Минулого тижня ми відзначали чергову річницю відкриття Другого Ватиканського собору, який став значущою віхою в історії сучасної Церкви. Того дня, 11 жовтня 1962 року, Католицька, Римська, Вселенська Церква вперше урочисто увійшла і у світ ЗМІ, одночасно з відкриттям першої сесії собору. Попередній Вселенський собор – Перший Ватиканський – відбувся у 1870 році. Чи був Другий Ватиканський собор доповненням Першого? Аж ніяк: це був  собор "аджорнаменто" – цей термін позначає пристосовування до актуальних умов. Читаємо в католицькій енциклопедії: "Обґрунтуванням необхідності аджорнаменто в Церкві є зміни, що відбувалися у ній протягом історії, але не зачіпають те, що не підлягає зміні, оскільки було встановлено Богом (Таїнства, непорушний устрій Церкви, на відміну від її змінних структур). Причина змін у Церкви полягає у прагненні найбільш досконалим чином виконувати своє призначення, досягаючи результату і відповідаючи вимогам часу; це бажання виражене у древньому вислові Ecclesia semper reformanda ("Церква повинна постійно оновлюватися"). Окремі етапи церковних реформ та оновлення Церкви завжди починалися на Вселенських соборах. Наприклад, IV Латеранський собор був скликаний propter reformationem universalis Ecclesiae  (заради реформування Вселенської Церкви). Особливу роль в оновленні та реформуванні Церкви відіграв II Ватиканський собор".

Проте, термін "аджорнаменто" міцно увійшов до мови Другого Ватиканського собору, а от слова "реформа" на соборі уникали.

До "аджорнаменто" все було готове вже з першого оголошення про скликання собору Папою Іваном XXIII 25 січня року 1959 року. Первинний скептицизм був забутий з самого початку роботи. І все ж деякі ЗМІ говорили про "генеральні штати Церкви". Редактор однієї з великих паризьких газет пояснював молодому практиканту: "Невідомо, до чого все це приведе. Будь готовий дати визначення прикметника "екуменічний" – тобі це знадобиться".

Іван XXIII передбачав лише одну, хоча і довгу, сесію і очевидний консенсус. Однак, знадобилося цілих чотири. Первісну програму неможливо було подолати: 72 схеми. Із самого початку цікава громадська думка поступово перетворилася на головну дійову особу Другого Ватиканського собору, який не зміг від неї захиститися, незважаючи на всі вжиті заходи.

Перша сесія була досить бурхливою. Єпископат всіх країн потребував самовираження. З'являлися нові персонажі та незабаром Римська Курія стала інтернаціональною. Але одним із перших результатів собору, крім неминучих дебатів, став арбітраж Івана XXIII в американсько-радянському конфлікті під час кубинської кризи, у жовтні року 1962 року. Всупереч думці Сталіна, який запитував "Скільки дивізій у Папи Римського?", Святий Престіл ще й як розпоряджався дивізіями: дві з половиною тисячі єпископів плюс громадська думка. Ні Пій Х у 1914 році, ні Бенедикт XIV у 1917 -му, ані Пій XIІ у 1940-му не змогли проявити настільки переконливої моральної сили. Другий Ватиканський собор запровадив і закріпив за Святим Престолом статус суб'єкта міжнародного права, особливо після Гельсінської конференції 1975 року.

Другий Ватиканський собор і його шістнадцять документів – це єдине ціле. Якщо використовувати архітектурну метафору, то його можна назвати реставрацією катедрального собору, побудованого дві тисячі років тому завдяки місії Церкви. Небагато прочитали до кінця всі ці шістнадцять документів – а усі вони мають рівну цінність. Але вони розташовуються навколо осі з двома опорами: з одного боку – догматична конституція про Церкву (Lumen Gentium, 11/21/1964), з іншого – догматична конституція про Боже Об’явлення (Dei Verbum, 18.11 1965). Роботи собору розпочалися з реформи літургії (занадто поспішно проведеної в деяких країнах), а завершилися відносинами між Церквою і світом ("Gaudium et spes", 7.12. 1965).

Вибудувана і вистраждана, немов мозаїка, частинка за частинкою, соборна справа підреставрувала фундамент священства і монашества, місіонерства, взаємовідносин з монотеїстичними релігіями та релігійної свободи. Треба зазначити, що день закриття собору 8 грудня 1965 року, що пройшов у радісній і жвавій атмосфері, викликав у одних полегшення, а в інших – серцеві муки.

Жорстоке розчарування спіткало громадську думку, що з нетерпінням очікувала проголошення свого роду моральної свободи – що і призвело до кризи 1968 року і зухвалої енцикліки Папи Павла VІ "Humanae Vitae". Вона була опублікована як раз 25 липня року 1968 року. Термін "криза" почали використовувати у пресі з початку 70-х, щоб позначити крах Другого Ватиканського собору і назвати його етапом на шляху до якогось "Третього Ватиканського" чи "Шостого Латеранського".

