Святий Єфрем Сирійський – творець цієї молитви – жив у ІV столітті. Ще за життя його цінували, як великого вчителя духовного життя, мудрого проповідника, поета, тлумача Свята Письма й оборонця Христової віри. Головною його домівкою була печера серед скель біля міста Едесси (Сирія). Там св. Єфрем провадив суворе аскетичне життя. Їв ячмінний хліб і городину, спав на голій землі; там і написав він більшість своїх творів.

Його молитву необхідно практикувати з великою скрухою Духа і смиренням, часто б’ючи поклони, бо, передана в такому дусі, вона може бути зрозуміла тільки тим, хто чистим серцем шукає Господа. Недарма цією молитвою завершуються всі посні богослужіння (крім суботи і неділі – непосні дні). Цю молитву практикують приватно зранку і ввечері у великопосний час.

На перший погляд Єфремова молитва виглядає надто простою, щоб вважати чотири слова за найсуттєвіші для християнського подвизання у пості, адже є «поважніші гріхи», яких треба позбуватись. Так думають ті, котрі тільки стають на дорогу до Бога, «знайомляться» з Ним. Натомість той, хто вже розкаявся у явних грішних учинках і бажає присвятити благодатний час посту на оздоровлення й ріст свого духовного мислення, через цю молитву здатен заглибитися в серце і відродитися до життя у Святому Дусі.

Фраза, яка супроводжує першу частину молитви: «віджени від мене», тобто оборони, захисти, спаси, допоможи… Запитання - від чого? Святий Єфрем показує грішний стан людини в чотирьох проявах:

1. Дух млявості, або його ще перекладають церковнослов’янською – «униніє». Це лінивство, занепад духом, загальне знеохочення і зневіра, розпач (опускання рук), збайдужіння. Євагарій Понтійський переконаний, що цей стан є «найнебезпечнішим демоном», бо збайдужіла і зламана людина не здатна йому противитись. У такому стані проглядається цинізм, який, на всі добрі ініціативи, починання, відповідає – «для чого?...».

Якщо вчасно не похопитись, не зібратись із силами і не повірити, тоді людина просто замикається у своєму «пекельному стані» або завантажує себе роботою, гонитвою за грішми, алкоголем тощо. Але цей стан повертатиметься у вільний час, коли людина залишиться наодинці з собою. І тому, молячись «дух млявості віджени від мене», ми не ховаємось від того, що може надійти, а заздалегідь готуємось на боротьбу з ним.

2. Дух недбайливості – з церковнослов’янського «небреженіє», означає також пустоту, неревність. Сучасний світ так «дбає» за нас різними винаходами, а ми – за майбутнє дітей, що часу на все замало. І ось приходить момент, коли ми оглядаємось навколо себе, а за нами – духовна пустка, бо ми не мали часу на вищу вартість. Можливо, й від того так поспішаємо, аби заглушити чимось внутрішню пустку? Але ж задля чого? Квартира, освіта, кар’єра… – потрібне, але не за рахунок спустошення нашої душі. Немилим виглядатиме красивий дім, освіта дитини, успіхи в праці, якщо душа наша не матиме спокою й ми не матимемо сили розкаятись…

3. Духом волелюбства – в його прямому значенні, як бажання кимось керувати. У молитві владолюбство означає, радше, внутрішнє ставлення до іншої людини з погляду моєї користі, моїх інтересів. Можливо, це видається дещо дивним, але це, власне, лінивство, нудьга, пустота, знеохочення наповнюють наше життя бажанням панувати над іншими.

4. Дух пустослів’я.  Живемо в епоху, коли слова стають порожніми й забирають свободу людини. Світ - це реклама. Засоби масової інформації цілеспрямовано забивають наші голови чужими ідеями, змушують нас думати запрограмовано, переконують у своїй правоті і без альтернативи вибору. Чого варта лише реклама зі змістом, мовляв, купуйте жувальну гумку… і вона дасть вам райську насолоду!? Можна без перебільшення сказати, що світ захворів, отруєний пустослів’ям, яке, в кінцевому рахунку, є обманом, а батьком брехні є диявол (пор. Йо. 8,44). Тому св. Павло повчає, що «лихі розмови псують добрі звичаї!» (I Кор. 15,33), а св. Єфрем наказує: «Треба уникати пустих розмов і не спілкуватися з тими, які не мають страху Божого; бо нічого корисного вони не говорять, нічого не роблять для Господа, не бесідують ані про чесноти, ані про побожність, ані про чистоту. Розмови їхні – смертельна пастка, порада їхня – безодня адова, зібрання їхнє – погибель для душі».

