граніт науки». Я вже потім зрозумів, що це були слова, якими він хотів мені сказати, що його дорога – це дорога, посвячена Богові.

Як Він ставиться до Вас, батьків, що Ви відчуваєте?

Це дуже добра дитина. Дуже нас любить. Наші діти такі домашні. У нас було так заведено, ще як він навчався в Італії, то у кінці місяця  серед тижня, у середу з 8 до 10 години ми чекали на його дзвінок. Так було домовлено. Зараз це набагато простіше. Він висилає СМС: «Я сів в літак до Аргентини», «Уже в літаку до Буенос Айрос». «Вітання з Риму. Як Ваші справи?». Коротко. Я знаю, що з ним все добре, легше спиться. Він знає про те, що ми хвилюємося. Вони так навчені.
Мати: Наші діти дуже слухняні. У нас в хаті ніколи не чули жодного поганого слова. Вони в цьому виросли, а прикладом для нас були наші батьки. Ми так звикли жити.

Брат Патріарха: «Його основною рисою є простота»

Якими були Ваші стосунки?

Він для мене був як батько. Часто, коли батьки затримувались на роботі,  він мене «бавив». Не пригадую, щоб коли-небудь грубо ставився до мене, чи сварив. Якось, виконуючи домашнє завдання і довго розв’язуючи важку задачу з фізики, йому врешті вдалось дійти до її завершення. Саме тоді, коли Святослав переписував її у зошит, я бігав по хаті з водою – і увесь вміст склянки потрапив йому на зошит. Але не пам’ятаю, щоб він мене за це навіть насварив.

Які саме риси брата Ви цінуєте найбільше?

Як на мене, основною його рисою є простота. Ніколи не цурався ніякої домашньої роботи і завжди із задоволенням допомагав у «хатній роботі». Він не гоноровий і не гордий. Дуже допомагає. Галина, моя дружина, дуже хвилювалась перед тим, як познайомитись із владикою, не знала, як з ним розмовляти. Але після першого разу, побувавши у нас в гостях, сказала: «Ти знаєш, у тебе «класний» брат».

Чи мав брат якийсь вплив на вибір Вашого покликання?

Брат, дізнавшись, що я хочу йти навчатися в семінарію, не казав мені: «Іди, мусиш іти». Такого не було. Він написав листа з Італії (батьки про це йому розповіли) приблизно із таким текстом: «Ти мусиш вчитися, молитися, бути побожним, якщо відчуваєш, що це твоя дорога». Святослав був моїм першим вчителем, котрий готував мене до Першої Святої Сповіді, навчив молитися на вервиці.

Перша вчителька: «Це був хлопчик з чорними очима»

Страхоцька Катерина Олексіївна, 82 роки, пропрацювала 50 років у ЗОШ № 10 м. Стрия.
На перервах усі бігають, ганяють, а він стоїть осторонь. Коли його хтось зачіпав – відбігав і ставав в інше місце. Ніколи не бився. Увесь час ми ставили його в приклад. Це дійсно була надзвичайна дитина. Він заслуговує на той вибір, який зробив Синод. Звичайно, що я його зараз не впізнала б, але дуже хотіла б побачити. Тоді це був хлопчик з чорними очима, а тепер уже – зрілий муж.

Розмовляла Іванна Рижан
сеціально для газети «Наш Собор»
фото: бр. Олег Овсяник