Ми спілкуємося з Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком.

Христос Воскрес!

Воістину Воскрес!

Щойно закінчився Великий Піст і за моїми спостереженнями все більше українців намагаються постити або принаймні думають, що постять.  В ресторанах більшає кількість пісних меню. Політики все частіше починають говорити про віру, про навернення до віри. Чи справді ми стаємо більш релігійними, більш духовними? Чи все це вдаване?

Мені важко сказати наскільки глибоко і реально кожна людина, яка є членом нашого суспільства переживає ті події, але я думаю, що є позитивно, що про це говоримо. Зокрема, що ми представляємо це як щось позитивне, важливе і необхідне. Хоча я би хотів пригадати, що піст – це не лише якась дієта, дотримання тих чи інших правил харчування. Наші літургійні книги, зокрема, так звана «Постова Тріодь» називає піст весною душі.

Згідно такої великої мудрості Святих Отців, час посту припадає на той момент, коли минає зима, час такої зимової сплячки, оціпеніння. І все Боже творіння починає пробуджуватися під променями, першими, можливо, променями, але теплими - Сонця. Отож великопосний подвиг – це є час пробудження нашої душі, яка пробуджується від сплячки гріха. Наша гріховність, та скверна, яку душа назбирує часами протягом довгих років, вона призводить до такого заціпеніння цієї душі. І коли, особливо в часі великопосного подвигу, людина починає більше звертатися до свого Творця, відкриває душу свою до тих променів Божественної благодаті, то ця Божа Сила, ці Божественні енергії торкають цю душу. Можливо, людина не відчуває і не розуміє до кінця все, що з нею відбувається, що з нею діється під впливом цієї Божественної сили. Так само як ми не відразу розуміємо і бачимо, як пробуджується природа під дотиком перших променів Сонця. Але ця сила є реальна, вона є дуже дієва і дуже пробуджуюча. Отже, таким чином, коли ми, відкриваючись до Божої сили і благодаті, намагаємося відставити на задній план свої приємні переживання, ті чи інші насолоди і намагаємося дійсно збудитися духовно, тоді ми починаємо щораз то глибше, корисніше, я би сказав, переживати час Великого Посту. Дуже є цікаво, що саме напередодні Пасхи, у Квітну Неділю, ми якраз посвячуємо зелені галузки. Знову ж таки в тих гимнах «Постової Тріоді» мова йде про те, що ті зелені галузки є реальними ознаками пробудження нашої душі, які ми маємо принести нашому Спасителеві, Який входить у Своє Воскресіння.

Довкола, ще крім цього пробудження, про яке Ви згадуєте, є така мирська економічна криза, про яку всі кажуть. Чи можливе духовне відродження, коли навколо криза?  

Я думаю, що ця криза, зокрема, економічна, яку переживає сьогодні людство, має духовне коріння. Слухаючи багатьох економістів, фінансистів, банкірів, я зрозумів, що ця криза є кризою довір’я, яке має, наприклад, вкладник до свого банку, споживач до виробника. Навіть ті фінансові поняття -  «кредит», пов’язані з певним довір’ям – «credere» з латинської означає вірити. Більше того, я є переконаний, що людина - це все таки духовна істота, яка має матеріальний вимір. Якщо ми дійсно схочемо серйозно задуматися над причинами тих різних криз, які ми сьогодні переживаємо, ми повинні все ж таки, відкрити для себе духовне коріння і людини, і людського суспільства, а тоді ми зможемо знайти ті, чи інші дороги, якими ми можемо подолати ті кризи, які переживаємо.

Сьогодні у Греко-Католицькій Церкві, на відміну від інших українських Церков  кризи немає, але є розмова про Патріархат, розмова про те, що ця Церква може значно піднятися. Ви, зокрема, після інтронізації теж сказали, що поїдете до Папи Бенедикта XVI, будете так само про це говорити. Чи говорили Ви про це з ним? 

Про що я говорив зі Святішим Отцем? Я говорив йому про сучасне життя нашої Церкви, яка пробуджується, яка розвивається, яка дозріває. Очевидно, що кожна Церква Східної Традиції, яка дорослішає, яка дозріває, дозріває до Патріархату. Тому що Патріархат - це не лише якийсь престижний титул, який дає можливості на якомусь політичному чи міжнародному рівні. Патріархат – це спосіб існування Церкви. Про те, що ми щораз повнокровніше починаємо жити і існувати, як Патріарша Церква – про це я зі Святішим Отцем говорив. 

