//

"Церква дорікає світові самим своїм існуванням"

Інтерв'ю з єпископом-помічником Львівським Протосинкелом  Львівської Архиєпархії Кир Венедиктом Алексійчуком

 

Преосвященний Владико, останнім часом Католицька Церква виявила певну суспільно-політичну активність, зокрема були два спільні звернення Синоду нашої Української Греко-Католицької Церкви і римо-католицького єпископату в Україні: щодо захисту сімейних цінностей та захисту ненароджених дітей. Українське суспільство дуже двояко зреагувало на ці заяви, якщо на першу заяву не було жодної реакції: ні позитивної, ні негативної, то звернення, яке було практично одночасно опубліковано, стосовно захисту ненароджених дітей викликало великий і негативний резонанс. Чим, на Вашу думку, є та подвоєність українського суспільства?


Я би не казав, що це є саме подвоєність, можна говорити про потроєність чи іншу подільність суспільства. Завжди мусимо пам’ятати, що наше суспільство є пострадянським, бо ті юнаки і юнки, яким двадцять років, які живуть тепер в Україні і які народилися за незалежної України, поки що не є творцями загальної суспільної опінії. Суспільну думку формують люди, які здебільшого народжені, що більше, виховані в іншій державі – в Радянському Союзі. І як наслідок цього – специфічна пострадянська свідомість, ментальність, культура. Cаме ця пострадянськість і є найбільшою проблемою нашого суспільства.


Саме у контексті цієї пострадянськості потрібно розглядати і реакцію суспільства на ці два спільні послання католицького єпископату. Суспільство взагалі не відреагувало на послання, яке стосується захисту сімейних цінностей, бо посередня людина в Україні сама до кінця не знає, якими би мали ці цінності, тому не було про що дискутувати.


Щодо заяви про захист ненародженого життя (про аборти), то тут також спрацювала пострадянська система. Не забуваймо, що перша держава, яка узаконила аборти – це Радянський Союз. Ми зі свого радянського минулого принесли у сьогодення багаторічний досвід абортів, адже більшість населення не мала розуміння, що аборт – це посягання на життя.


Погляньте на протести, якими суспільство відреагувало на антиабортну заяву Церкви: завжди як найголовніший аргумент і критерій ставили право жінки. Так, права людини мусимо шанувати – і це є цілком нормально. Але не забуваймо, що коли жінка вагітна, в її лоні вже є інша особа, яка також має свої права, зокрема право на життя. Якщо держава не стоїть в обороні прав цих ненароджених осіб, хто буде стояти на сторожі їхнього права на життя? Хто, якщо не Церква?


Добре, що нам, вже народженим, пощастило, в тому що ми народилися. На нашій сторожі вже стоять закони держави. І коли мама викине народжену дитину на сміття чи зашкодить їй в інший спосіб, то її притягнуть до відповідальності. Отже права народженої особи охороняє багато законів, а прав ненародженої дитини ніхто не охороняє. І тому Церква, хоч і не може заборонити людям робити аборти, але Вона висловлює свою думку, щоб так спонукати захистити права ненародженої особи. Бо кожен з нас був такою особою в лоні матері. Уявімо, що б кожна наша мама скористалася б своїм «правом» на аборт, то вся Україна була би безлюдна, ніхто б не народжувався. Добре, що наші права наші батьки нам пошанували.


Думаю, що мало хто ставить себе на місце тої ненародженої дитини і розуміє, що міг би не побачити цієї землі, якби його мама застосувала своє «право», яке тепер він так ревно обороняє.


Ваше Преосвященство, аналізуючи статистику абортів в Україні, бачимо, що в Галичині кількість абортів значно нижча, ніж, скажімо, на сході України. Чи можемо тут говорити про якусь заслугу нашої Церкви?


