Нещодавно каплицю Матері Божої Неустанної Помочі, що у Львові на вул. Плуговій, 6, яка колись належала отцям-редемптористам і з якої свого часу радянська влада зробила склад, почали розбудовувати без жодних дозволів. Коли виявилось, що новими власниками будівлі, яку вже роками просить повернути Греко-Католицька Церква і Чин Найсвятішого Ізбавителя зокрема, є троє осіб, які називають себе «монахинями УПГКЦ», то на сполох забили не лише духовні особи, а й миряни і міська влада. Про подробиці та перебіг цієї справи для «Католицького Оглядача» розповів о. Ігор Колісник, протоігумен Львівської провінції Згромадження редемптористів (ЧНІ).

– Отче, розкажіть, будь-ласка, історію цієї каплиці, як вона потрапила у власність до редемптористів і у чиїй власності була до тепер?

– Каплиця на Збоїщах була власне тим місцем, з якого після І Світової війни редемптористи розпочали свою активну діяльність. Той дім, який ще стоїть біля каплиці, і саму каплицю нашому Чинові подарував митрополит Андрей Шептицький. Там був збудований великий ювенат, де навчалися передусім діти з бідніших сімей, які не могли дозволити собі здобути середню освіту, і той ювенат був кузнею кадрів для самих редемптористів. Багато хлопців, які там вчилися, потім стали редемптористами або залишились на ціле життя добрими друзями нашого згромадження в Україні. І, очевидно, після ІІ Світової війни, нова радянська влада закрила все: і ювенат, і монастир на Збоїщах, трохи пізніше будівлі передали військовій частині. З каплиці зробили склад.

Коли згодом військова частина передала ці всі приміщення військовому інститутові каплиця в акті інвентаризації була позначена як складське приміщення.

Очевидно, після виходу з підпілля УГКЦ ми постійно старались отримати той увесь комплекс назад, бо туди було вкладено багато коштів і сил для того, щоб Збоїща стали таким культурним осередком, якими вони були. Звичайно, місце не було науковим центром в сенсі глобальному, але стало освітнім осередком для українських дітей, а також духовним – для всієї околиці.

Вирішувати справу з повернення нам цих будівель було завжди надзвичайно складно, кожні два-три роки ми писали листи з проханням повернути нам нашу власність, але з військовими ми не змогли домовитись, це було складно.

Потім військовий інститут передав ту частину території, яка була навколо будівель, під забудову. Будови нашого ювенату і монастиря залишалися там стояти окремо. Бачимо, що зараз там практично нічого не робиться, деякі приміщення винаймають. Каплиця стояла цілковито відособлено, тому її віддали забудовникам як частину тої території.

– Хоча всі ці роки було відомо, що це насправді не склад, а каплиця, про повернення якої УГКЦ неодноразово просила…

– Так. Ми просили. Є купа листів, які писали усі протоігумени до відповідних державних органів. Писали також і владики, які просили, щоб ту церковцю повернули або нам, або, принаймні, Львівській Архиєпархії. Однак так склалося, що на всі ті наші прохання ніхто не відгукнувся, бо в цій справі гроші є набагато більшою силою, а ми хотіли повернути собі свою власність чесно.

Після того ми почали спілкуватись з людьми, які отримали землю під забудову, але вже про можливість викупити ту каплицю, оскільки розуміли, що просто так нам ніхто її тепер не віддасть. Ті розмови були досить безрезультатними, оскільки вони вимагали певного фінансового підкріплення з нашої сторони, якого в нас не було, хоча з іншого боку платити за те, що і так було наше, виглядало трохи нелогічно.

– Як ви дізнались, що каплиця стала власністю осіб, які себе називають «монахинями УПГКЦ»?

– Спочатку ми довідались, що її купили три приватні особи, це було надзвичайно несподіваним. Річ в тім, що каплиця ніде в документах не проходила як культова споруда, отже, і продали її не як каплицю, а як склад, в тій справі ні ми, ні міська влада не мали впливу, оскільки продаж відбувся з доброї волі власників землі. В тому випадку нас поставили перед фактом, що почалися якісь реконструкції тої каплиці, якісь надбудови. Очевидно, сама каплиця була в тяжкому стані, оскільки протягом останніх 50-ти років нею ніхто не піклувався. Попередні власники її дійсно використовували як склад. Там все було зруйноване, дах завалювався.

Те, що так швидко почалася відбудова, нас теж почало непокоїти, люди казали, що ті, що купили каплицю, називають себе греко-католиками. Ми спитали Владики Ігоря Возняка, чи дійсно там постає громада. Звичайно, що нам було би дуже приємно, якби Львівська Архиєпархія почала відбудовувати там церкву і збирати громаду, і ми чули, що були такі спроби. Але Владика Ігор відповів, що нічого про це не знає, а потім ми довідались, що то група «догналівців» вклала кошти, і то немалі, щоби купити цю каплицю.

