На завершення традиційної літньої школи яку УКУ організовує кожного року в Римі, організатор школи Олег Турій, поділився думками щодо перебігу школи та питань, які викликали жваву дискусію.

- Яка основна ідея літньої школи 2011 в Римі?

- Хотів би  розпочати з того, що ця літня школа проводиться не вперше Українським Католицьким Університетом  в Римі. Це вже третя, за рахунком, школа, з того часу, як  головним осідком УКУ стало  місто Львів. Вперше ж навчання відбулося в липні 2006 року. Ми хочемо засвідчити цією ініціативою єдність і спадкоємність наукової діяльності нашої Церкви в Україні та поза її межами. Проведенням таких шкіл ми стараємося продовжувати ту традицію, якою славився УКУ в Римі за часів Патріярха Йосифа Сліпого. Але якщо в 60-70-х роках минулого століття основним завданням римського осередку католицького університету було намагання «собирати в розсіянні сущих», свідчити про життєздатність переслідуваної УГКЦ та через розвиток видавничої справи і виховання душпастирів приготовляти її відродження, то вже після виходу нашої Церкви з підпілля та здобуття Україною незалежності додалися нові перспективи. Реорганізований Інститут св. Климента в Римі повинен стати тим віконцем, через яке Церква в Україні зможе промовляти до широкого загалу у світі і, зокрема, представляти свої наукові напрацювання європейській громадськості. З огляду на це, ми намагаємося керуватися такою тематикою для наших літніх шкіл, яка є не лише важливою й цікавою для нас самих, а також викликатиме зацікавлення в широкому міжнародному науковому середовищі. Нам також важливо підтримувати тісний зв’язок із своїми випускниками, які продовжують навчання у різних римських університетах. Цьогорічна літня школа УКУ в Римі зосередила увагу на літургійній традиції Церкви. Ми розглядаємо її в контексті взаємин між християнським Сходом та Заходом.

– Йдеться про літургійну традицію Української Греко-Католицької Церкви?

- Загалом, нам би хотілося говорити про спадщину усього київського християнства. Та, оскільки, більшість учасників школи займались дослідженням літургійного життя історичної Київської митрополії в період після укладення Берестейської церковної унії 1596 року з Римським Апостольським престолом, то головний акцент було зроблено на представленні Унійної (Греко-Католицької) Церкви в Україні.

Проте, вже перша сесія школи відкрилась презентацією книги о. д-р Юрія Аввакумова, яка, власне, була присвячена обрядовим суперечкам між Римом і Константинополем в XI–XIII століттях. Таким чином, ми вийшли за межі не лише суто київської традиції, але й розглянули набагато ширший контекст вселенського християнства.

- Сьогодні в Україні існує багато полеміки щодо слів «унія», «уніати». Часто ці терміни асоціюються з церковним розколом та слугують для образливих звинувачень однієї Церкви на адресу іншої. На Вашу думку, як можна уникнути в майбутньому таких суперечок?

- Я взагалі не бачу проблем щодо вживання слів «унія», «Унійна Церква» стосовно  Української Греко-Католицької Церкви. Якщо відмовитися від самого бажання надавати цим поняттям образливого, а то й зневажливого значення, то, очевидно, й підстав для такого сприйняття один одного не буде.  Важливим є те, який зміст ми в них вкладаємо  в ці терміни і що люди вкладають у розуміння цих понять. Адже саме слово «унія» в перекладі з латини і в багатьох сучасних мовах означає не що інше, як «єдність», «поєднання». І тому під «унійною традицією», «Унійною Церквою» ми розуміємо ту Церкву, яка лише прагнула послідовного виконання того, що заповідав сам Христос, –  перебувати в єдності. Єдність Церкви є її невід’ємною характеристикою. А те, що хтось це слово використовує в негативному значенні, тільки засвідчує, що таким людям комфортніше жити у світі розділеному.

Дуже важливо щоб греко-католики чи уніати, як їх ще називають, не мали комплексу «меншовартості», щоб вони у своїй унійній спадщині бачили благодатне діяння Святого Духа, щоб вони усвідомлювали, що їхня Церква має свою власну гідність, своє велике завдання: свідчення християнському Сходові й Заходові про можливість життя в єдності, не зважаючи на розмаїття традицій.

