Як цього і потрібно було чекати, минулий тиждень пройшов під знаком катастрофи в Японії. Ця острівна країна, яка постраждала від руйнівного землетрусу і цунамі, стала жертвою чергового лиха – катастрофи атомної. Вибухи на АЕС Фокусіма загрожують перетворити її на джерело смертельної радіації, на джерело смерті. Тому цілком зрозумілою і людською є реакція цілого світу, який, не зважаючи на власні проблеми, старається надати японцям допомогу і підтримку.

Японські католицькі єпископи просили весь світ про молитовну підтримку та матеріальну допомогу і світ відгукнувся: особисту фінансову підтримку надіслав японцям Святіший Отець Бенедикт ХVІ та закликав усіх католиків до молитовної єдності з японським народом, сотні католицьких добровольців відгукнулися на лихо японців і поспішили з допомогою. Тяжко перерахувати усі прояви допомоги та її види, що їх співчутливе людство старається надати японцям. Приспана совість світової спільноти таки пережила своєрідний землетрус і не відмовила у допомозі потребуючим японцям.

На фоні цього доволі дивно виглядає реакція декого з наших північно-східних сусідів. Так, напівофіційний глашатай офіційної православної інтелігентської думки кінорежисер Нікіта Міхалков заявив, що японське лихо –кара Божа за безбожність японців. Йому в унісон підспівує один з голосів агітпропу РПЦ, священик цієї церкви Алєксандр Шумскій, заявляючи про те, що Бог покарав японців, бо вони, бачте, принизили Росію. Очевидно, шановні представники другого ешелону бойового московського православ’я забули, що Японія не є безбожною країною. Рівень безбожництва в Японії однин з найнижчих у світі, на відміну від РФ. У Японії чудово розвиваються основні християнські конфесії. А японська земля щедро полита кров’ю мучеників за віру Христову. І про абсурдність твердження, що Бог начебто покарав Японію за приниження Росії, годі й говорити. Отак-от японський землетрус стряс совість «гнилого» Заходу, але і не «святої» «Русі». Наскільки сильно така реакція відрізняється від офіційної позиції Католицької Церкви! І знову ж таки закономірно виникає питання: яку ж віру сповідує РПЦ? Невже московити забули слова Христові: «Того ж часу прибули деякі й розповіли йому про галилеїв, що їхню кров Пилат змішав з їхніми жертвами. Озвавшись, він сказав їм: «Гадаєте, що ті галилеї, тому що таке постраждали, були більші грішники, ніж усі галилеї? Ні, кажу вам, але як не покаєтесь, усі загинете так само. Або ті вісімнадцять, що на них упала башта Силоамська й їх забила, гадаєте, що були більш винні від усіх мешканців Єрусалиму? Ні, кажу вам, але як не покаєтесь, усі загинете так само» (Лк. 13, 1-5)? Хіба забули ці глашатаї московського шовінізму, зодягненого в шати православ’я, що може статися з Росією, якщо Господь виллє на неї Свою Справедливість? А як можна розцінювати спробу українського підрозділу РПЦ – УПЦ (МП) викинути на двір дітей, які страждають від ВІЛ/СНІДУ? Як прояв християнського милосердя? Що має статися, щоб врешті затрясло совість духовних провідників московського православного світу? Чи, може, для них Бог є просто жупелом у геополітиці, через яку провідні кола РПЦ сприймають увесь світ?

