Погляди вірних УГКЦ, експертів і журналістів звернені до маленьких Брюхович під Львовом, де близько 40 греко-католицьких єпископів уже третій день засідають на Синоді, який обирає нового главу Церкви. Ця ситуативно організована уявлена спільнота кілька днів поспіль ставить одне й те ж запитання – Хто? Воно звучить набагато гостріше, ніж було відразу після 10 лютого – дня резиґнації Блаженнішого Любомира Гузара. Тоді був дискурс аналітики, зважування, роздумів, суперечок, тепер просто чекання і нетерплячки. Обмін чутками, передчуттями в межах цієї спільноти не дає відповіді. Поки не буде офіційного проголошення, можна лише здогадуватися і вірити у власну інтуїцію. 

І саме зараз так хочеться взяти світські лекала виборів, до яких ми звикли, і за ними оцінювати ці вибори. У цьому значенні світські вибори виглядають значно „гуманнішими” – частка несподіванки у них відчутно менша. 2-3 фаворити, оцінки експертів, і голосуючи на виборах, ми часто не сумніваємося у результаті. Церковні вибори зовсім інші – жодних попередніх рейтингів, експерти називають до 10 потенційних кандидатів (але й зрештою усі єпископи можуть бути претендентами, не обов’язково виберуть того, кого люблять експерти чи знають медіа), неможливі екзит-поли, і Синод не оголошує результати в міру підрахунку голосів. Жодних мокрих печаток. Багатьом складно змиритися з таким протоколом. Але це також означає, що не буде транзитного серверу, „противсіхів” та побічних ефектів незрілої та часом керованої демократії.   

Бажання звести Церкву до зрозумілої нам демократії, лише розпалює нетерпіння і нерозуміння сенсу усієї цієї таємниці, якою окутані вибори. Ще раніше Тарас Возняк висловив думку, що „ми, всі ми, і українці і не українці, і греко-католики і не греко-католики, і брати християни, і брати мусульмани, що в Україні сущі, на моє переконання, маємо невід'ємне право мати свою думку з приводу обрання Глави однієї з українських Церков і навіть право висловлюватися з цього приводу”. Протягом півтора місяця багато експертів озвучували подібні думки „демократизації” виборчого процесу, намагаючись розповісти, що думає громадськість щодо постаті та завдань нового глави. Коли ж Синод розпочався, змінився тон дискусії і розуміння ціни питання.

Це триденне чекання напевно найбільше висловлює суть Церкви, Її таїнство та особливості адміністрації. Сказавши одного разу своїм єпископам „Аксіос”, ми віддали їм право керувати Церквою та дали карт-бланш на вибір глави та прийняття інших важливих рішень. Віримо, що вони справді достойні. „Аксіос” також передбачає певне смирення щодо обмеженості в інформації – миряни та священики ніколи не дізнаються про перебіг дискусії, голосування та інші подробиці цього чи інших синодів, адже єпископи склали присягу не розголошувати нічого, що відбувається під час Синоду. Ми отримаємо лише результат, без права оскарження і маршів незгідних. Проте якщо справді є віра в те, що Церква - це боголюдська інституція, а не партія чи клуб за інтересами, то по дефолту має бути довіра до Її уряду. І саме цієї довіри стає все більше з кожною годиною чекання. Припинилися бурхливі дискусії і жартівливі ставки чи обговорення завдань нового глави, залишилося лише запитання „Хто?”, звернене до владик, закритих на Синоді під Львовом.  

Джерело: Блог Мар'яни Карапінки РІСУ