Очевидно, що коли мова йде про певні вимоги, які би хотілося, щоб я представив до Святішого Отця, то я цього не зробив. Тому що я думаю, що з мого боку, з боку молодого глави молодої Церкви, ставити якісь вимоги перед Святішим Отцем є не до кінця чемно і коректно. Тому, з одного боку, я є свідченням тої Церкви, яка розвивається. А з іншого боку, я намагаюся не тільки говорити, але працювати. І тому я говорив, що буду будувати Патріархат.

Скептики кажуть, що Церква дуже молода та й востаннє Патріархат Римська Католицька Церква давала півтисячі років тому.

З одного боку, наша Церква є і древня, і молода. Очевидно, що ми сьогодні запитуємо себе, який є механізм створення Патріархатів? На це питання шукають відповіді як наші православні брати, так і шукають відповіді на тлі історії і Церковного права з католицького боку.  Це  така тема, яка сьогодні є живою і дискутується в сучасних церковних інтелектуальних колах. Сьогодні відбуваються якісь процеси, які, мабуть, століттями дрімали. З нашого боку мова йде про відчуття дозрівання до патріаршої гідності. Хоча ми є, з одного боку - древні, а з іншого – молоді.  З православного боку дуже важливим є відчуття необхідності ще одного Вселенського Собору. Останні собори відбувалися в першому тисячолітті християнської ери, тобто минуло більше  тисячі років. Я би десь зауважив, що сьогодні, зокрема в християнських спільнотах, починаються такі процеси, які  говорять, що церква починає молодіти на взірець тих перших століть християнства першого тисячоліття.

Сьогодні також говорять про те, що Папа не погодиться на Патріархат, тому що це завадить стосункам з Москвою, тому що Москва вважає це своєю канонічною територією, та й взагалі – греко-католики їм як кістка в горлі.  Чи можливо вибудовувати Патріархат, вибудовуючи так само мирні і взаємоповажні стосунки з іншими, наприклад православними?

Слово «стосунки» має дуже глибоке богословське значення. Бо це є стосунки не лише якихось політичних складових. Я думаю, що стосунки є, перш за все, міжособовими, тому що особи між собою спілкуються.  Тобто, стосунок – це риса або феномен існування особи. І тому я думаю, що якщо зокрема у сьогоднішньому світі такі міжособові стосунки є надзвичайно важливим фундаментом для будь-якого будівництва , чи це є будівництво громадського суспільства, чи це будівництво держави, чи це є будівництво церковної спільноти.  А особливо, коли ми говоримо про міжцерковні стосунки. Вони завжди проходять через стосунки окремих осіб.  Отож, в даний момент  я би хотів говорити про певне богослов’я зустрічі. Ви щойно згадували про те, що  коли ми навіть говоримо про наш Патріархат, то мова про це йде під час певних зустрічей.  Я впевнений і переконаний, що наш Патріархат, Патріархат нашої Церкви обов’язково матиме екуменічний вимір, тому, будуючи його ми повинні будувати стосунки, ми повинні бути готовими до зустрічей, тих зустрічей, які на правду зможуть нас будувати. Тому я сподіваюсь, що зокрема з тими, хто є, можливо, затривожений не тільки нашим розвитком, а й нашим існуванням, такі зустрічі будуть дуже важливі. Чи буде йтися про зустрічі з предстоятелями Російської Православної Церкви, чи Української Православної Церкви, чи Української Православної Церкви Київського Патріархату, чи Автокефальної Православної Церкви, думаю, вони є дуже і дуже важливі. З одного боку, вони зможуть зняти певні упередження, які існують, з іншого боку – допоможуть нам себе наново відкрити. Хочу в цей Пасхальний день пригадати ті слова, які ми співали сьогодні в Пасхальній Утрені: «Скажімо собі: «Браття», друг друга обнімімо». Отож, ця пасхальна радість, яку ми сьогодні переживаємо, це Христове Воскресіння, це щось, що спонукає нас вийти на зустріч один одному, відкрити свої обійми та серця і сказати собі: «Браття».

В одному з інтерв’ю Вас запитали про «Русский мир», який намагаються будувати інші церкви і дехто з політиків. Ви сказали, що треба будувати «Український світ». Яким ви бачите «Український світ»?