І цю новину, що така секта, яка рішуче виступає проти єдності Церкви і, властиво, проти цілої Католицької Церкви, за яку ті отці, які там працювали, які це все будували, боролися ціною свого життя, було надзвичайно неприємно почути. Адже це каплиця, в якій був висвячений на священика блаженний Владика Василь Величковський, де служили і молилися всі наші блаженні редемптористи, і Владика Чернецький і отець Іван Зятик, Зиновій Ковалик, то каплиця, з якої вийшли всі отці, які перетривали підпілля, вірно тримаючись єдності з Святішим Отцем, і тут ця каплиця потрапляє до рук людям, які всіх нас виклинають і «виключають» з Церкви, а навіть замахнулися на Святішого Отця Бенедикта XVI і блаженного Івана Павла ІІ!

– А чи є тепер якісь зрушення, власне на рівні місцевої влади?

– Бачите, з цим складна справа, але ми співпрацюємо з міською владою для того, щоб дещо зрушити з місця. Очевидно, ще зарано говорити про багато речей, але ми вже відчули, що міська влада також є надзвичайно занепокоєна присутністю такої радикальної, розкольницької секти як «догналівці» у Львові. Наше місто, яке останнім часом було дуже толерантне до міжрелігійного миру, отримало секту, яка дуже вороже ставиться до його мешканців. Міська влада разом з єрархією Греко-Католицької Церкви, намагається розв’язати це питання. Очевидно, що це складна справа, бо «догналівці» окрім потужної фінансової підтримки – ми не знаємо з яких джерел – мають також і незлих адвокатів. Все, що вони говорять в ЗМІ, вони намагаються так подати, щоб не можна було ні до чого придертися. Ми розуміємо, що та боротьба не буде простою і легкою, але, якщо хтось конкретно пхається в дім іншого, де не тільки хоче якісь свої правила встановити, але ще й вижити з того дому його власника, то в такій ситуації, як ця, треба боротися і нема на то ради.

Зараз готуємо документи для судового позову про те, що будова чи реконструкція, якою все, що було зроблено, тяжко назвати, відбувається незаконно, оскільки про жодні законні підстави на разі не відомо. Зокрема, сама так звана УГКПЦ не є офіційно зареєстрована, під питанням статус «сестер».

Зараз йде процес вивчення інформації, передовсім про зміну статусу будівлі, бо вона в документах ще проходить як склад. Хоча за своєю суттю – це сакральна будівля, а це один з важливих аргументів. А тоді, напевно, треба налаштуватися на довгу і складну боротьбу, але, Богу дякувати, ми відчуваємо підтримку, як редемптористи, і від місцевих владик, і також, з боку місцевої влади. Зокрема величезною підтримкою для нас в цій боротьбі є люди, які мешкають поблизу каплиці. Саме вони розповіли нам, що діється навколо, просили якоїсь підтримки, щоб позбутися тієї секти. Одна пані сказала: «Та ж тут живуть молоді сім’ї з дітьми, а вони секту організовують». Ці люди справді переживають за те, що відбувається, і вони хотіли б, щоб на тому місці був осередок молитви, місце Христової Церкви, де могла би збиратися греко-католицька громада. Присутність «догналівців» там в особливий спосіб непокоїть мешканців, і вони хотіли б зробити все можливе – в рамках закону, очевидно, – щоб позбутися їх звідти.

– Саме тому священики почали збиратися з усіма небайдужими на Літургії та молебні поблизу каплиці?

– Так, це Владика заохотив нас, щоб ми передусім через молитву були там присутні, а не якісь акції протесту, чи щось подібного. Ми не хочемо створювати неспокою. Просто молимося декілька разів у тижні. Наразі туди приходять наші отці з монастиря, що на вулиці Замарстинівській. Але оскільки це не лише наша справа, але справа цілої Церкви, всієї громади греко-католиків міста Львова, то інші отці з довколишніх парохій теж виявляють готовність молитися разом з нами і мешканцями цього району, які дуже розраховують на активну присутність нашої Церкви там і підтримку.

– Отче, як Ви вважаєте, що може стати ключовим аргументом для мобілізації усієї громади вірних міста Львова, а не тільки тих, хто впритул зіткнувся з цією проблемою?

– Знаєте, думаю, що таким поштовхом для кожного вірного може стати усвідомлення єдності з цілою Церквою. Раніше вірних частково стримувало те, що «догналівці» діяли відносно далеко, а також відколи приїхали до України, намагалися створити медіальний вир навколо себе, але, на щастя, їм це не вдається. Тепер це стало проблемою усіх вірних, а не лише одної місцевої громади, в якій були непорозуміння, де вони змогли знайти слабинки в людях, можливо, і в священнослужителях і могли використовувати їх. А вони, направду, вміють використовувати все по-чортівському «мистецько»: шукають слабке місце і по ньому б’ють надзвичайно сильно, щоб відірвати якомога більше людей до себе.

