Юлія Поліковська  ZAXID.NET

- Майже третина наших випускників, отримавши дипломи наприкінці червня-липня у нас, у вересні-жовтні починали навчання на магістерських і докторських програмах у провідних університетах світу з англійською, італійською, французькою чи німецькою мовами навчання. Для нас така інформація була і залишається важливим критерієм щодо якості та рівня наших програм.

Пропонуємо увазі читачів  інтерв’ю ZAXID.NET із проректором УКУ зі стратегічного розвитку, завідувачем кафедри філософії Володимиром Турчиновським, в якому він ділиться думками про нерозривність освіти і моральності, потребу допомагати молодим ставати відповідальними лідерами, які можуть послужити своїй країні, про формування запиту на реформу освіти в Україні як великого шансу трансформації суспільства.

- Чи існує досі загроза зниження рівня акредитації УКУ?

- У нормальній ситуації загроза зниження рівня акредитації або її втрата можуть означати лише одне: в університеті є проблеми із якістю освітніх програми, викладання та досліджень. Натомість у ситуації, про яку ви запитуєте, джерелом потенційної загрози став проект закону «Про вищу освіту», в якому було зроблено спробу пов’язати кількість студентів, які навчаються в університеті, із рівнем його акредитації. Словом, якщо уявити, що комусь вдалося б створити невелику школу для сотні найздібніших українських та закордонних студентів, зібравши з десяток провідних науковців світового рівня у Львові, скажімо, в ділянці екології, то програми такої школи не могли б навіть претендувати на магістерський чи докторський рівень та акредитацію в Україні.

На якийсь час загроза, про яку ви згадали, відступила. У міжчасі з’явився значно цікавіший та прогресивніший, аніж міністерський, проект закону «Про вищу освіту» депутата Мірошниченка. Однак ми не дуже себе тішимо таким ситуативним затишшям, тому що дрібні реверанси та компроміси учасників освітнього процесу не повинні створити враження, що Україна має свою освітню стратегію, а отже і розуміння основних освітніх принципів, моделей та завдань освіти у 21 ст., включаючи і специфічно університетську освіту.

Якщо говорити коротко, то головна сьогоднішня проблема полягає у тому, що міністерство освіти боїться відпустити університети в автономне плавання. Цей страх часто є дуже персоналізованим і простимульованим живучою ідеологією з минулого. Страшно, мабуть, комусь подумати, що місце освітніх чиновників не на капітанському мостику нашого освітнього корабля, курс якого насправді мали би прокладати провідні університети, інтелектуали та школи думки. На превеликий жаль, більшість освітньої бюрократії якщо й використовує риторику служіння, то погодитися на щось інше, аніж на роль «керівної та спрямовуючої» не може. Тому, з одного боку, маємо сьогодні велику потребу спокійного і відкритого осмислення поняття служіння, але й великий страх з іншого боку, який паралізує такі імпульси і цементує структури загальної недовіри та зіпсуття (корупції).

Якщо говорити про УКУ, то для нас тема якості освіти є  життєво важливою. Це дуже просто проілюструвати, пригадавши, що з початку свого створення 1994 року УКУ довгі роки існував поза «парасолькою МОН» і, зробивши основний акцент на якості освіти, здобув за цей час міжнародне визнання та акредитацію. На жаль, я маю відчуття, що наразі в Україні якість університетських програм ще не є одним із основних аргументів, коли мова йде про вибір місця для університетської освіти. Іншими словами, запит на якісну освіту в середовищі батьків і самих абітурієнтів ще далеко не є сформований. Тому з позиції уряду, який мислить стратегічно, завдання мало б полягали в тому, щоб створити контекст, в якому тема якісної освіти стала б пріоритетною, а університетська освіта змогла б ефективно і продуктивно розвиватися.

Світовий досвід засвідчує, що тема якісної університетської освіти нерозривно пов’язана з темою автономії університетів. До тої міри, до якої ми вдаємо, що не бачимо, а, можливо, й справді не розуміємо цього стосунку, вважаючи, що система тотального контролю у сфері вищої освіти забезпечує якість, ми приречені пасти задніх у технологічному, культурному та цивілізаційному змаганні.

- Яким є план розвитку Українського католицького університету, концептуально? Яким він має стати за сприятливих обставин через 3-5 років?