Думаю, що не варто говорити про заслугу нашої чи не нашої Церкви. Але найперше про заслугу християнства, християнського розуміння зачаття дитини. У Галичині радянська влада була, і вона залишила свій відбиток, однак це і тривало коротший час, і Церква тут, в Галичині, дуже добре функціонувала до встановлення радянської влади. Ба більше, наша Церква функціонувала навіть в підпіллі, і тепер Вона також функціонує. Тому не можемо заперечувати, що є і вплив Церкви. Звичайно, він би міг бути ефективнішим, але люди тут розуміють фундаментальні християнські цінності, і серед яких цінність життя, розуміють християнський підхід до вагітності, як великого благословення Божого, коли зароджується нове життя.


І саме тому, щоб засвідчити ці фундаментальні цінності перед цілим українським суспільством, Церква звернулась до нього. І це не є просто приватна позиція Блаженнішого Святослава чи митрополита Мокшицького, це не є приватна позиція католицьких єпископів України – це позиція усієї Вселенської Церкви, яка налічує півтора мільярда осіб. Це наша позиція, позиція Церкви. І ми про неї говоримо. Ми нікого не примушуємо, але прагнемо, щоб це знала і розуміла кожна особа.


Ваше Преосвященство, останнім часом через ЗМІ та соціальні мережі пропагують думку, що мають бути вбогими не лише служителі Церкви, не лише священики, монахи, монахині, але також і сама Церква. Виглядає, що так певні кола пропагують ідею, щоби Церква, позбавлена матеріальних цінностей, не могла здійснювати своєї діяльності. Чому, на Вашу думку, наше суспільство стільки уваги приділяє матеріальному стану церковнослужителів?


Думаю, що, окрім інших чинників, це є ще одним спадком радянського минулого. Цікаво, що водночас на наших українських землях вшановують пам'ять про святого Миколая, який був також досить багатим на той час коли він жив, завдяки чому міг за життя багато допомагати вбогим. Також багато говоримо про заслуги перед Церквою і перед суспільством митрополита Андрея Шептицького, для маленького прикладу - після І Світової війни він надав у допомогу для сиріт 600 тис. доларів, що зараз приблизно 6 млн. доларів. Якби Церква, яку він очолював була бідна і вбога, то звідки би він міг ці гроші виділити? Він мав, бо Церква мала.


Церква може багатьом допомогти, коли має з чого це зробити. Думаю, що це упереджене ставлення до Церкви в тому, що всі ми вийшли з Радянського Союзу, де нас тримали «голодними», бідними, жебраками. І навіть ті особи, які стали багатими, немов би далі є бідними, бо ніяк не можуть загасити спрагу за багатством, вони постійно чогось хочуть, тому люди до них інколи ставляться з презирством. З іншого боку, у всіх людей, бо всі ми були радянські, та спрага багатства залишилася, бо ми всі були жебраками.


Знаю про одну багату родину на Заході, ці люди є міліонери, але вони є вільними від свого багатства, вони не є його рабами. Ці люди знають, що на власні потреби їм якісь кошти, а решту заробітків, а це не мало не багато, це біля 100 мільйонів  щороку, роздають на благодійність через свій фонд вже ціле сторіччя. У нас ще немає цього в свідомості. Погляньте на наших друзів-протестантів, вони досить добре розуміють, що треба дати десяту частину своїх доходів на потреби спільноти, в якій вони є, на потреби Церкви. Але спробуйте заїкнутися зараз у нас в будь-якій парафії, щоб там давали десяту частину. Відразу виявиться, що ми не готові до такого. Бо в нас є люди, які з одного боку хочуть допомоги від Церкви, а з іншого – вважають, що ці гроші мають невідомо звідки з’являтись. Така наша ментальність.


Преосвященний Владико, відважуся на продовження Ваших думок спитати про те, що ЗМІ часто називають церковними поборами, тобто йдеться навіть не про катедрактик, а про те, що сама громада домовляється, що з кожної хати раз на місяць чи раз на рік збирають 50-100 грн., а потім починаються скандали, непорозуміння, які у ЗМІ подають в такому контексті, що це священики настільки погані та зажерливі. Як це сприймати?