Християнство вважає слово високим божественним даром. Сам Бог – Слово. Тому слово, отже, має силу творити красу, гармонію, культуру… в іншому застосуванні слово може отруїти душу, наповнюючи її підозрою, завистю, страхом, злобою, «За кожне пусте слово дасте відповідь» і «від слів твоїх виправдаєшся і …будеш осуджений», – застерігає Христос. Кожен з нас дорого заплатив би, щоб «зле слово», яке отруїло наше життя, ніколи не було сказане. З очищення й відновлення слова у його правдивому значенні розпочинається очищення й відродження нашого життя.

Великопосна молитва усвідомлює нам, що тільки з Божою допомогою – «Господи і владико життя мого» – ми можемо позбутись млявості й лінивства, пустоти, владолюбства й пустослів’я.

Надалі молитва показує, за що боротись у пості, щоб з Христовим воскресінням піднятись і нам з колін після покаяння.

І. Дух же доброчесності… даруй мені… Наша церковнослов’янська мова на означення цього слова має гарний термін: «ціломудріє», як мудрість цілісності. Знаємо, що гармонійній цілісності протиставиться розпад, розкол, відокремлення… Таке відбувається в нашій душі, коли життя не співпадає з совістю, коли грішимо. Цілісність і є тою чеснотою, яка повертає внутрішню гармонію душі і тіла, напротивагу пустоті і млявості.

2. Смиренномудрості – просимо далі у молитві. Знову ж таки це слово складається з двох – смиренність (покора) і мудрість. Багато людей неправильно вважають, що покора означає приниження, беззахисність, рабство. Така думка нічого не має спільного зі справжнім смиренням, яке Христос проповідував своїм життям: «…навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем…» (Мт. 11,29) стоячи перед Пилатом, Христос – не на свою користь – йому пригадує: «Не мав би ти наді мною ніякої влади, якби тобі не було дано згори» (Ів. 19,11). Не від боязні і страху він сказав правду Пилатові. Християнська покора – це свідчення правди, і в першу чергу – правди про себе самого. Правда ж ніколи не понижує, ані не применшує, а возносить і очищує.

Смирення – це знання «свого місця» у середовищі, знання своїх реальних можливостей (причому не занижуючи і не завищуючи), це мужнє прийняття себе зі своїми здібностями і помилками. Тому смиренній людині прислуговує мудрість. Хто вихваляється, той не задовольняється своїми реальними навиками і тому потребує самореклами, аби бути «переоціненим». Святий Єфрем переконаний, що «Без смиренномудрості марні всякі подвиги, всяка стриманість, всякий послух, всяка убогість, всяка вченість».

3. Дух терпіння – це не брак бажання боротись. І не бажання принижуватись. Це – віра, а точніше, довіра й любов. Це не «махнути рукою», мовляв, з нього вже нічого не вийде. Як Бог на нас не «відмахує рукою» після численних наших зневаг в його адресу, так терпелива людина вміє чекати, надіється до останнього. Завдяки довготерпеливості, зцілюється віра, бережуться сім’ї. Скільки б людина не падала, Христос вчить нас вірити у можливість піднятись, повернутись до свого світлого буття. Терпеливість – це не пасивність до зла, це віра в можливість виправлення. Бог довіряє нам до кінця життя. І нарешті, терпіння – це віра в добро.

4. Дух любові – це кінцевий акорд молитви. В цім дарі міститься як невидимий двигун нашого життя, так і його мета. Любов’ю все живе – без неї все помирає. Святий Павло переконаний, що «любов – довготерпелива, лагідна, не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не минає» (пор. І Кор. 13,4-8).

Кінцеве прохання Єфремової молитви – «…дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого…». Святі Отці любили повторювати, що людина, котра побачила свої гріхи, є вищою від того, хто мав видіння ангелів.

Навіть для тих, хто практикуватиме покутну молитву, існує ще одна небезпека – гордість. Вона є джерелом зла. Часто чуємо перестерігання, що ті, які знають про покору, терпіння, доброчесність, любов, часто ними прикриваються словесно. Отож, коли «бачимо наші прогрішення» і «не осуджуємо інших», тобто, коли смирення, доброчесність, терпіння й любов зійдуть на нас і творять одну цілісність, головний наш ворог – гордість – буде знищений.

о. Василь Поточняк
http://palomnyk.at.ua/