Беатифікація Івана Павла ІІ виклика посилений інтерс ЗМІ до цієї теми. І якщо сама особистість Івана Павла ІІ мало в кого викликає якісь упередження, то сама служба, яку він за туземного життя обіймав в Католицькій Церкві впродовж віків є предметом скандалізування чималої частини християн, а іноді навіть тих, які себе називають католиками.

Проти папства приводяться різноманітні аргументи: теологічні, моральні, історичні, філософські, соціальні і тому подібне. Багато зламано гусячих пер, списано ручок, витрачено тонеру для однієї цілі – довести, що папство – це зло. Якщо порівняти за обсягом антихристиянську і антипапську літературу, то антипапська, напевно, переважить своїм обсягом антихристиянську. А ерудованості й винахідливості, до якої вдаються під час антипапської полеміки, щиро можна дивуватися. Проти «папістів» вели війни, переслідування, полеміку, очорнення, але попри все це католики залишаються найчисельнішою християнською конфесією. І попри всі старання своїх противників «папізм» росте й розвивається і надалі.

Багато можна приводити аргументів для виправдання папства, розбивати аргументи його противників, руйнувати історичні міфи, але це залишатиметься «діалогом» сліпого з глухим. Адже те, що католикам виглядає само собою зрозумілим, християнам некатоликам таким не виглядає, і навпаки.

Чому католики так дорожать папством? Чому папство для них є настільки важливим? Можливо, відповідь на ці питання допомогла би іншим християнам зрозуміти католиків…

Спробуймо не вдаватися до дискусій, не пояснювати католицьку доктрину, а поглянути на менталітет католиків у цьому питанні.

По-перше, для католиків вірність папству рівнозначна вірності Христові, оскільки кожен свідомий і прокатехизований католик добре знає: в Біблії пише, що Христос дав Петрові ключі Царства Божого і доручив йому як Верховному Пастирю пасти Своїх овець і ягнят. Тому відступати від папства для католика рівнозначно зрадити Христа, виявити непослух слову Божому.

По-друге, ніхто не стане сперечатися з тим, що Христос заснував одну Церкву, а не дві, три, чи більше. Для католика ця Церква є повністю ідентичною з видимими рамками Католицької Церкви. А папство є гарантом цієї єдності. «Православні дробляться, протестанти дробляться, а ми залишаємось єдині», – це примітивно виражена основна думка цієї ментальності. Тому всяке посягання на папство сприймається, як посягання на єдність Церкви і у цьому контексті всякий розкол являється злом у собі.

По-третє, непомильність Папи надає католикам певності, що вони у справах віри і моралі можуть опертися на авторитет, який даний як дар народу Божому, що уособився в наслідниках св. Петра. А серед розбурханого моря сучасності це є рятівним острівцем стабільності. «Roma locuta, causa finita» – «Рим сказав – справа завершена». Папу – найвищого арбітра у справах віри і моралі навіть у справах церковного управління – пересічний католик сприймає як гаранта стабільності й нерушимості Церкви.

По-четверте, таке сприйняття папського служіння надає католикові певності, що, виконуючи вимоги Церкви, він може осягнути спасіння, адже система відпустів готова навіть в часі смерті убезпечити його від мук у потойбіччі.

По-п’яте, для багатьох європейських і не європейських народів Католицька Церква була, є і очевидно буде гарантом їхньої національної самобутності. Тому і Папа для цих народів являється до певної міри символом їхньої самобутності. Зректися його – означало би для цих народів відійти від власної ідентичності.

По-шосте, Папа для більшості католиків є символом їхньої ідентичності взагалі, і всяка спроба підкопати авторитет папства, чи принаймні поставити його під сумнів розцінюється, на підсвідомому рівні, як напад на власну ідентичність.

І по-сьоме. Папство є гарантом проти втручання держави у справи Церкви. А це – важливо. Незалежність Церкви від держави є дуже важливою для католиків, оскільки ця незалежність дає Церкві змогу критикувати державу і вказувати на її недоліки.

Слід зазначити, що в українців греко-католиків ще свіжими є спогади про катакомбні часи, про мучеників та ісповідників. Тому вірність папству для них є фундаментальною цінністю, за яку їхні одновірці у не так далекому минулому проливали свою кров і зазнавали переслідувань.

Для католиків Петрове служіння єпископів Риму є настільки унікальним моментом католицтва, що без нього саме існування католицизму є практично не можливим.

Петро і його наслідники наділені владою ключів, поставлені Вічним Царем як тимчасові царські намісники до Його Повернення у славі. І всяке посягання на їхню владу і привілеї – посягання на владу самого Христа.  Звісно, таке уявлення для інших виглядає недемократичним архаїзмом. Але не слід забувати, що Ісус з Назарету – месіанський цар і його Церква є Царством Божим на землі. І у цьому контексті слід розглядати народне католицьке сприйняття Намісництва св. Петра і його наслідників на Римському Престолі.

Можна скандалізуватися тим, що на Петровому Престолі сиділи недостойні його люди, але варто звернути увагу на те, що католики розрізняють святість служби від святості особи, яка виконує цю службу. Не особа папи, а його служіння є гарантом ортодоксії. А без правдивої віри нема здорової поведінки – без ортодоксії ортопраксія неможлива. Тому коли говоримо про папство, не слід цього забувати.

Боже Провидіння за останніх 100 років дарувало Католицькій Церкві святців, які вершили Петрове служіння, через що авторитет папства зріс не тільки в очах католиків, але й некатоликів. І одним у цій низці видатних особистостей без сумніву є папа Іван Павло ІІ, чиїй беатифікації радіє увесь католицький світ.

о.Орест-Дмитро Вільчинський