Я би почав від особистості Ісуса Христа, який став людиною, прийняв тіло, а це значить Бог «зматеріалізувався». І тому буття Церкви завжди є в цих двох сферах – з одного боку є Бог як Дух, а з іншого – Бог як людина. Дуже часто, коли ми приходимо до Церкви, акцентуємо на ту божественність Ісуса Христа, але забуваємо про Його людськість. І тому Церква, яка живе і функціонує в світі, підвладна також законам людської природи. Священик, який служить в Церкві, мусить їсти, спати, лікуватись, як будь-хто інший, бо він є людиною, а не ангелом.


І щоб збудувати і підтримувати Церкву, потрібні кошти. Часто християни не відчувають в собі відповідальності за Церкву. За їхніми уявленнями відповідальність за Церкву мають священик та єпископ. І деколи Церква, як бюро ритуальних послуг, куди ми приходимо, щоб замовити хрещення, чи похорон, чи Літургію… Ми не свідомі того, що Церква є частиною нас самих. Чи, радще, що ми і є частиною Церкви.


Мене не раз дратує, коли хтось каже: «От Церква вирішила, сказала» і так далі. Я тоді питаю: «Я лише єпископ, частина Церкви, я не Церква. Ви також є частиною Церкви». Церква – це і вірні, і диякони, і священики, і єпископи. Ми всі є Церквою. Кожен з нас є частиною Церкви, лише покликаний до іншого і виконує різні функції. Я каже св. апостол Павло, усі християни є членами одного Тіла, тобто Церкви (див. 1 Кор. 12, 12–31). І з нами, членами Церкви, як і в тілі: око не каже, що воно тіло, бо воно око, язик не каже, що він тіло, бо він язик. Але кожен має свою функцію, як і в житті Церкви.


Існує така площина функціонування нашої Церкви, яку, звичайно, ні священик, ні єпископ, ні монахи не можуть охопити, це харитативна діяльність, в якій важлива поміч кожного члена Церкви, і не лише фінансова, але й організаційна. Багато парафій ініціюють цікаві та корисні для суспільства і самої Церкви проекти, але потрібне задіяння кожної особи, кожного члена Церкви, кожного члена парохії, які є конкретним утіловленням Церкви у конкретному часі та конкретному просторі.


Це не означає, що усі мають полишити свою щоденну роботу і виключно займатися церковними проектами. Ні. Той, кому не виходить, може допомогти фінансово, щоб ефективно працювали інші.


Чи можна це охарактеризувати як вираз споживацького менталітету, який ми прийняли від заходу, і браку громадської самоорганізації, яку ми перейняли з радянського менталітету?


О так, цілковито. Я думаю, що тут усе ж таки переважає «спадок» з радянського часу. Часу, коли нам вибивали з голови потребу громадської відповідальності, бо завжди було домінантним розуміння, що на горі усе вирішать.
Пригадую, коли я був у монастирі настоятелем, то виникла ідея створити братство для тих людей, які до нас приходили на богослужіння, але самі люди не дуже горіли бажанням активізуватися у Церкві. Їм більше підходив принцип «прийшли і пішли», бо вони сприймали нас, як російський «приход» – «пришел и ушел».


Усі християни практично щодня проказують молитву «Отче наш», і якщо б ми серйозно цю молитву промовляли б, то тоді революція відбулась, бо коли я визнаю Бога за Отця, але не тільки свого, але і Отця мого сусіда, який ту молитву молиться, і мого керівника на роботі – то починаю розуміти, що всі ми діти того ж самого Отця. Якщо ми усвідомимо, що ми діти одного Отця, що Бог є наш Батько, то які стосунки мають бути між нами і яке ставлення до Церкви. Ми мали би бути свідомі, що ми є однією християнською родиною. Це була би правдива революція.


Чи в цьому контексті можна витлумачити те дивовижне ставлення людей до власного пароха, які здатні простити йому і сквернослів’я, і пияцтво, і будь-що інше, але надзвичайний ґвалт здіймають, коли священик придбає чи нову «Калину», чи стару потерту іномарку?