- Коли звучить питання розвитку УКУ на дальшу перспективу, то дозвольте мені коротко згадати два аспекти, які суттєво впливають на стратегію розвитку університету. Слід передусім зазначити, що УКУ не є лише освітній та науково-дослідницький феномен у стислому розумінні.

Тому одна із наших магістральних тем – це виховання. Це щось, що дуже вкорінене у місії університету. Якщо думати про дальшу перспективу університетів у світі, беручи до уваги, що знання, інформація, технологічно кажучи, стають доступними усім, мені здається, що унікальна роль університетів, як простору, де генерується, здобувається та передається знання, якоюсь мірою може поволі відступати на задній план. Якщо й справді так ставатиметься, все ж суспільство потребуватиме територій, де люди шліфують себе духовно та комунікаційно, словом, виховуються і стають зрілими. Віковий період 17-25 років – це час коли людина стає психологічно, духовно і суспільно зрілою особистістю.

Це правда, що сучасні комунікаційні технології вражають і, здається, створюють необмежені можливості для формування віртуальних спільнот, для обмінів думками, враженнями, коментарями, для конструювання власних віртуальних профілів. Думаю, що ми лише відкриваємо цю еру, а попереду ще фантастичніші для сьогоднішнього ока і вуха технології. Сучасні комунікаційні технології є доброю річчю, питання лише у тому, наскільки вони запрошують і відкривають перед нами можливості входити у глибину спілкування.

Вже сьогодні ми відчуваємо, що потрібний також інший формат комунікування, аніж просто сидіння перед монітором: спілкування живого, коли бачиш очі іншої людини, коли ти вчишся розуміти, співжити, співпрацювати, співпереживати, справді, у буквальному розумінні відчуваючи лікоть іншого. Цей досвід особливо важливий для молодих осіб у віці 17-25 років. Університети будуть покликані зіграти провідну роль у формуванні програм виховання студентів.

УКУ, вже маючи певний досвід формаційних програм, хоче й далі розвиватися у цьому напрямі. Виховання, яке ми пропонуємо, дуже тісно пов’язане з темою служіння. Не думаю, що можемо виховати інакше студентів, окрім як через створення нагод їм служити один одному, іншим. Це ціла програма. Не знаю, чи відчувають інші українські університети гостроту цього питання, а якщо так, то чи готові вони на практичні кроки у площині виховання своїх студентів. Ми ж для себе вже вирішили, що виховання та формація студентів є нашою пріоритетною темою на наступні роки.

А другий момент, який я хочу згадати, коли розмова заходить про стратегію подальшого розвитку університету – це відкритість УКУ до публічного простору та небажання будувати свою «університетську хату скраю». Коли я говорю про спільноту УКУ, то маю на увазі не лише тих, хто фізично перебуває у просторі наших університетських аудиторій та офісів – викладачів, студентів та працівників. Насправді ж тих, котрі виразно декларують свою причетність до справи УКУ, є набагато більше. Батьки наших студентів, родини наших працівників, ті люди, які живуть чи працюють довкола наших університетських будинків, усі, хто готовий або вже підтримує нас, наші добродії. Для нас важливо з особливим розумінням сприймати сам факт, що є такі люди. Ми часто ще не маємо реальних механізмів для взаємодії з ними, але вже добре відчуваємо, що будування УКУ як відкритого і привітного простору з власною впізнаваною ідентичністю є рухом у доброму напрямі. До речі, тема ідентичності, яка народжує нашу відкритість, є дуже важливою. Ми – університет, який має виразну місію, і готові іти на певні жертви заради цієї місії. Вона не є просто прапорцем, яким ми перед собою розмахуємо.

- А якщо говорити власне про освітній компонент?

- Я щойно згадав про дві магістральні теми для УКУ на найближче десятиліття. Це виховання і активність у публічному просторі. Але є ще три теми, які ми будемо наскрізно вплітати у життя університету. Це теми «росту та якості», «інноваційної освіти, яка інкорпорує традицію» та  «поглиблення міжнародної співпраці». Кожна із цих тем, містить певну здорову напругу, яка стимулюватиме нас підходити творчо та інноваційно до розвитку університету.

