П В С Ч П С Н
 
 
 
 
1
 
2
 
3
 
4
 
5
 
6
 
7
 
8
 
9
 
10
 
11
 
12
 
13
 
14
 
15
 
16
 
17
 
18
 
19
 
20
 
21
 
22
 
23
 
24
 
25
 
26
 
27
 
28
 
29
 
30
 
 

Воскреслий Ісус і зваблювання змія. Як в Писанні говориться про диявола

Після того, як з'явилася людина, – плід шостого дня Створення, – у світі відчувається таємниче і вселяє тривогу присутність змія. Того, який спокушував прабатьків, поставивши собі метою вразити і збентежити їх: вселити їм підозру стосовно Бога, тобто переконати їх, що Його заборони пояснюються ревнощами і страхом, що люди можуть уподібнитися Йому. Cпочатку створення світу і його історії змій втілює присутність заздрості: «Заздрістю диявола увійшла у світ смерть, і відчувають її ті, що належать до його спадку» (Книга премудрості Соломона, 2, 24). У Новому Завіті часто повертаються до цього змія. Ісус посилається на нього, кажучи, що диявол був «душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зі свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (Ів. 8, 44). Ісус називає його також «князем світу цього» (Ів. 12, 31; 16, 11).


Павло стверджує, що «змій Єву обманув лукавством своїм» (2 Кор. 11, 3): і вказує на тих, хто збився «слідом за сатаною» (1 Тим. 5, 15). Цей же апостол говорить про тих, які жили «звичаєм світу цього, згідно з владою князя повітря, духа, що діє тепер у синах бунту» (Еф. 2, 2); згадує про «підступи диявольські» і про нашу битву «проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12).
Перше Послання Петра згадує «противника», «диявола», який «ходить, як лев рикаючий, шукаючи, кого пожерти» (5, 8). І в Посланнях святого Івана говориться про «антихриста», який повинен прийти (1 Ів. 2, 18); «брехун», який відкидає, що Ісус є Христос; «антихрист, що відрікається Отця і Сина» (2, 22).


У Книзі Одкровення говориться: «І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, – повержено на землю, і ангели його з ним повержені» (12, 7-9).


Між цими текстами і тлумаченням Ісуса про диявола, душогубця і брехуна від початку, існує досконала згода: йдеться про істоту, вороже налаштовану щодо Бога, мета його полягає в тому, щоб похитнути достовірність Слова; і він одночасно ворожий до людини, прагнучи спокусити її і спонукати повстати проти Божого задуму. Цей змій – втілене зло. Тлумачі особливо сходяться в тому, що диявол спрямовує свою ворожість саме на Ісуса Христа. Таким чином протиставляються два царства: Царство Ісуса і царство князя світу цього. Демон не може більше терпіти Ісуса Христа і намагається всіма способами перекрутити Божий задум про Спасителя. Так було і в пустелі. Але Ісус проголошує Себе переможцем цього князя: «Надходить бо, – заявляє Він, – князь світу цього. Щоправда, в мені не має він нічого» (Ів. 14, 30); точніше, саме до приходу часу Ісуса, – Його вознесіння на Хрест і Вознесіння праворуч Отця, цей князь валиться в порох: «Зараз здійсниться суд світу цього; зараз князь світу цього буде скинутий». З виливом Духа прославленим Господом цей князь знаходить своє засудження (Ів. 16, 11). Павло особливо наголошує на пануванні Воскреслого: в Ньому Отець «визволив нас від влади темряви і ввів у Царство улюбленого Сина» (Кол. 1, 13), і «роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, перемігши їх на хресті» (2, 15).


Християни стали причасниками панування Ісуса над демоном: «і нас, мертвих провинами, оживив укупі з Христом, (...) і воскресив з Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі» (Еф. 2, 5-6).


Навіть будучи остаточно переможеним Господом, демон все ще намагається будувати підступи і пастки відкупленій людині. Тому треба бути пильними. Петро говорив про його рикання і незгасне бажання шкодити; Павло закликає озброїтися щитом віри, щоб відбивати «всі розпечені стріли лукавого» (Еф. 6, 16). А Сам Ісус навчав молитися, просячи Отця звільнити нас від лукавого (Мт. 5, 13).


Численні тлумачення про змія, який з'являється у витоків людства, спонукають нас до деяких міркувань. По-перше, це давня і вирішена до створення людини «історія» про війну, яка відбулася  на небі (Од. 12, 7), тобто про повстання у світі ангелів: не просто повстання, а направлений на конкретний і одвічний божественний задум, котрим є Ісус Христос.


Повсталі ангели проявили гординю проти Ісуса, «Первенця всього творіння», і, отже, Первенця також і над ними. Таким чином стає зрозуміло, чому життя Ісуса переплетене присутністю і хитрощами диявола, і навпаки – від вістки про Його народження до Вознесіння – вона супроводжувалася і втішалася присутністю ангелів, які раділи про Нього і разом з Ним є переможцями дракона і його супутників, вигнаних і скинених з неба, як стверджує Книга Одкровення. Ісус стверджував, що бачив «сатану, що наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10, 18), і говорив про «вогонь вічний, приготований дияволові та ангелам його» (Мт. 25, 41).


Ми говорили про історію, яка передує історії людини: нам відомо те, що наче виникає з прихованої панорами, яка вислизає від нас, про що ми тепер можемо тільки здогадуватися.


Друге міркування стосується вражаючої сили сатани: він настільки сильний і завзятий, що тільки сила Сина Божого може зломити його і перемогти; і навіть більше – це сила Сина Божого, прикутого до Хреста, Який перебуває в ситуації крайньої людської слабкості, що, парадоксальним чином, без праці стає абсолютною силою. Дияволові вдається залучити все і вся, але проти Ісуса він безсилий. Розіп'ятий і Воскреслий Господь відтворює переможне людство, звільняючи його від порочного впливу зла.


Привабливість демона замінюється привабливістю Христа, Який заявляє: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Ів. 12, 32). Тільки розділяючи силу померлого і прославленого Ісуса, ми можемо протистояти звабам змія.


Проте може виникнути запитання: безсумнівно, падіння ангела і людини залежить тільки від вільної волі творіння; а також: прощення людини було в милосердній любові Отця, Який присвятив Сина Свого Ісуса стати Спасителем; але чому конкретний порядок, обраний Богом, містить це падіння, а, отже, і реальність гріха? На це ми можемо відповісти: це стосується «ведення Божого» і «недосліджених шляхів Його» (Рим. 11, 32-34).

 

І третє міркування – щоб висловити подив у зв'язку з відсутністю в проповідях і катехизисах тем про реальність демона. Не кажучи вже про тих богословів, які, з одного боку, аплодують, що нарешті II Ватиканський Собор оголосив Письмо «душею священного богослов'я» (Dei verbum, 24), а з іншого, не вагаючись, – якщо і не заявляють відкрито про його неіснування (як кажуть про ангелів) – нехтують як несуттєвим цим фактом існування демона, широко засвідченим у Писанні, вважаючи його уособленням якоїсь первісної ідеї зла, яка тепер є неприйнятною.
Така концепція є шедевром ідеології і насамперед вона принижує справу Христа і Його відкуплення людини. Ось чому нам здаються зовсім не другорядними згадки про демона, які трапляються в промовах Папи Франциска.


(О. Інос Біффі)
За матеріалами http://ru.radiovaticana.va