Думаю, що тут є декілька аспектів. І не останнім серед них є те, що: «Ніщо так не псує настрій українцеві, як добробут його сусіда». Ми не вміємо радіти, що хтось чогось досягнув. Люди часто перекидають і на священиків своє пострадянське міркування: «Як він може мати, а я не маю». Це одна річ. А друга – священики мусять бути второпні, бо деколи вони дійсно купують дорожчі авта, ніж треба. Це також має своє джерело у пострадянській спразі майнового достатку. Бо і священики були учасниками радянського жебрацтва. А тепер позичають, беруть кредити, щоб придбати авто.


Люди пробачать комусь «Тойоту», «БМВ» чи «Лексус», але священику таке не пробачать, тому священик має добре думати, яке авто вибрати. Але також і слід взяти до уваги, що те, що було десять років тому розкішшю, тепер багато хто має. Так, п'ятнадцять років тому мобільний мали лише хіба що мільйонери, а тепер кожна дитина в школі має.
На мій погляд, священик мав би тут триматися середнього рівня. Хоч би й мав можливість придбати дорогу машину, можливо, йому можуть подарувати батьки чи жертводавці, але, думаю, з огляду на болісну реакцію людей, мав би не приймати цього подарунка або продати.


Щодо толеранції недостойної поведінки священика з боку наших людей, то пояснення дуже просте: коли я роблю зло і починаю бачити, що таке ж зло робить священик, то в мене вже серце спокійне, бо і він так робить. Коли священик сквернословить чи вип’є, то мене вже совість не мучить, бо я маю оправдання.


Ви казали, що люди толерують, але не тільки толерують, а й смакують. Бо якщо так священик робить, то що казати нам смертним. Але священик також смертний. Він має ту ж саму унаслідувану від Адама і Єви гріховну природу, ті самі спокуси. Звичайно, він має покликання, більше знає, але він так само має нагоду до падіння. Мусимо вдивитися в корінь. Погляньмо в оточення Ісуса Христа: Юда зрадив, Петро відрікся. Значить Церква ніколи не була в ідеальному стані. Якщо Христос мав проблему з одним із 12 апостолів, то й Церква може мати проблему з одним зі 12 священиків, мати якісь труднощі. Історія нам каже, що такі труднощі були з перших кроків християнства.
Священик є моральним взірцем, і люди порівнюють себе не з Христом, а з священиком-грішником, і покликаючись на його грішність, почуваються морально заспокоєними.


Ваше Преосвященство, надзвичайно дивовижну тенденцію у поведінці суспільної думки можна було бачити в контексті педофільних скандалів в Америці, коли усі ЗМІ смакують інформацію про звинувачених священиків, але коли майже усіх їх суд оправдовує через відсутність складу злочину, а щодо кількох засуджених правники мають великі сумніви, то про це ніхто не повідомляє. Чому так відбувається?


Не знаю чи зачеплю всі аспекти у відповіді, але перше, що варто сказати, що Церква, яка стоїть категорично і твердо на сторожі шостої і дев’ятої заповіді, багатьом заважає спокійно жити. І тому Вона мусить за це «платити». Такого Їй не прощають.


Держави легалізовують гомосексуальні зв’язки, різні сексуальні безчинства, а Церква стоїть в обороні Богом об’явлених істин, тому атакують саме Церкву.


Чому? Щоб показати, що Церква буцімто страждає від надужиттів, які сама ж критикує. Але йдеться не про церковний загал, а лише про окремих осіб. І тут знову аспект, про який я вже говорив: якщо Господь мав проблеми з дванадцятьма учнями, то зі стількома священиками також бувають проблеми. Але це є проблемою все ж таки поодиноких осіб, а не Церкви, як такої.


Другим аспектом є те, що священики – це люди, які виросли в тих чи інших обставинах, які зранені різними ситуаціями, і які в Церкву могли прийти зі своїми схильностями.


Третім аспектом є саме американське суспільство. Слід зазначити, що саме Америка є найбільшим «продуцентом» педофільних скандалів. Там є такий спосіб заробляння грошей, як судові позови. Рано чи пізно любителі посудитися мусіли дійти і до позовів щодо Католицької Церкви, яка в Америці є великою структурою, що дбає про свій авторитет. Отже є чудесна нагода вибити з неї гроші, то чому б не скористатися можливістю?