Якщо говорити про академічний профіль УКУ, то він відповідатиме динамічному і відкритому на навколишню дійсність освітньому закладові, який не цуратиметься найрізноманітніших суспільних контекстів та викликів. Тому елементами наукового та освітнього профілю УКУ стануть програми в ділянці богослов’я та християнських студій, менеджменту та лідерства, етики і проблем сучасності, соціальних комунікацій та масмедіа, гуманітарних та соціальних наук, державного управління, екології та навколишнього середовища.

Сам формат освітніх програм, з якими ми входитимемо у згадану мною тематику, буде різним. У кожному конкретному випадку ми уважно аналізуватимемо потреби і можливості університету, а тому це будуть і бакалаврські, і магістерські програми, але також і сертифікатні та дистанційні програми чи спільні з нашим міжнародними партнерами освітні програм. Також різною буде і аудиторія наших програм: від випускників шкіл (а часом навіть і для школярів) до тих, хто вже має багатий професійний досвід багатолітньої праці. Вимогою до кожної із цих програм буде міждисциплінарність та міжнародна співпраця.

- Як в умовах приватного ВНЗ гарантувати якість освітнього продукту?

- Львівська богословська академія була створена 1994 року і довгі роки не мала державного визнання, але уже через 5 років здобула визнання за кордоном та акредитацію. Тоді, у середині 1990-х ми перебували в ситуації абсолютно автономного вишу, спільнота якого має певну місію і завдання, плекає стосунки чесності і відкритості і між своїми членами, і у стосунку до всіх з-поза університетського кола. Наш досвід переконливо свідчить, що у цих умовах можна генерувати надзвичайно цікаву пропозицію і високі стандарти та очікування, і поступово впроваджувати їх. Можливо, для багатьох, а особливого для тих, хто вже десятиліттями знає зсередини українську освіту, це до певної міри парадоксальний досвід, який свідчить про те, що навіть поза «парасолькою» міністерства освіти можна досить швидко створити програму високої якості та ще й з міжнародним визнанням.

Насправді свідченням якості є не тільки акредитація Ватикану. Основним свідченням стало те, що часто майже третина наших випускників, отримавши дипломи у кінці червня-липня у нас, у вересні-жовтні починали навчання на магістерських і докторських програмах у провідних університетах світу з англійською, італійською, французькою чи німецькою мовою навчання. Для нас така інформація була і залишається важливим критерієм щодо якості та рівня наших програм.

Тому відповідь на ваше запитання є дуже проста і зовсім не інноваційна: потрібно мати ідею та місію, любити свою працю і бути готовим служити іншим. На цьому фундаменті, як показує наш досвід, можна робити інноваційні речі, знаходити партнерів, будувати нові будинки, впливати на публічний простір, виховувати фахівців і провідників та гарантувати якість освіти.

- Чим вмотиване запровадження нових магістерських програм в університеті? Це потреба розвитку університету, не зупинятися на досягнутому? Запит сучасного стану системи освіти і суспільства в Україні?

-  Після того, як в Україні була запроваджена двоступенева вища освіта, а саме бакалаврська та магістерська програми, перед студентами відкрилися нові і цікаві можливості. Скажімо, тепер можна вступати на магістерські програми в інші університети, аніж ті, де здобув бакалаврський диплом. Сьогодні, закінчивши бакалаврську програму Донецького національного університету, можна продовжувати магістерські студії в Києві, в Одесі, а, можливо, у Львові в УКУ, скажімо, на магістерській програмі із журналістики чи богослов’я. З точки зору мотивації, особа, яка здобула диплом бакалавра, є набагато зрілішою та відповідальнішою у виборі магістерської програми. Зростає мобільність цієї групи студентів, тобто можливість і бажання продовжувати студії в іншому місті, в іншому університеті з цілком новими професорами. На жаль, цей потенціал мобільності та нові комунікаційні нагоди, пов’язані із ним, ще відносно слабо використовується в країні, де впродовж десятиліть свобода пересування жорстко обмежувалася і контролювалася.

Для нас вже сама можливість працювати із зрілими молодими людьми, які формувалися в різних культурних, мовних та релігійних середовищах, а під цим оглядом Україна є справді великою країною, є дуже і дуже цікавою. З іншого боку, характер УКУ, його виразна ідентичність та вкорінення у християнській традиції і думці у поєднанні із особливою львівською атмосферою є, безперечно, привабливим мотиваційним букетом для молодих людей.

