Патріарх Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир Гузар по десятиліттю свого патріаршества вирішив залишити престол глави УГКЦ.

Годі й перелічити всі глибокі, вражаючі моменти, сподівання, звершення, можливо, і розчарування, які були в цьому десятилітті. Так, Блаженнішому Любомиру довелося пережити багато розчарувань разом зі своєю паствою.

Патріаршество Блаженнішого почалося дуже святочно – буквально через місяць (21 лютого) після обрання його Синодом главою УГКЦ Папа Іван Павло ІІ номінував його Кардиналом. Ці урочистості були оточені аурою підготовки до паломництва в Україну Івана Павла ІІ, про яке було оголошено ще восени 2000 року. І перші місяці первоієраршого служіння Кардинала Любомира були дуже пов’язані з підготовкою до візиту, із самим візитом, а потім і з плодами цієї унікальної події, яка зібрала найбільше число українців на одному місці за всю історію України і своєю чистотою і піднесеністю багатьом показала місце України на карті світу.

Блаженніший під час мільйонного зібрання вірних у Львові 27 червня, коли були беатифіковані нові мученики, на початку Папської літургії перед Богом, перед Вселенським Архієреєм приніс слово-вибачення за всі гріхи Української греко-католицької церкви, які могли були бути в історії. Щоб таким чином нове тисячоліття, яке починалося, розпочати з цих двох жестів: покаяння, прохання прощення, з одного боку, з другого – євхаристії, тобто вдячності за різні ласки від Бога.

Цей візит відбувався в непростий час. Пам’ятаймо, що наприкінці двотисячного року було вбито Георгія Гонгадзе. Навесні 2001 року спалахнули бурхливі протести проти методів управління адміністрації президента Кучми. Тому провести цей візит було досить непросто, тим більше, що проти нього категорично виступав Московський патріархат.

У Києві після цього візиту настоятелями Києво-Печерської лаври пересвячувалася земля, де ступала нога Івана Павла ІІ.

І ці прикрі події показують, як першоієрарх УГКЦ справді любить мир. Любомирство – це знамено його патріаршества. Це не лише абстрактна любов і мрія про мир – це непросте чекання, глибока витримка, що дає змогу патріархові майже в унікальний спосіб відрізняти плідне зерно від полови, принципово важливі речі від суєти.

У 2002 році Блаженніший очолював інавгурацію Українського католицького університету і став його великим канцлером. Цією символічною посадою він є гарантом місії цього першого Католицького університету на теренах колишнього Радянського Союзу.

Наступні роки позначені поглядом на Київ. Це погляд непросто географічний, а прозріння крізь нашу християнську історію на українській землі, яка променіла з Київських гір. У 2003 році інтенсифікується підготовка до переїзду, до повернення глави церкви до древньої столиці нашого християнства.

Згодом політична ситуація в Україні вкотре загострилася, і в час фальсифікованих виборів, Помаранчевої революції голос Блаженнішого лишався рівним, без екзальтації. І не один з його текстів у ті доленосні дні став словом, під яким підписувалися різні глави церков, закликаючи український народ до консолідації і мирного розв’язання Помаранчевої революції. У цей час Україна та світ мали нагоду послухати й побачити, як архіпастиреві від Бога дано знаходити слова, які підкреслюють принципи й моральні засади, без упадання в пафосний моралізм, слова, що поєднують, а не розділяють.

Блаженніший – єдиний архієрей, якому вдалося протягом усього періоду його правління церквою дуже чітко висловлювати церковний принцип щодо політики: церква покликана просвітлювати своїх вірних і суспільство щодо моральних засад, але вона не повинна нав’язувати своїй пастві кандидатів чи поодинокі партії. Жоден першоієрарх у такій послідовності не висловлювався і не діяв протягом цього десятиліття, як Блаженніший Любомир. У цих напружених моментах його слово мали особливий авторитет, тому що Україна вже пізнавала й полюбила стиль Любомира Гузара. Це стиль доброти, яка випливає з внутрішньої якості, у якій цілісно поєднуються глибина і легкість.

Україна, яка схильна до смутку, дуже потребувала церковного провідника, який би вмів її потішити.

2005 рік – центральний для патріаршества Блаженнішого не лише хронологічного, а й ще тому, що в тому ж році на свято Преображення Господнього він офіційно переїхав до Києва, перевозячи сюди головний престол УГКЦ.