Очевидно, якщо ми українці, будемо чекати і думати, що наш світ за нас хтось збудує, то той світ завжди буде або російським, або німецьким, або американським, але не українським. Думаю, що сьогодні ми маємо всі можливості, Богом дані, щоб будувати «Український світ». Не проти когось, не на противагу комусь, але перш за все разом зі своїми братами у своїй рідній державі, звичайно, в братерських стосунках з нашими сусідами, будувати наше спільне життя у сучасному світі. Тоді цей «Український світ» буде з одного боку українським в Україні, а відтак – далеко поза її межами, бо нині українці своєю присутністю пронизують увесь світ. Це ті процеси, які відбувалися, відбуваються і надалі будуть відбуватися у світі, вони занесуть наших братів і сестер по усіх усюдах, по усій земній кулі. Тому якраз те відчуття єдності, того українського братерства, яке би охоплювало увесь світ, усюди, де б’ється українське серце, як ми часом кажемо, це якраз і буде тим виміром «Українського світу», як в Україні, так і далеко поза її межами.

Дехто вважає, що частиною цього виміру є те, що УГКЦ активно йде на Схід, зокрема дуже символічно, що центральний храм Вашої Церкви збудований на  Лівому Березі Києва, а не на Правому. Що Ви збираєтесь зробити, аби УГКЦ стала справді загальноукраїнською Церквою, адже неспівмірна кількість прихожан Західних областей і з тими , які ходять до Церкви на Сході чи на Півдні України?

Я думаю, що найважливішим нашим завданням є все ж таки бути Церквою, тобто нести сучасній людині божественне життя, життя цього воскреслого Христа, який сьогодні переможно виходить з гробу. Очевидно, що найперше ми несемо цього воскреслого Христа до наших людей, які сьогодні є членами нашої Церкви. І тут не йде мова в кількості, тому що, можливо, саме там, де є найменше наших людей, вони найбільше потребують нашої присутності чи нашої уваги. Тому, скажімо, я би цю нашу присутність переніс з площини якогось такого соціально-політичного бачення, перш за все в духовне поле, тоді все стає на своє місце. І там, де ми є присутні, ми не є присутні на противагу комусь або замість когось чи проти когось. Ми хочемо бути присутні для когось і разом з кимось. І знову ж таки тоді ця наша присутність, де б вона не була, буде дуже доброю нагодою для зустрічі і для взаємного пізнання і порозуміння.

У своїх зверненнях Ви частіше, ніж будь-хто інший звертаєте увагу на молодь, як і Папа Іван Павло ІІ, маєте спеціальні відозви до них. Як Ви збираєтеся зацікавити молодь, аби Церква не була музеєм, про цю метафору вже багато хто знає?

Перш за все я намагатимусь як молода особа бути справжнім глибоким християнином, духовною особою. І тоді через той спосіб життя молодої особи, можливо, навіть через ту сучасну молоду культуру показувати, що можна бути молодим християнином, що християнство – це не є релігія або спосіб існування лише старшого покоління, що не є лише можливим, а навіть необхідним бути молодим християнином в сучасному світі, в сучасній культурі. Таке звернення до молоді, можливо, це є щось дуже таке спонтанне і природне, яке виходить з мого серця. Я останній раз прочитав такий коментар щодо моєї особи російською мовою: «Он неприлично молодой». Я думаю, що такі певні стереотипи потрібно потрошки долати і дати зрозуміти не лише молоді, а всьому суспільству, що бути молодим – це не є гріхом, це не є недоліком, а це є надзвичайно великим шансом і можливістю для того, щоби той величезний спадок віри Христової, який ми отримали ще перед тим, ніж створили сучасні модерні культури чи вартості, той спадок, що він став твердим фундаментом нашого майбутнього. Тоді я думаю, що я у своїй особі і так само через місію, десь сповню своє завдання.

У цей світлий день Воскресіння Христового, що Ви хочете побажати українцям?

Найперше, сьогодні у цей Великий Празник Христового Воскресіння я би хотів усім побажати пасхальної радості, радості, яка випливає з цього порожнього Христового гробу. Ця радість походить від того, що саме там, де закінчується людська сила і людська можливість, ми дотикаємось до божественної сили і божественної можливості, яка відкриває нам абсолютно нові горизонти, та радість, яка нам каже, що це наше життя, це туземне життя, це є не все людське життя, що наше життя, до якого ми є покликані і сотворені є набагато більшим, ніж тільки все життя з його клопотами, труднощами, терпіннями, переживаннями. І це життя сьогодні нам подається через Воскреслого Христа. Це є та пасхальна радість. Я би хотів, щоб ця пасхальна радість якось всіх нас перемінила, перетворила, дала нам сили і наснаги будувати наше майбутнє разом з Христом! Христос Воскрес!

Воістину Воскрес! У цей Світлий Празник хочу побажати всім Вам набратися сил, бо нам потрібні вони для того, аби розбудовувати країну. До побачення.

Розмовляв Святослав Цеголко "5 канал"