Але коли ми говоримо про випадки реальні, які задекларовані, то це 0,03 відсотка від загальної кількості судових розглядів в Америці, пов’язаних з педофільними злочинами. Тобто серед загальної кількості американців, звинувачених за педофілію, священнослужитель є одним із 3000 звинувачених. Реальна статистика засуджених за цими звинуваченнями є мінімальна.


Звичайно, про згаданих 3000 випадків ніхто не говорить. Зате активно обговорюють випадки в Церкві. Саме так прагнуть зруйнувати авторитет Церкви щодо моральних питань, тому й поливають Її болотом. Але ті, що так розмірковують, не розуміють, що ніколи Церква не перестане говорити проти гріха.


Треба визнати, що є окремі випадки сексуальних злочинів з боку священиків. Це є їхнім падінням, їхнім прогрішенням і їхньою виною, але Церква не може перестати ніколи говорити, бо це Її покликання, Її завдання і Її місія – свідчити людині про її людськість. Уявімо собі, що світ колись стане настільки «свобідний», що його заполонять гомосексуальні зв’язки, то звідки ж тоді будуть діти народжуватись – це абсурд. Церква боронить те, що є природне в людині. І я цілковито певний, що Церква властиво в цьому має майбутнє. Тобто, вказуючи на гріх, як на протиприродній стан людини, Церква наперед вказує людству про небезпеку, що воно само себе знищить своїм гріхом. Ми вже мали Содом і Гомору і знаємо чим це скінчилось.


Людство може експериментувати до безконечності: з абортами, з евтаназією, але в житті є деякі правила, як на дорозі є правила руху. Ти можеш мати мільйон і джип, але ти довго не поїздиш проти руху. Так само і в природі є певні правила, закони, які ми вчили в школі, фізичні чи хімічні. І ми можемо зрозуміти, що ті закони, як і закони людського буття, встановив Господь. І те, що людина хоче ці закони змінити, до нічого доброго не приведе.  І Церква не перестає говорити, що наслідки таких експериментів будуть трагічними.


Ті, кому це не подобається, атакують Церкву. Я також глибоко переконаний, що людство пізніше чи раніше повернеться до християнських цінностей. Бо це не є щось придумане, а нормальне людське життя, до якого Бог створив людину.


Прошу Владики, зараз маємо в Америці парадоксальну ситуацію – коли ЗМІ поливають Церкву болотом, а кількість покликань зростає…


Вірю, що Церква дорікає світові навіть не так своїми заявами, як самим своїм існуванням. Водночас Церква, яка не боїться свідчити Істину, є тим магнітом, який притягує людей. Тому нема нічого парадоксального у тому, що облита брудом американська Церква стає Церквою нових покликань. Це не парадокс – а цілком логічне правило. Адже люди здатні розрізнити Істину від неправди і Істина їх притягує, надихає, кличе.


Преосвященний Владико, останнім часом деякі ЗМІ в Україні, то накидають Церкві обов’язок реагувати на ситуацію в державі, то звинувачують, що пхається в те, що не є її компетенцією… Що робити в такому випадку?


Кожна людина створена на образ і подобу Божу, і чи ми робимо щось як окрема особистість, чи як суспільство, ми добре розуміємо, де є зло, а де добро. Коли ж Церква починає говорити, то настає паніка, бо вона починає говорити не те, що нам подобається.


Водночас Церква не покликана давати відповіді абсолютно на всі питання. Погляньте на Євангелію, вона не дає відповідей на все. Христос активно не боровся з соціальною несправедливістю, яка тоді існувала. Не говорив нічого про політичну ситуацію, в якій перебували євреї того часу. Тому і Церква не має на всі питання давати готову відповідь. Вона не покликана говорити про якісь там хімічні, астрономічні речі. Адже Євангаліє чи Біблія про це не пише. Але Церква говорить про людину, про її стосунки з Богом, про те, як би вона мала жити, про її моральне життя.