Принагідно згадаю, що своєрідними прототипами для наших нових магістерських програм є літні школи УКУ, під час яких ми маємо можливість протестувати наші освітні концепції та пропозиції на національному рівні. Для прикладу скажу, що на літню філософську школу ми вже впродовж кількох років маємо постійний конкурс три особи на одне місце і це при тому, що не більше 10% аплікантів подаються зі Львова та Львівської області, а абсолютна більшість тих, що бажають тиждень або два навчатися в літній школі представляють усі регіони України. Це дуже цікавий і успішний досвід, який ми будемо транслювати і на рівень магістерських програм.

- Абсолютно новою пропозицією уже в новому навчальному році має стати магістерська програма з журналістики. Чому УКУ здійснює цей крок? Чим ця пропозиція відрізнятиметься від чинних в інших ВНЗ? Чи орієнтується програма на західні зразки?

- Нам потрібні віртуози в комунікаційній сфері, які зможуть поширювати навколо себе кола взаємної довіри, поваги та відповідальності. Сучасні технології та мегакомунікаційна платформа Інтернету дають змогу практично кожному на цій планети стати «журналістом» і вийти у публічний простір. Так само як і те, що відступила неписьменність ще не означало, що кожен, хто вміє писати може назвати себе письменником, так і сьогодні кожен, хто може розпочати свій блог із фотосесіями не стає автоматично журналістом.

Тому магістерка із журналістики, яку ми розпочинаємо цього року у вересні і на базі якої виросте школа сучасної комунікації УКУ, є одним із пріоритетних нових проектів у який ми вже вклали багато часу, енергії, коштів і зусиль для обладнання сучасної теле- радіостудії і новинної кімнати (newsroom).

Світові експерти в ділянці масових медіа говорять нам про те, що на початку 21 століття, журналістика, яку ми звикли сприймати у класичному форматі минулого століття, поступово змінюється і трансформується, шукаючи нові форми та методи комунікації. На цьому зламі можуть відкриватися дуже цікаві нагоди і для української журналістики. Це відчуття і потреба змін будуть відображені і у нашій новій магістерській програмі із журналістики.

Рішення створювати магістерського, а не бакалаврського рівня програму має свою логіку. На програму, яка відкриватиме і формуватиме нові стандарти і форми мас-медійної комунікації, ми запрошуємо більш зрілих людей, аніж випускники шкіл. Журналістика – це така професія, яка необхідним чином передбачає певну зрілість, розуміння відповідальності за те, що ти робиш, з ким працюєш, як комунікуєш, вагу сказаного і написаного слова. Це речі, які треба прожити, це не є просто теорія. Тому студенти цієї програми фактично стануть нашими партнерами, співрозмовниками і співтворцями школи сучасних комунікацій. На таких осіб ми розраховуємо і саме їх запрошуємо до участі у програми.

Для прикладу також згадаю, що наша інтуїція підказувала нам, що не варто робити цю магістерку відкритою лише для тих, хто здобув бакалаврський диплом із журналістики. Так і зробили та ще й переконали МОН у життєздатності такого підходу. Тепер своєрідною родзинкою програми є те, що вона відкрита для всіх, хто має принаймні бакалаврську освіту, а також хист і бажання працювати в медійному просторі.

Для нас буде важливо виховувати і вишколювати журналістів, які матимуть власну критичну позицію, проникливе розуміння тем, які вони піднімають, готуючи свої аналітичні матеріали. Так само важливо, щоб ті, хто приходять на програму, вже мали певний моральний стрижень. Той, хто будуватиме медійний простір на принципах довіри та поваги до іншого, повинен налаштувати себе на хвилю своєрідної моральної чуттєвості та відкритості до цінностей і етичних стандартів, а це майже автоматично означає, особливо у українському контексті, – готовність на служіння аж до жертви. Тому ми працюватимемо над тим, щоб і загальне університетське середовище, сама група і викладачі програми шліфували і плекали моральний вимір наших стосунків.

І наостанок, це було б не «по-уківськи», якщо б ми творили програму поза міжнародним контекстом. Ми вже маємо домовленості з викладачами й журналістами з-за кордону, які приїжджатимуть на майстер-класи. Зокрема, Едвард Лукас із Лондона, журналіст «Тhe Economist», уже нам підтверджував, що готовий викладати на програмі та прочитати інавгураційну лекцію.

- Чи знайдуть місце праці ці богослови, історики, журналісти?

