31 травня Апостольський нунцій в Україні, Архиєпископ Томас Едвард Ґалліксон, був присутній на відкритті конференції «Другий Ватиканський Собор:  дари Духа – таїна Церкви – свідчення людини», що цими днями проходить в Українському католицькому університеті. Його Високопреосвященство люб’язно погодився відповісти на кілька питань для «Католицького Оглядача».

Ваше Високопреосвященство, вже минув рік від того часу, як Вас було призначено Апостольським Нунцієм в Україні. Чи Вам вдалося вже пізнати багаточисельність українських конфесій та заплутаність їх взаємовідносин?

Так, вже минув рік від часу мого призначення. Хочу зазначити, що мав нагоду пізнати і був вражений різноманітністю не лише серед католиків, але і серед інших християнських конфесій, а також різних релігійних спільнот у цій країні. Україна не є унікальною в цьому плані, оскільки є і інші країни в світі, де існує таке різноманіття релігій та конфесій, але в певному значенні вона є дуже особливою.

Яким чином Ви можете охарактеризувати відносини між українською державою і Ватиканом? Чи, можливо, впродовж року Ви помітили певні зміни?

Чесно кажучи, я не знаю якими ці відносини були в минулому, тому не маю з чим порівнювати. Однією з особливостей Апостольського Престолу є те, що ми не маємо комерційних інтересів і інших матеріальних зацікавленостей, як мають звичайні світські держави. Ми не вважаємо себе чужими до жодної країни у світі. Моя присутність тут не є іноземним елементом, а я лише є представником Папи Римського для того, щоб підтримати Церкву в цій державі. Тому я би не назвав себе сторонньою людиною, а людиною, яка представляє Церкву, що зростає і змінюється в межах цієї країни.

На Вашу думку, якими є основні виклики та труднощі для католиків в Україні?

Найбільшим викликом для Католицької Церкви в Україні, на мою думку, є свого роду адаптація, яка відбувається зараз, після виходу з підпілля, коли Україна стала незалежною у 1991 році. Несподівано Церква отримала крила і вперше за довгий час змогла літати. Перший період ентузіазму міг вже минути, оскільки 20 років – це ціле покоління. Дуже багато осіб, які зараз переходять в період дорослого життя, не мають особистих та чітких спогадів про те, яким було життя до незалежності. І через це перед Церквою стоїть великий виклик пристосуватися до цілком нового, більш звичайного способу життя.

Що стосується відносин між різними католицькими групами в державі, то тут також існує потреба зцілити багато спогадів минулого, які з певних причин певні люди не змогли чи не захотіли зцілити. І таким чином всі разом: і представники латинського обряду, і греко-католики, і представники візантійського обряду із Закарпаття, зможуть йти разом і свідчити Євангеліє світові.

Відомо про певні випадки напруги у відносинах між Церквою та державою, коли, наприклад, Церква не може отримати дозвіл на землю, щоб будувати свої храми. Чи Ви, як Апостольський Нунцій, маєте можливість допомогти у вирішенні цих проблем?

Мабуть, ні. Напевне, найкращою відповіддю буде сказати: я не знаю. Якби я міг, то з великою радістю допоміг би. Але значна частина проблеми тут полягає у розвитку ідентичності України, як громадянської держави, яка повинна боротись, щоб знайти своє місце у традиції, яка є набагато старшою і створеною під впливом Росії. Іншими словами, президент чи то Росії, чи України, чи Казахстану, переважно почуває себе певним чином як наступник одного із древніх російських царів і хоче мати лише одну Церкву. І для того, щоб перейти до нових обставин (я знаю, що уряд України бореться за це і працює над цим), необхідно осягнути певний синтез. І це є однією з причин, чому Блаженніший Святослав постійно виступає за важливість асоціації різних релігійних спільнот України, яка могла б виступити контактним органом, який президент міг би  використовувати для подолання історичних проблем, які існують, і які, можливо, він не знає як вирішувати. Можливо,– я не знаю.

Впродовж цього року Ви неодноразово брали участь у літургії візантійського обряду. В контексті сьогоднішньої конференції на тему ІІ Ватиканського собору, чи, можливо, Ви бачите доцільність реформи греко-католицької літургії?

Ні (сміється). Одним із викликів, які я бачу, для візантійської літургії є різноманіття мов, і в певному сенсі це стосується також латинської літургії. Але в кожному випадку, необхідно розглядати усю ситуацію. Особливо тут, в межах України, в межах однієї нації, літургія відправляється різними мовами. Але потреби для реформи я не бачу.

На Вашу думку, чи реформи та ідеї ІІ Ватиканського собору є втіленими і живими в Україні?

Звичайно. Але завжди існує виклик в тому, щоб постійно повертатися до Собору, щоб бачити, чи ми стоїмо на правильному шляху.

Розмовляла Христина Букіна, «Католицький Оглядач»

фото: прес-служба УКУ