Сьогодні, 13 грудня, Блаженніший Святослав Шевчук проголосить декрети про піднесення Івано-Франківської єпархії УГКЦ до гідності архієпархії, утворення Івано-Франківської митрополії та введення на митрополичий престол владики Володимира Війтишина.

Днями ми попросили преосвященного владику Володимира поділитися своїми думками про непересічну подію в історії нашого краю — утворення митрополії, а також про роль УГКЦ в суспільних процесах.

— Коли поглянути на минуле ХХ століття, то побачимо, що воно не було лагідним до релігійного життя взагалі, а до УГКЦ виявилося ще більш жорстоким…

— Минуле століття відзначалося особливо жорстокою боротьбою з релігією. Це було навіть державною ідеологією. Храми руйнували, палили, священиків і вірних арештовували і депортовували в сибірські гулаги, розстрілювали. Цілі Церкви були переслідувані, їх заганяли у підпілля й намагалися повністю знищити. У період австрійської та польської займанщини в Західній Україні УГКЦ мала великий авторитет серед народу. Тому зразу ж по другій радянській окупації Сталін діяв дуже швидко, щоб знищити нашу Церкву. 11 квітня 1945 року було заарештовано митрополита Йосифа Сліпого та інших ієрархів. Арештовано й заслано до таборів праці сотні священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами й дітьми.

— УГКЦ показала багато прикладів вірного служіння Христові і своєму народові.

— Нагадаю, що УГКЦ засвідчила віру в Господа нашого Ісуса Христа мучеництвом своїх єпископів, єпархіальних священиків, монахів та монахинь і мирян, які постраждали в час комуністичного переслідування в Україні. Серед них — блаженні єпископи нашого краю Григорій Хомишин, Симеон Лукач, іван Слезюк. Також було визнано мученицькою смерть о. Емільяна Ковча, який загинув у нацистському таборі Майданека (Польща). Загалом 28 слуг Божих УГКЦ беатифікував Іван-Павло II 27 червня 2001 року. А ще є сотні маловідомих і невідомих прикладів мучеництва та героїчних чеснот українського священства і вірних по більшовицьких тюрмах і концтаборах…

— Багато істориків окреслюють УГКЦ в період між 1946 та 1990 роками як найчисленнішу заборонену Церкву в світі.

— Звісно, це так і було. Але водночас УГКЦ стала чи не єдиною найбільшою реальною опозиційною структурою комуністично-атеїстичному режимові СРСР. І незважаючи на переслідування, Церква продовжувала жити завдяки підпільним єпископам і священикам, семінаріям, монастирям, парафіям та ревним вірним до часу виходу з підпілля. А вже внаслідок боротьби за легалізацію УГКЦ з 4 серпня 1987 року до 1 грудня 1989-го комуністична система була змушена дати можливість реєструвати наші перші громади.

— Згадайте детальніше основні події тих часів.

— 4 серпня 1987 року священство, ченці та миряни на чолі з ісповідником-єпископом Павлом Ваcиликом заявили на весь світ про вихід з підпілля УГКЦ. Пригадую, як ми раділи, коли побачили цю заяву, опубліковану в «Благовіснику», що видавався в Римі. Вже 13 червня 1988 року кардинал Кассаролі передає Горбачову особисте послання від Папи Івана-Павла II і великий меморандум, в якому серед іншого він просить визнання повної свободи УГКЦ.

16 травня 1989 р. до Москви прибула делегація УГКЦ у складі єпископів Павла Василика і Филимона Курчаби, отців Григорія Сімкайла, Ігоря Возьняка — майбутнього архієпископа та мене як отця, щоб передати Горбачову нову петицію. Пригадую, як у розмові з кореспондентом агенції «Рейтер» владика Павло Василик заявив: «Ми не прийшли просити, а ми вимагаємо, щоб нам повернули те, що забрали в 1946 році. Ми зібрали 500 тисяч підписів під вимогою легалізації Української Греко-Католицької Церкви». Переговори не увінчалися успіхом, тому духовенство й миряни розпочали голодування, яке тривало з 19 травня до 24 листопада 1989 року.

А далі на Зелені свята 18 червня 1989 р. на могилах січових стрільців в Івано-Франківську, де сьогодні Меморіальний сквер за готелем «Надія», відбулася 50-тисячна панахида вірних і прихильників УГКЦ. Мені тоді, до речі, вдалося відірватися від міліцейської погоні і привезти владику Павла та священиків, а о. Миколаю Сімкайлові вдалось вирватися з оточення і відслужити панахиду.

Також у Львові відбулася масова демонстрація з участю понад 300 тисяч осіб, що вимагали повернення собору Св. Юра та всіх церков УГКЦ. Тоді ж почалися переговори про легалізацію УГКЦ між Папою Римським Іваном-Павлом II і президентом СРСР Михаїлом Горбачовим.

— Як би ви окреслили статус УГКЦ сьогодні?

— Українська Греко-Католицька Церква — одна з традиційних українських Церков — спадкоємиць Володимирового хрещення, що налічує близько шести мільйонів вірних в Україні та на шести континентах світу. Вона є найбільшою східною католицькою самоуправною Церквою — Ecclesia sui juris; зберігає візантійсько-український обряд, тобто літургічне, богословське, духовне та правове надбання часів рівноапостольного князя Володимира Великого; перебуває у повному сопричасті зі Вселенським архієреєм — Папою Римським і визнає його духовну та юрисдикційну владу; прагне до відновлення первісної єдності київської Церкви; твердо й послідовно відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізує велику кількість благодійних та громадських проектів як в Україні, так і поза її межами.

— Як ви оцінюєте створення трьох нових митрополій УГКЦ, зокрема Івано-Франківської?

— Створення нових митрополій свідчить, що УГКЦ дозріла до нового структурного рівня свого життя. Ми маємо в наших вірних великий духовний потенціал, і щоб його розвивати динамічно та продуктивно потрібно використовувати наявні форми управління. Це, своєю чергою, має принести добрі плоди як Церкві, так і жителям нашого краю. А митрополія як церковна структура організована у певних територіальних межах, що окреслюють спільну історію єпархій, їх традицію, духовні надбання, літургійне життя. До завдань митрополії належить гармонійно їх зберігати, плекати і, як любить говорити владика Софрон, «чувати» над єпархіями. А щодо ставлення єпископ — митрополит — Верховний архієпископ, то вони давно впорядковані нормами Кодексу канонів східних Церков.

Утворення Івано-Франківської митрополії для мене — і велика радість, і велика відповідальність. А щодо оцінки самого акта проголошення, то варто пригадати слова Апостольського нунція в Україні архієпископа Томаса-Едварда ўалліксона, який зауважив, що створення нових митрополій УГКЦ є важливою подією для всієї Католицької Церкви, а приклад динамічного розвитку УГКЦ можна було б застосувати й до інших східних католицьких Церков.

Роман ІВАСІВ
Джерело: Газета ГАЛИЧИНА / diocese.ko.if.ua