- Нам важливо підготувати молоду людину, яка духовно, психологічно і світоглядно готова приймати виклики позауніверситетського життя. Підхід, який пропонує УКУ, полягає у тому, що ми пропонуємо добру гуманітарну освіту, довкола якої можна розбудувати так звані додаткові компетенції. Скажімо, володіння однією чи кількома іноземними мовами, досвід кількаразових міжнародних стажувань та самостійна організація, підготовка і проведення власного студентського проекту. Ми розбудовуємо сегмент управлінської освіти в УКУ, створивши Львівську бізнес-школу з одного боку, а також інститут лідерства та управління, який пропонує менеджерські програми для працівників неприбуткових організацій. Тому, коли говоримо про наших істориків, богословів та журналістів, то до списку додаткових компетенцій ми плануємо також додати певні управлінські навики та основи підприємництва тощо.

Такі додаткові компетенції сприятимуть успішному початку професійної кар’єри. І все ж наші основні очікування, пов’язані із тим, що добра гуманітарна освіта, як ніяка інша готує людину до входження у простір зрілого та відповідального спілкування. Це вже дуже важливо. Серед таких людей вишколюються ті, що можуть стати лідерами, провідниками, ті, хто не боїться підняти голову і пошукати горизонт, кого не відлякує відповідальність та потребу послужити іншому. Це нагода для того, щоб стати лідером.

- УКУ вирізняється й тим, що випрацьовує певні етичні документи, як «Політика УКУ щодо виборчого процесу в Україні» чи «Положення про духовну, громадянську й академічну свободу в УКУ»? Чому ви відчуваєте потребу у них, і як ці документи працюють?

- Для нас важливо, як український публічний простір є структурований зараз, як його можна будувати чи реформувати надалі. Тому з’являються такі документи, важливі для нас, які задають напрями нашого входу в публічну сферу.

Ці документи є нашою рефлексією, у певному сенсі вони акумулюють наш досвід будування автономного університету, університету, який не хоче зробити свої нерви нечутливими до зовнішнього світу. Ми хочемо, щоб наше відчуття дійсності залишалося живим і адекватним. Ці документи фіксують наш досвід будування життя спільноти, відкритої на зовнішній простір разом із його болем, успіхами чи перемогами. За сухою мовою цих документів насправді стоять дуже багато речей внутрішньо пережитих і продискутованих університетською спільнотою.

У цих документах ми проводимо певні межі і встановлюємо певні правила поведінки у ситуації політичних виборів чи, скажімо, у наших стосунках із донорами, які насправді, як комусь могло би здатися, не будують муру між нами і зовнішнім світом, а стають платформою для будування чесних і принципових стосунків, відкритих на довготривалу перспективу.

Ці положення ви легко знайдете на сайті університету і я заохочую вас ознайомитися з ними і протестувати принципи, які ми декларуємо, також і в середовищі ваших структур та спільнот. Так, наприклад, документом «Політика УКУ щодо виборчого процесу в Україні» ми свого часу радо поділилися з ректорами інших українських університетів.

- Які інші зміни мала б передбачати освітня реформа з позиції представників УКУ?

- Я маю дуже просту і практичну формулу, яка мала би стати суттю освітньої реформи в Україні: автономні університети, зорієнтовані на міжнародні стандарти та інтегровані у міжнародний освітній простір. Зрозуміло, якщо серйозно ставитися до цього завдання, то потрібно входити у відносно тривалий і часто непростий процес змін. Якщо ставитися несерйозно, що, на жаль, може бути найбільш імовірно, тоді слід наказом міністра освіти визначити 10 університетів, які з моменту оголошення є міжнародними і автономними і на цьому зупинитися та оголосити про успішне завершення реформування.

Ще раз хочу наголосити, що міжнародність для мене є певним критерієм. Ми вже впродовж довгих десятиліть були в академічній ізоляції, і годі думати, що ми можемо, продовжуючи цю «традицію», вийти на якийсь наслідків освітній успіх та прорив. Ми не маємо університетів, які б входили до рейтингу 500 найкращих світу. Чи багато у наших університетах викладачів, які публікуються в провідних європейських чи північноамериканських наукових виданнях? Скільки мають таких публікацій? Ці всі рейтинги для нас дуже непривабливі. Ми проходимо попід рейтингами, чи можемо думати, що ми над рейтингами, якщо так приємніше, але ми у них не попадаємо.