Услід за Іваном XXIII чотирьом Папам довелося здійснювати безпрецедентну духовну і душпастирську працю. Павло VІ робив це як мученик, Іван Павло І як яскравий свідок, Іван Павло ІІ – як паломник віри, а Бенедикт XVI – як герменевт спадщини собору поза межами помилок його історичного застосування. Багато вірних сприймають сьогодні Другий Ватиканський собор лише за частинами: його еклезіологію, антропологію, соціологію – але не єдину програму собору в тому вигляді, в якому вона була запропонована у 1962 році. Дається взнаки нетерпіння мандрівника: йому не хочеться витрачати більше двох годин на дорогу, яка раніше займала цілу добу. Драма Другого Ватиканського собору в тому, що його обтяжує постійне нетерпіння тих, хто покликаний його втілювати і слідувати його вказівкам. Надія відноситься до завтрашнього дня: Ось у чому полягає великий урок останнього собору.

У народі кажуть, що діти ростуть уві сні. Непорушна віра, проголошена Другим Ватиканським собором сучасному світу, зростає ось уже п'ятдесят років у темряві нерозуміння, обурення – досить згадати реакцію на Humanae Vitae або на виступи Бенедикта XVI в Африці і в Регенсбурзі. Не можна назвати вдалим і Синод 1985 року, проведений з нагоди двадцятиріччя собору: послання до світу, що виходило від 1962 року, не було почуте. Проект кардинала Люстіже визнали занадто песимістичним. Великий ефект тоді викликала заява африканського єпископа, який, піднявшись зі свого місця, голосно сказав: "Для нас, африканців, Другий Ватиканський собор – це Нікея". Його слова потрясли асамблею – вони увібрали в себе всю віру, яка на деяких континентах переступила через поріг традиційного катехизму лише завдяки собору. Не можна забувати і про заснування Всесвітніх Днів Молоді Папою Іваном Павлом II: вони створили свого роду "ВДМ-молодь", яка зіграла активну роль у падінні Берлінської стіни у 1989 році.

Складність прочитання Другого Ватиканського собору рівноцінна постійній динаміці тлумачень соборової діяльності, яким присвячували себе Папи і богослови. Простір, залишений слову в літургії, а також принцип колегіальності та субсидіарності виносять дебати про віру на більш високий рівень. Постійне тлумачення собору стало одним з найбільших викликів останніх п'ятдесяти років історії Церкви і, швидше за все, буде ним іще упродовж тривалого часу. Але всі розуміють, що жоден собор, у тому числі і Тридентський, не приніс плодів відразу. Публікуючи 25 грудня 2005 року свою першу енцикліку, Бенедикт XVI з силою наполягав на тому, що людська любов потребує покрокового переходу від любові-еросу до любові-агапе. А Іван Павло ІІ у свій час закликав до катехизації про людську тілесність. Як відомо, ні в одному з соборових документів мова не йде про тіло. Але обидва Папи – Бенедикт XVI і блаженний Іван Павло ІІ – нагадують про те, що "Бог потребує людей" (як писав Анрі Кеффелек у 1944 році) і що люди потребують Бога.

Другий Ватиканський собор не був "генеральними штатами Церкви" з однієї простої причини: генеральні штати Франції черпали від "жалобних книг", а підготовка собору, навпаки, від конструктивних пропозицій, голосів – причому часто вони виходили від асамблеї мирян.

Майбутній кардинал Войтила брав участь у багатьох зборах з підготовки знаменитої тринадцятої схеми ("Gaudium et spes"). Кожен приніс свій камінь для реставрації будівлі Церкви та формування сучасної антропології, що враховує досягнення соціальних і технічних наук,  але також враховує і прагнення Народу Божого: тобто собор черпав не з книги скарг, а з книги довіри. На ній же ґрунтується і Папський комітет історичних наук, покликаний до детального вивчення церковного консенсусу, формування якого було поступовим, пройшовши через випробування часом, нічого не відбираючи в ідеї 1959 року. З цією метою Папський комітет провів дослідження у співпраці з науковим центром "Другий Ватиканський собор" при Папському Латеранському університеті. Плоди досліджень будуть представлені через рік, з 3 до 6 жовтня 2012 року. Вони охоплять документи, складені єпископами для підготовки до собору, щоб зрозуміти, як вони самі сприймали цю подію. А у 2015 році у Ватикані пройде ще один грандіозний симпозіум, присвячений 50-річчю закриття собору. Його учасники оцінять історичну роль Другого Ватиканського собору.

За матеріалами Радио Ватикан