Звичайно, якщо людина вважає себе греко-католиком, то вона ані близько не може підступати до тих людей, які виклинають усю єрархію Католицької Церкви, і то не тільки українських владик і колишнього Главу Церкви Блаженнішого Любомира Гузара, але й всіх кардиналів Вселенської Церкви, а також Святіших Отців, покійного Івана Павла ІІ і Папу Бенедикта XVI. Коли людина бачить з монітору звернення Іллі Догнала чи кидання «екскомунік», то це би мало насторожити: як вони можуть називати себе католиками і належати до такої войовничої антикатолицької секти.

Але поки воно не діється перед очима, як тут, на Збоїщах, то люди не завжди то усвідомлюють. Тому маю надію, що ця спроба догналівців зачепитися власне у Львові, призведе до усвідомлення у всіх вірних, що та небезпека є дуже близько, що то не є вже десь там в Брюховичах, хоч то теж поблизу Львова, і не в Підгірцях. І ті люди б’ють по наших слабинках, тому замість того, щоб їм піддаватися, ми маємо стати сильніше одним фронтом і сказати, що їм нема місця серед нас, бо з їхньою позицією щодо Церкви, їхнім небажанням коритися будь-якому божественному авторитетові, вони не можуть бути серед тих, проти кого виступають. Очевидно, що усвідомити це – складна справа для усіх вірних.

Секта «догналівців», окрім всього використовує такі ще різні надзвичайно чуттєві елементи для того, щоб затягувати людей до себе. І людина дуже часто не думає, куди вона йде. Не вартує просто вірити якимось вивіскам і казати: «Ну дивіться. Вони ж називаються «правовірною греко-католицькою церквою», треба завжди дивитися, що є поза тим.

– А що, на Вашу думку, насправді сховано за вивіскою УГПКЦ?

– У «догналівців» багато авторитаризму, якогось езотеризму /окультизму – ред./, навіть з того, що ми бачимо, можна сказати, що секта Догнала в дійсності є сумішшю індуїзму і буддизму, філософії Райне Ошо, хоч останній був не зовсім таким, як Ілля Догнал, але мені насуваються такі порівняння. Бо Догнал для своїх прихильників є ґуру. І людина, коли приходить туди, мусить себе запитати, що робиться і чому так є. Якщо людина усвідомить собі, що вона потрапляє в секту, в якій під прикриттям греко-католицької віри чинять усе для роз’єднання, воістину роблять диявольську роботу, то мало би бути для людей таким каталізатором, усвідомленням того, що не можна сліпо йти за людьми, які провадять до пекла.

– Як Ви вважаєте, чому деякі люди, які були греко-католиками, продовжують підтримувати «догналівців», незважаючи на такі абсолютно радикальні дії, як, скажімо, захоплення церков?

У цьому є вина, думаю, і вірних, і духовних осіб, що люди не надто застановляються над своєю ідентичністю як католиків східного обряду тут, в Україні, над тим, до якої спільноти вони належать. Дуже часто можна почути, що люди кажуть: «Йдемо до тої церкви, до якої відчинені двері». І це непокоїть і дає нагоду застановитися. Якщо людина не розрізняє, що таке бути католиком, а що – православним, не усвідомлює свої єдності з місцевим священиком, єрархом і Главою Церкви, не знає своєї церковної традиції, то вона дійсно є слабка і самотня, кожен може її посунути і відірвати від Церкви. Саме тому ця секта й досі існує.

Прикладом цього може служити досвід католиків Канади, які на початку ХХ ст. виїхали з України і не мали чіткої ідентифікації зі своєю Церквою, але оскільки хотіли створити релігійну громаду, то за своїх приймали усіх: і псевдоправославних і англіканських місіонерів, бо сприймали суто за зовнішніми обрядовими речами, а не за тим, що ті місіонери проповідували, а деколи це було антикатолицьким. Тому нашою Церквою в Канаді так трясло тридцять років.

Те саме є проблемою наших вірних зараз тут, в Україні. Люди бігають за кожним диваком, що дивніший, то цікавіше. Так догналівці дістали підтримку і ґрунт під ногами, бо намагалися здивувати людей свою поведінкою, зацікавити і сподобатись. Дивно, що люди, які сліпо йдуть за ними, не питають ні про що інше щодо цих псевдоотців, ні про їхню науку, яка йде в розріз наукою Церкви, ні про те, хто вони такі, щоб могли виступати проти Церкви і кидати «екскомуніки».

З огляду на все це, повернення до УГКЦ цієї каплиці не є справою поміж Львівською Провінцією Редемптористів і «догналівцями», чи тільки поміж місцевою Церквою і сектою, але це рана, яка болить цілу Церкву. Для нас особливо важливо розв’язати це питання не тому, що в результаті ми хочемо отримати цю каплицю, а тому, що це місце є надзвичайно важливе для цілої Католицької Церкви, і нам, її духовенству і вірним, дуже боляче, що каплиця зараз в руках осіб, які не просто не цінують, а топчуть Католицьку Церкву. Маю надію, що Господь допоможе нам дати з цим раду!

Наталя Гадьо, "Католицький Оглядач"