Частково є на це об’єктивні причини чи підстави, зокрема недостатнє фінансування. Проте досвід УКУ показує, що навіть у цьому просторі можна робити певні проривні речі. Я думаю, в Україні де-не-де творяться у певних академічних колах середовищах та структурах такі проривні речі, але чинна освітня матриця зовсім не налаштована на те, щоб дати змогу новим ініціативам та моделям, що відповідають філософії реформи, швидко міцніти і ставати каталізаторами реформи.

-   Напевне, немалий ряд державних рішень мав би сприяти цьому?

- Ми з вами можемо собі дуже добре уявити, що таке бюрократична державна машина із десятками тисяч регламентуючих документів. Ми також можемо представити собі, що зміни в одному документі тягнуть відповідні зміни в сотнях інших документів і всі ці зміни в ідеальному випадку мали би проходити через якісь експертні кола і кимось остаточно затверджуватися. Я зовсім не критикую бюрократичну машину, а лише констатую спосіб її існування. Я це до того веду, що якщо сприймати реформу освіти як результат кількох тисяч різного калібру змін і рішень у системі державної бюрократії, то тоді навіть найбільш світлий інтелект, мабуть, відступить перед складністю цього завдання.

Тому сьогодні, коли говоримо про державу і освіту, найважливіше, щоб наші державні лідери могли ясно сформулювати філософію освітньої реформи та були готові працювати над створенням контексту для стимулювання і підтримки змін. Попри те, що треба думати про системність реформ і робити кроки до них, слід також зрозуміти, що не система сама по собі, а конкретні люди змінюють життя, роблять винаходи, стають нобелівськими лауреатами, запалюють та ведуть за собою інших.

А тому вже тепер і сьогодні, я думаю, дуже ефективною була б політика, яка не цементує там, де народжується нові освітні ініціативи, що вписуються у філософію змін. Якщо держава була б готова думати, даруйте за каламбур, у спосіб державний про майбутнє країни, то можна було б вдаватися до кроків, які швидко дають позитивний ефект.

Коли говорю про швидкі зміни, то маю на увазі щось на зразок такого. Чому б, наприклад, не дати можливість молодим людям, які здобули свою магістерську і докторську освіту за кордоном та захистили дисертації у європейських чи північноамериканських університетах, швидко увійти у наше університетське середовище і заслужити визнання своїх дипломів успішною працею, а не через бюрократичні процедури.

Парадокс, але якби у нашій державі зібралися нобелівські лауреати під одним дахом та запропонували освітню програму, то виявиться, що випускники такої програми не зможуть отримати дипломи, визнані державою. І це принаймні тому, що більшість нобелівських лауреатів не мають документів про освіту і відповідних ступенів, визнаних Україною. Їх дипломи – гарвардські, чи з паризьких університетів - не визнаються. Чи така школа була б важливим прецедентом, чи ми б хотіли таку школу в Україні? Так, це важливо, і ми б хотіли мати таку програму.

У чому абсурдність теперішньої ситуації? Ми вже маємо сотні, а то й тисячі молодих, здібних і талановитих українців, які здобули освіту і дипломи у найкращих світових університетах. Більшість із них готова будувати кар’єру в Україні, але так само більшість із них не готова роки посвятити на долання бюрократичних перепон та на спроби «зачепитися» на частину ставки у виші при тому, що система буде продовжувати працювати на те, щоб тебе білою вороною таки вичавити із системи. Хіба це не питання державної політики та державної ваги і хіба не проглядаються тут нагоди для академічного прориву?

Я розумію, що є своєрідне університетське лобі, яке може мати свої підстави та механізми блокування потрібних змін. Не дуже комфортно, мабуть, чуєшся в ситуації, коли поруч раптом опиняються дві молоді особи, які говорять трьома європейськими мовами, виступають на конференціях англійською чи французькою мовами тощо. Зміна поколінь є нормальним процесом, хоче це й може важко сприйматися на індивідуальному рівні, тим паче у системі, яка на загал не є здоровою, де багато корупції, де простір академічної чесності дуже-дуже стиснутий, а то й цілком відсутній. На такому ґрунті нормальний процес зміни академічних поколінь втрачає свою здорову динаміку.