Завдання і покликання Церкви в суспільстві, як я його розумію, дуже просте – бути совістю суспільства. Совість завжди нам каже, зле чи добре робимо. Ми можемо її не слухати, але вона нам підказує. Завдання Церкви – свідчити, говорити, чи суспільство, влада слухає це, чи ні, але це Її завдання і покликання, так само, як і совісті, – вказувати, без огляду на реакцію – дослухаємося ми чи ні… І тому ми говоримо про те, що Церква мала би бути незалежною, щоб могти  свідчити про правду. Задля людей.


Коли я був настоятелем одного монастиря, один з співбратів мав непростий характер. Не завжди було легко робити йому зауваження. Одного разу я навіть сказав йому, щоб чинив, як хоче. Але він відповів: «Ні, отче, дуже Вас прошу, говоріть мені, бо я спочатку не сприймаю, а потім починаю розуміти».


Тому Церква не має зважати, що хтось не сприймає, це їхня право. І ті люди, які сьогодні нам дорікають, роблять різні протести, пишуть звернення, потім у вічності перед Богом спитають нас: чому ви мовчали, коли бачили, що ми жили не так як належить. Ми мусимо свідчити Істину.


Прошу владики, недавно відомий український релігієзнавець пан Єленський зробив досить різку заяву про те, що усі українські Церкви перебувають під безпрецедентним нападом, перелічуючи  постійне порушення протоколу з боку держави, проблематичність державно-церковних відносин, відомий скандал з поїздкою представників Всеукраїнської Ради Церков у Брюссель, коли їх практично відкликали мало не з літаків на зустріч з президентом, випадок, коли президент не привітав греко-католиків з Різдвом… Чи це твердження, на Вашу думку, є реальним, тобто чи справді Церква перебуває під нападом, чи це просто некомпетентність працівників держави, які організовують такі речі?


На мій погляд, тут вартує використати  інше слово – агресія. З боку держави дійсно є певна агресія щодо Церкви. І причина цієї агресії дуже і дуже проста, що держава боїться Церкви. Бо агресія завжди є спровокована страхом перед кимось, саме той, хто боїться когось, реагує агресивно.


А у випадку з викривленням у ЗМІ інформації про Церкву, чи це є наслідком упередженості наших ЗМІ, чи просто некомпетентністю.


Як я уже казав, суспільство в наслідок своєї зіпсованої природи і схильності до гріха морально сповзає. А є хтось, хто тримає цей рівень. І вказує своїм буттям, що цей рівень мав би бути інакшим. І тому завжди є це бажання засобів масової інформації облити Церкву болотом, щоби рівень Церкви знизити. ЗМІ також відчувають себе непевно, оскільки часто не дотримуються жодних критеріїв моральності. І наслідок – знову та сама агресія.
Ваше Преосвященство, що би Ви побажали теперішнім християнам?


Для нас, християн, є небезпечною ілюзія, що колись усе було ідеальним, або має бути ідеально, насправді завжди були труднощі. Один старець в нашому монастирі завжди казав: де є людина, всюди є проблеми і клопоти.
Для мене завжди є показовим той приклад особистості Ісуса Христа, до Якого Петро йде  по воді, але доти він йшов, поки дивився на особу Христа. Доки Петро живе вірою, він йде, коли починає бути реалістом, тоне. В християнстві не тільки не можна бути реалістом, ми не говоримо про песимізм, ми навіть не можемо бути оптимістами. Християнин обирає життя віри. Коли я вірю в Бога, то розумію, що Бог є всюди і всім керує. Тоді я не маю страху цілковито, який би не був президент, прем’єр-міністр, єпископ, священик, я бачу Христа. І от коли ми починаємо ставати реалістами, дивитись, як ми кажемо, реально на життя, то тоді одразу в наше життя приходить криза. А поки ми живемо вірою, ми з Богом, ми йдемо по тій воді, це значить завжди через непевні обставини життя.


Тому зичу всім нам, християнам, жити вірою, яка дасть нам силу йти через будь-які трудні ситуації нашого життя.


Розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський, «Католицький Оглядач»