- Повертаючись  до терміну «греко-католицька Церква», варто зазначити, що не всі українці ідентифікують себе як «греко-католики», хоча визнають, що належать до цієї Церкви. Мова йде про українську діаспору. Там, радше, вживають термін «католики східного обряду», або «Українська Католицька Церква». На Вашу думку, чому велика кількість  наших співвітчизників не хочуть називати себе «греко-католиками? Чи це є результатом нерозуміння історії чи несприйняття самого терміну?

- Я гадаю, що тут є і перша, і друга причина. Сам пошук нової термінології засвідчує про невідповідність давньої термінології. Зрештою термін «греко-католики», не такий вже й давній і далеко неідеальний. До того ж, його запровадила не сама Церква, а державна влада. Він був придуманий наприкінці XVIII століття в урядових кабінетах Австрійської монархії, до якої тоді належали західноукраїнські землі для того, щоб підкреслити рівність християн східної традиції, що перебувають в єдності з Римським престолом, із католиками латинського обряду, та, водночас, наголосити на «грецькому» (візантійському) походженні їхнього обряду.

Цим терміном австрійська влада хотіла також об’єднати віруючих, які належали до різних етнічних груп. Згодом, коли почалася масова еміграція в Північну Америку  і Австро-Угорська монархія перестала існувати, ті ж українці, хорвати, словаки, угорці та румуни на нових землях свого поселення вже не могли самі зрозуміти та пояснити іншим, чому саме вони мають називатися «греками». Таким чином термін, котрий  запроваджений в одних історичних обставинах, виявився недоречним і невідповідним в інших. Через це в українській діаспорі почали вживати термін «Українська Католицька Церква». Ті ж, хто не хотів ідентифікувати себе з українським народом, називали себе «католиками східного обряду». Але, це також не дуже вдалий термін, бо немає якогось одного східного обряду, їх є багато. Отже питання термінології завжди є складним питанням, оскільки важко знайти такі поняття, які би були  правильними і відповідними в усі часи та при усіляких обставинах.

Мені здається, що не варто сперечатись, який термін є кращий, а який гірший. Натомість краще думати над суттю та завданням Церкви. Тоді, можливо, всі спірні питання відпадуть. Полеміка щодо назви є витвором сучасної секуляризованої культури.  У Церкві важливо мислити еклезіальними категоріями, а за її офіційною назвою бачити конкретні юрисдикційні структури: чи то патріархати, чи митрополії, чи єпархії. Ось, це є властиві Церкві назви. Власне, через те, що ми пробуємо допасувати до еклезіальної реальності наші «приземлені» означення, і виникають всі ці конфузи.

- Підсумуйте, будь ласка, діяльність цьогорічної Літньої школи УКУ в Римі. Чи вдалось досягнути поставлених цілей?

- Коли організовуєш якусь конференцію, то завжди чогось очікуєш, і, звичайно, не можеш всього передбачити. Нам вдалось залучити фахівців, які з двох перспектив – історичної та літургійної, представили нам в хронологічній послідовності великий відрізок часу від Берестейської унії і до середини XX ст. Коли завершувалась школа,  ми виявили із здивуванням дуже подібні сюжети, які відбувалися в часах XVI ст. чи XIX ст.  І тоді стало зрозумілим, те,що певні проблеми, які стояли перед Церквою,  не були новими лише тоді, а натомість з якоюсь майже циклічною періодичністю повторювались. І певні позиції та підходи наших попередників можуть бути в пригоді у вирішенні сучасних проблем в Церкві. Я переконаний, що дослідження минулого може дати нам дуже цікаві та неординарні результати.

Повертаючись до оцінки конференції, то я щиро вдячний усім доповідачам, котрі підготували оригінальні і, водночас, досить критичні й аргументовані виступи, які завжди супроводжувалися жвавою та плідною дискусією. Основний висновок  можна сформулювати таким чином, що Київська Церква, перебуваючи на межі візантійського Сходу й латинського Заходу, зазнавала і акумулювала в собі різні зовнішні впливи, але упродовж перебігу історичних подій їй вдалося зберегти основу своєї обрядовості, яка часто була не лише визначником еклезіальної, але й національної ідентичності. Незважаючи на юрисдикційні та конфесійні відмінності й поділи, Церкви в Україні дуже часто взаємодіяли між собою. Власне, таку ідею співпраці ми повинні сьогодні підтримувати та пропагувати.

Підготував Тарас Семенюк

Джерело: rome.ucu.edu.ua