Цю тему можна розвивати й далі, але я ще раз наголошую: критичне питання полягає у тому, як створити контексти, в яких проривні речі зможуть заіснувати. Цього б вистачило, бо тріщинки побіжать по системі, як по шкарлупці. Заскорубла система затріщить і здорові пагони проростуть. Як їх підтримати і зміцнити - це вже інше, наступне питання. Але якщо ми зробимо перший крок, то і другий теж буде успішний.

- Як ви оцінюєте роль студентської молоді у цьому процесі?

- Я б не хотів переоцінювати роль студентської молоді, але я абсолютно переконаний, що пластичність молодої особи, її відчуття, що попереду ще стільки часу, що можна буде гори поперевертати і небажання пасти задніх у своїх середовищах є великим потенціалом, яким ще можна скористатися. Зрештою, хто ще більше готовий до змін, як не молоді люди?

Їм сьогодні важко в українській університетські атмосфері зокрема тому, що наше суспільство часто саме під час їхнього університетського життя тестує їх на «профпридатність» до неморальності. Після п’яти років в умовах такого навчання, головний месидж системи люди розуміють зрозуміють добре – є спосіб, як полагоджувати справи. І чому дивуватися, що згодом 30-річні молоді особи не бачать у корупції, якогось особливого зла чи проблеми.

Питання, чи можна підтримати потенціал молодих людей, розуміючи, що через 22-25 років ця країна буде їхньою і вони прийматимуть основні рішення та визначатимуть долю цієї країни. Думаю, що можна, скажімо стимулювати конкуренцію в освітньому просторі України, підтримуючи нові, цікаві і альтернативні за своєю суттю та формою освітні українські та міжнародні проекти та програми.

Словом, ця країна може змінитися через університети, якщо була б воля, бо там є величезний потенціал для зміни – молоде покоління, яке готове відкритися і яке готове вибрати краще, довіритися кращим, цікавішим викладачам, професорам, запалитися їхніми ідеями.

- Чому ми говоримо про це у категоріях майбутнього часу? Немає бажання на такі зміни, недостатньо розуміння, що молоді треба давати освіту і певні моральні зразки? Це не на часі?

- Ми говоримо про це у категоріях майбутнього, а не дня сьогоднішнього, тому що ми ще живемо у нашому минулому. Еліта, яку ми маємо зараз, є елітою, яка була вишколена в минулому. Але насправді проблема навіть не у тому, що еліта з минулого. Кожен є гостем із минулого. Справжня драма у тому, що наша еліта - це так би мовити молодь минулого, яка раптом опинилася зовсім не у своєму майбутньому. Це є дуже доброю метафорою.

У руки людям, які були готові вмирати в тюрмах за те, щоб ця держава відбулася, і зрештою вмирали в тюрмах, жертвували, страждали, цей плід свободи не впав. Як не дивно, він упав у руки тим, хто мав бути в іншому майбутньому. Це справді не дуже комфортно бути не у своїй тарілці. Але ж дуже хочеться вдавати, що вона твоя і насолоджуватися комфортом. Для нас із вами сьогодні важливо бачити речі ясно і розуміти стан справ, готувати зміни і усвідомлювати, що Боже Провидіння часто полюбляє неочікувані історичні сюжети та повороти. За наріканнями та зневірою можемо не помітити, що й ми почали танок «не у своїй тарілці». Нам важливо дбати про те, щоб ми опинилися разом із країною у нашому майбутньому.

Довідка ZAXID.NET

Володимир Турчиновський – доктор філософії (Ph.D.), проректор стратегічного планування УКУ, завідувач кафедри філософії УКУ.

Освіта: доктор філософії (Ph.D.), Міжнародна академія філософії в Князівстві Ліхтенштайн; спеціаліст із математики, Львівський національний університет імені Івана Франка.

Вибрані публікації: «Свобода як відповідь на трансцендентне» (2011), «Етичні та антропологічні передумови розуміння репродуктивного здоров’я» (2011), «The Majdan vs. Utilitarianism: Reflecting on Emerging Moral Patterns in Ukraine» (2008), «Клонування: експерименти над генотипом чи над гідністю?» (2004), «Досвід людської особи: нариси з філософської антропології» (2000) та інші.

Статті: «Філософія розвитку та українські реалії. До питання дару і мотивації», «Університет і комунікація», «Про страх», «Барви і принципи: реформування університетської освіти в Україні».

Джерело: zaxid.net