На початку квітня 2005 р. християнський світ (і не лише християнський) попрощався з папою Іваном Павлом ІІ — Каролем Войтилою. Він був 264-м папою на римському престолі й третім щодо тривалості свого понтифікату: з 16 жовтня 1978 по 2 квітня 2005 р., тобто 26 з половиною років. У траурні дні упокоєння і похорону папи багато мовилося й писалося про його безпрецедентний внесок у світові зрушення й перетворення кінця ХХ — початку ХХІ століть. Як християнин я вірю, що Кароль Войтила, людина зовнішньо зовсім не «суперменна», не героїчна (я особисто зустрічався з ним п’ять разів і був вражений його простотою, скромністю), був ведений Святим Духом і виконав Його дуже важливе доручення на землі.

В потужному потоці інформацій про Покійного знову зринали факти Його біографії. Президент Віктор Ющенко, перебуваючи в траурні дні у США і в Італії, а також після повернення на Батьківщину, кілька разів згадував, що у папи є «краплина української крові». Я хотів би, зі слів самого Івана Павла ІІ і з інших свідчень, уточнити: не «краплина», а щонайменше 50 відсотків! Відомо, що мати Кароля Войтили Кілька (в польській транскрипції Емілія) Качоровська була чистокровною українкою з Холмщини. Українці того краю зазвичай називають себе русинами.

«Кардинал Войтила, — свідчить історик Ісидор Нагаєвський, — перебуваючи у США, вступив був до Українського інституту у Гарварді (всесвітньовідомий університет біля Бостона. — Д. С.), і в часі своєї доповіді сказав, що його покійна мама Емілія була русинкою, тобто українкою. І своїй мамі він завдячує знання української мови, якою виголошує свої бесіди на синодах українських владик, промови до українського народу під час відвідування українських церков» (Ісидор Нагаєвський, «Історія вселенських архиєреїв», т. 4, Рим-Львів, 1999, с. 167).

Борис Филипчак — свояк Кароля Войтили, українець, лікар з м. Пасаїка у США: «Що стосується папи Івана Павла ІІ, то його матір була нашого українського роду. В тих часах, коли царський уряд нищив унію на Холмщині, родина Качоровських переселилася до Галичини, а згодом осіла у місті Кракові, де дідо Качоровський заснував робітню (підприємство — Д. С.) фаетонів. А. Кароль Войтила (батько папи — Д. С.) був поляком і одружився з Емілією Качоровською; працював урядовцем в австрійському війську і тимчасово був відряджений до Лінцу в Австрії, де народився їх старший син Едмунд, що ходив там до школи. Після війни всі вони переїхали до Польщі, де Кароль Войтила вступив до війська в ранзі хорунжого і був призначений до служби у Вадовицях — містечку біля Кракова. І там народився їх другий син Кароль-Йосип, пізніший папа Іван Павло ІІ. Його тримав до хрещення мій тесть Йосип Кучмерчик, бо його жінка Ольга Качоровська була рідною сестрою матері папи — Емілії Качоровської. Донька Кучмерчиків Софія, двоюрідна сестра папи Івана Павла ІІ, була моєю дружиною. Я студіював медицину в Кракові разом з братом папи Едмундом і він познайомив мене зі своєю двоюрідною сестрою Софією, з якою я одружився. В домі Качоровських розмовляли двома мовами: польською й українською. Папа в тісніших гуртах висловлювався, що „моя мама була русинкою“. А від моєї дружини я знаю, що вони були греко-католицького обряду, але згодом сполонізувалися» (Ісидор Нагаєвський, «Цитований твір», с. 166).

На початку статті я згадав, що п’ять разів зустрічався з папою Іваном Павлом ІІ в Римі: 5 травня 1988 р. під час міжнародного симпозіуму «Походження і розвиток візантійсько-слов’янського християнства»; 1 травня 1990 р. під час міжнародного симпозіуму «Засади соціальних і культурних традицій у Східно-Центральній Європі»; 31 жовтня 1991 р. під час міжнародного симпозіуму «Християнство і культура в Європі: Культурна пам’ять. Нинішня самосвідомість. Проекти»; 6 липня 1996 р. двічі — вдень під час Літургії (в православному обряді) в соборі св. Петра, ввечері — на прийнятті у Ватиканському палаці. Найбільш пам’ятною стосовно теми цієї статті була моя третя зустріч і розмова з папою Іваном Павлом ІІ 31 жовтня 1991 р. Коли я підійшов до папи привітатись (а було це в одному із залів палацу ім. папи Павла VI), святіший отець, усміхаючись, запитав:

Чи пан професор не бував раніше в нас у Римі?
— Так, Ваша Святосте, я був у 1988 і 1990 рр.
Це ви подарували мені славний альбом «Софія Київська»?
— Так, було таке, — відповів я, здивований його пам’яттю на людські обличчя і на факти. Адже він щодня бачить сотні людей, а я подарував йому альбом півтора року тому! Можна забути! Але папа не забув і продовжував:
— О, як я мрію помолитися в Київській святій Софії! І в Київській лаврі. Яке там чудо звершувалося! Яка благодать!
Приїздіть, Святий Отче. Якщо не на офіційне запрошення, то Академія наук України зробить Вам приватне запрошення в Україну!

Присутній при розмові кардинал Поль Пупард, голова Ватиканської конгрегації з питань культури, подав мені знак, щоб я закінчував розмову, бо інші теж хочуть привітати папу і сказати йому кілька слів. Я хотів уже відійти, але папа міцно тримав мою руку та ще й ліву долоню поклав на мою руку, що її він тримав у правій своїй руці.

Тут я насмілився поставити папі останнє запитання:
— Кажуть, Святий Отче, що Ваша мама була українкою…
— Кажуть, кажуть, — ще ширше усміхаючись, промовив папа, все ще тримаючи мою руку у своїх долонях, які, здавалося, гріли якимось особливим теплом.

Отож, ми повинні про це не тільки пам’ятати, але й відкрито говорити

Дмитро Степовик

Джерело: www.ukrainians-world.org.ua