Минулого тижня різними заходами відзначалася 67-ма річниця смерті великого митрополита Андрея Шептицького. Українські ЗМІ цю подію наче б і не помітили. Повна ігнорація українськими ЗМІ цієї дати з одного боку не дивує, адже 67 років – не кругла дата, але з іншого, направду, дивовижною є впертість українського суспільства, яке з одного боку багато говорить про єдність українського народу, а з іншого – вперто ігнорує цілий пласт власної історії – історії українців-католиків.

Нехай там, як є. Але. Так само байдуже ЗМІ поставилися до іншої дати, важливої для українських греко-католиків – 200-ої річниці о. Маркіяна Шашкевича – будителя приспаного на той час галицького русинства. І кругла дата, і національно зафарбований ювілей, і більш знаний як письменник, а не греко-католицький священик… Але… І цього українські ЗМІ радо «недобачають».

Часами складається враження, що істина про цю частину української історії для пересічного українського обивателя радше виглядає, як докір сумління, аніж як щось таке, чим можна гордитися. Адже визнати, що існує хтось, хто зберіг українську мову і витворив своєрідну культуру, витримав натиск полонізації, мадяризації, германізації, русифікації, завдячуючи перш за все своїй вірі та своїй Церкві, не вигідно. Це вимагає перегляду усталених концепцій і стереотипів. Це вимагає руйнування вигідних міфів і перегляду світоглядних позицій.

Легше просто ігнорувати невигідні історичні факти і особистості. Легше, як міністр Табачник, створювати чергові міфи і розповсюджувати безмежно брехливі памфлети проти галичан: не те расове коріння, не та мова, не та історія, не та віра. Але й націонал-патріоти та націоналісти радше схильні до ігнорування галицького, і не тільки галицького, історичного надбання замість того, щоб спробувати вивчити досвід успішного будівництва української спільності в умовах ворожого ставлення держави до українського питання. Легше включити ігнорацію.

Постать митрополита Андрея Шептицького підноситься над галицьким суспільством подібно до того, як постать Мойсея підноситься над суспільством єврейським. Без особистості митрополита Андрея неможливо зрозуміти ні феномену українського П’ємонту, ні національної свідомості галицького українства, ні УГА, ні УПА, ні безперервної боротьби галичан у ХХ столітті за свою незалежну державу.

Саме митрополиту Андрею вдалося в умовах польської окупації за кілька років створити українську квазідержаву – зі своїми банками, підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, лічницями, культурними установами та навіть дипломатією, адже греко-католицькі прелати через Ватикан і напряму добивалися перед міжнародними чинниками для українського населення Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини права на власну українську державу.

Саме в теперішніх обставинах досвід митрополита Андрея міг би стати для України золотим скарбом мудрості, який би допоміг будувати українську державу.

Але, найімовірніше, йдучи за комплексом національної меншовартості, українське суспільство та його політикум радше продовжуватимуть мавпувати чужоземні ідеї і системи, будуючи і далі на хисткому ґрунті безкорінності свої хисткі, як фата-моргана, політичні проекти.

о. Орест-Дмитро Вільчинський