Останній тиждень липня цього року в черговий раз поставив перед нами питання власної ідентичності й історичної пам’яті. Дати 24 і 28 липня та 25 листопада мало кому про щось говорять. Небагато осіб взагалі здогадуються, що у ці дні Церква згадує святих, чиї імена золотими буквами вписані в історію християнства і українського католицизму. Зокрема 24 липня УГКЦ згадує св. рівноапостольну Ольгу-Олену, 28 липня – св. рівноапостольного Володимира-Василія Великого, а 25 – листопада св. священномученика Йосафата Кунцевича. І мало хто з українців католиків здогадується, що імена цих святих записані не лише в мартирологів УГКЦ, а цілої Католицької Церкви. І що весь католицький світ знає імена цих святих. Якось у народній свідомості ці свята здевальвувалися і втратили своє значення.

А про свята новомучеників, які ще не мали часу утвердитися у народній свідомості навіть прикро і говорити. Наш народ якось схильний забувати своїх правдивих героїв. Для ірландців День святого Патрика є дійсно національним святом і то в усіх куточках світу, куди б їх не занесла доля, так само і для угорців День святого короля Іштвана теж є великим святом. І цей перелік можна би було продовжувати дуже довго. Але для нашого народу день св. Володимира є так собі – може, свято, а, може, і ні. Скоріше за все – ні. Ну, звісно, ми, галичани, та ще й волиняни разом з нами могли би затаїти якусь підсвідому образу на київського володаря, який мечем і вогнем приєднав до поганської Київської Русі процвітаючи міста християнізованої Білої Хорватії. Але хіба варто забувати, що саме цей володар пізніше щиро прийняв християнство і доклав максимум зусиль, щоб християнізувати свою державу? Хіба варто забувати, що саме Церква Київської традиції, спадкоємиця Володимирового хрещення – УГКЦ є надійним заборолом нашого народу перед усім спробами його денаціоналізації? Народ, який забуває своїх героїв віри, легко втрачає ту саму віру, легко стає здобиччю сусідів і різного роду пройдисвітів на кшталт константинопольського патріарха Єремії ІІ, єрусалимського патріарха Теофана чи сектантського гуру Антоніна Догнала. Ми якось легко приймаємо міфи, накинені нам чужинцями, шануючи тих, кого б інші народи цуралися, як ото «нерозумного сина України», як його характеризував Кобзар, Богдана Хмельницького, який своєю нерозумною політикою став чи не головною причиною геноциду нашого народу, що над ним майже 400 років вершила Московська Орда. Якось легко виносимо на п’єдестал історії недолугих політиків – як наприклад видатного історика, але недолугого політика Михайла Грушевського, який на пару з Володимиром Винниченком став головним винуватцем катастрофи УНР, – але ладні забути тих, хто реально віддав своє життя за Бога і народ.

Народ, позбавлений пам’яті, а особливо свого християнського коріння, не може встоятися. Такий народ зі широко заплющеними очима прямує до своєї повної катастрофи. І якщо ми хочемо відвернути цю катастрофу, то вже зараз мусимо брати приклад з митрополита Сембратовича і слуги Божого митрополита Шептицького. Ці духовні велетні нашого народу добре бачили не лише причину катастрофічного стану власного люду, не лише вміло встановили діагноз і подали правильний лік, вони методично, не кидаючись із боку в бік, не збиваючись на манівці крайнощів, впевнено і наполегливо працювали над духовним відродженням нашого народу. І великою прикрістю є те, що московська навала не дала можливості Патріарху Сліпому продовжити їхню справу.

Яким же ж чудотворним ліком упосліджений галицький люд зуміли підняти наші великі митрополити до рівня сучасної європейської модерної (на той час) нації?

Рецепт простий, геніально простий. Народна просвіта, соціальний захист та самоорганізація галицької громади. Боротьба за прокатехизованість клиру і парохій, боротьба за народну освіту, боротьба проти алкоголізму і розпусти, створення народних банків, лічниць, підприємств, сільськогосподарських кооперативів, музеїв, бібліотек, читалень. Звісно, дослівно не можемо перенести цей рецепт на сьогодення, він потребує певних коректив. Але легше підкоректувати старі та перевірені методи, аніж знову винаходити ровер.

Звичайно, у деякому розумінні наші велети духу були у кращій позиції від нас – вони мали солідну матеріальну базу, вони мали релігійно неподілену Галичину. Але навіть ці обставини не дають нам права постійно плакатися над власною долею: нас загнали в катакомби, нам відібрали майно, нас переслідують у теперішній Україні. Такий підхід – це позиція духовних капітулянтів, які вже в самому старті капітулювали перед дійсністю. Це не має нічого спільного з християнством.

Наша Церква, Богу дякувати, втішається великим авторитетом не тільки серед католиків, але й серед представників інших конфесій, помаленьку, але впевнено постійно розширюється і розбудовується її інтелектуальна база. Але… Над нашими головами домокловим мечем висить питання самоорганізації католицької громади у сучасній Україні. І від нашої здатності до самоорганізації залежить дуже і дуже багато. Громада на вулиці Плуговій у Львові подала всім нам приклад такої самоорганізації у боротьбі за своє право на власну ідентичність і католицькість. Тому слід кожному докласти максимальних зусиль для того, щоб спричинитися до відродження нашого народу і його Церкви. Легко критикувати Церкву, але хіба Церква це лише духовенство? Хіба миряни не є частиною Церкви? Хіба миряни не відповідають за Її долю? Заснуле мирянство одного дня може пробудитися у ситуації, коли йому не буде кому допомогти, коли Церква буде зведена на малий останок останків. Наше мирянство мусить позбутися пережитків совєтської командно-адміністративної системи, коли керівники вирішують усе і за все відповідають, а всі решта лише роблять вигляд, що виконують їхні директиви. Наше мирянство мусить збагнути, що воно є співвідповідальним за долю Церкви і свою власну, інакше усі зусилля єпископату над порятунком нашого народу можуть просто виявитися марними.

о. Орест-Дмитро Вільчинський