Я мав щасливу нагоду бути з Блаженнішим по дорозі з Галичини, а точніше – з Унівського монастиря, де встановлював тоді польський міністр закордонних справ Адам Ротфельд пам’ятну дошку братам Андрею і Климентію Шептицьким, за те, що студити в цьому монастирі спасли його дитиною, як єврея… Ось коли ми їхали, я мав нагоду зрозуміти, наскільки відсутність зору ставала реальним хрестом для Блаженнішого. На одній заправці я запитав його: «Як властиво є з Вашим зором?» Він відповів: «От на асфальті бачу, що є біла лінія, бачу, що є різниця між чорним і білим, а ось вашого обличчя не бачу». Від тоді зір і здоров’я тільки погіршувалися. Якщо подумати, що в такому важкому стані Блаженніший приймав такий великий виклик, як переїзд до Києва, і ще п’ять років спокійно, без нарікань, завше випромінюючи енергію, провадив свою паству, можна оцінити його внутрішню цілісність і спосібність безпристрасно йти за Господнім покликанням.

В’їзд до Києва був дуже делікатним моментом, бо в провокативний спосіб організувалися “протестні акції”, які супроводжувалися глумливими гаслами, блюзнірським скандуванням, під час самої Літургії в цей прекрасний серпневий день. Саме тоді легкість і гумор Блаженнішого виявилися як такий символ його святості. Сьогодні давно зникла пам`ять про ці прикрі моменти й Греко-католицька церква служить своїм вірним у столиці й у всіх областях України. Пам’ятаю, як академік Іван Дзюба прокоментував мені важливість переїзду Глави УГКЦ до Києва. Мене здивувала категоричність патріарха українського інтелектуального життя: “Те, як Любомир Гузар переїхав до Києва, є черговим доказом того, що він наймудріша постать в Україні”.

Велику працю провів Блаженніший, консолідуючи Синод УГКЦ. Церква має глобальний статус і різноманітність єпархій і екзархатів (у Бразилії, Аргентині, Австралії, дев’ять у Північній Америці й два в Західній Європі, разом з душпастирськими точками в різних країнах Азії і навіть у Африці). Своїми візитами на різних континентах Блаженніший об’єднував церкву й з кращого боку представляв Україну.

Останніми роками в час світової економічної кризи й нових політичних викликів в Україні голос Блаженнішого постійно звучав у тонко висловлених, зрівноважених, але все-таки проникливих посланнях на всі найболючіші соціальні теми. У цьому він виявився плідним послідовником Митрополита Андрея Шептицького, спадщину якого він докладно вивчав у своїй докторській праці сорок років тому. Митрополит Андрей передовсім обрав пастирські послання як жанр висловлення в доступний спосіб часом непростих богословських тез й принципів.

Уже з 2009 року Патріарх публічно оголосив підготовку всієї Церкви до моменту його відходу від верховного управління, висловлюючи своє бажання передати «теплою рукою» патріарший жезл. Мабуть, на рівні єпископату такі розмови почалися ще раніше, проте для багатьох цей акорд наприкінці десятилітнього періоду вносить певний дисонанс, мовляв, як може в такий критичний час винятковий капітан відходити від керма ковчега. Цей акорд звучить дуже правдиво й автентично. Рішення Блаженнішого в спокійний спосіб передати відповідальність, яку нести йому фізично просто важко, а часом і неможливо, є виявом здорового, тверезого реалізму, який будується на найосновнішому принципі його життя. Блаженніший жив і керував церквою, і сьогодні передає цей провід з великою вірою до Бога, до Церкви, до людей і до свого наступника.

Любомир Гузар як правдивий монах давно позбувся загальнолюдських прив’язань до матеріального, до слави, і тому добровільно передає свою владу. Цим він дав усім нам чіткий приклад, які мають схильність посягати на владу чи нагромаджувати її. Це приклад не лише для перших осіб у державі, політиків, маєтних людей і успішних підприємців, а й примір для кожного, бо кожен з нас має своє маленьке царство й спокусу в ньому царювати, панувати над іншими. Кожного з нас спокушають ілюзії щодо нашої сили.

Відпускаючи свідомо й шляхетно владу Патріарха, авторитет Блаженнішого тільки зростає. Тому останній акорд десятилітнього патріаршества може бути в Божих очах не лише прелюдією нової мелодії нового першоієрарха, тобто це не буде просто повторення вже відіграних нот Блаженнішого.

Патріарх, який у будь-який момент міг знайти неочікуваний і творчий поворот слова, крок чи поставу, яка відкривала двері в стіні, вікно з темряви до світла мабуть, ще не раз нас дивуватиме й надихатиме.

Отець Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету

Джерело: daily.lviv.ua