У такому контексті зовсім недивно, що вибори Глави УГКЦ, які розпочалися у Львові, збуджують любителів геополітики. Адже у їхніх очах УГКЦ також є суб’єктом/об’єктом геополітичних ігор. Та не варто надягати окуляри геополітики, щоб ліпше роздивитися справу вибору Глави УГКЦ. УГКЦ не старається жити геополітикою чи іншими інтересами цього світу. І для неї не має великого значення, чи майбутній Глава УГКЦ буде геостратегом, ефективним менеджером, геніальним адміністраторм, су перовим піарщиком. Головне, щоб він був людиною Божою. Тому не слід чекати якихось геополітичних чи інших землетрусів. «Обрання нового Глави – це Божа справа, яка спонукає усіх нас, духовенство і мирян, до щирої молитви, щоб обрати особу за Божою волею: «Бо Бог бачить не те, що бачить людина: чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7)», – як заявив Адміністратор УГКЦ Високопреосвященний Архиєпископ Львівський Ігор Возняк у своєму зверненні-проханні про молитву за те, щоб Дух Святий вказав нового Главу УГКЦ. Адже для УГКЦ незмінно важливою є Її вірність посланню Христовому і тяглість, яку Вона має від Володимирового хрещення. Єдина пряма спадкоємиця стародавньої Київської митрополії не буде розмінювати свою вірність Христові на дешеві моментальні потреби геополітики чи політичної кон’юктури. Тяглість апостольського передання і вірність Христові – ось два ключі, у яких слід роздумувати про вибори Глави УГКЦ. Очевидно, що обрання Глави УГКЦ відбудеться властиво в цьому ключі, і подібним прикладом стало минулотижневе обрання Глави Маронітської Католицької Церкви.

Безперечно, що не переймався геополітикою чи розпареною популярністю і благопокійний пан Іван Гель, колишній Голова Комітету захисту прав УГКЦ. І свідчення його життя має бути викликом для совісті кожного греко-католика: «Що я зробив для добра своєї Церкви?»

І власне у ключі вірності Христові, а не у ключі геополітики слід розглядати минулотижневі реакції католицького єпископату в усьому світі проти несправедливості політиків. Бо, дивлячись з точки зору політичного моменту, ці виступи можуть тільки ускладнити ситуацію Церкви у суспільствах, які піддані критиці.

Хіба можна назвати політично розсудливою критику британського уряду кардиналом О’Браєном? Який гостро розкритикував уряд оязичненої Британії за підтримку режимів, які переслідують християн? Адже Пакистан надійний союзник Заходу в боротьбі проти міжнародного тероризму. Але чи християнська совість дозволяє закривати очі на переслідування християн, які й далі тривають, особливо від мусульман у Ефіопії, Пакистані, Іраці, Ірані й інших мусульманських країнах; і все це, коли в ісламських країнах за навернення на християнство передбачається смертна кара, а толерантний Захід дозволяє арабським шейхам вкладати мільярди в ісламізацію того ж таки Заходу? Чи нормальною є ситуація, коли в Ірані спалюють Євангеліє? Чи маємо християни на це мовчати? Чи маємо мовчати коли триває геноцид іракських християн, і це під «брудним» потуранням Заходу, який практично контролює цю країну?

Хіба політично мудро було Адміністратору УГКЦ протестувати проти практики абортів, яка в Україні є надзвичайно поширена? Адже такі протести можуть негативно вплинути на рейтинг УГКЦ у суспільстві, яке приймає дітовбивство, як норму.

Не знайдемо політичної мудрості ні в минулотижневих протестах мексиканського, ні нікарагуанського, ні хорватського єпископатів. Бо її там немає. Нема там ні політичної доцільності, ні геополітичної стратегії, ні піар-технології. За усіма цими протестами стоїть одне – свідчення за Істину, свідчення за Христа. Стоїть бажання викликати совістєтрус приспаних людських сумлінь.

Саме спроба викликати скандал сумління, викликати землетрус совісті стоїть за Христовою проповіддю Євангелії: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мк. 1, 15). І Церква, якщо прагне залишатися Церквою, не може зректися цієї проповіді. Людина схильна зробити собі своє власне Євангеліє. Євангеліє, яке не входитиме в конфлікт зі совістю суспільства, євангеліє, яке всім підходитиме, не викликаючи потрясінь совісті. Саме проти такої практики і протестує Папа. «Важливим є те», – сказав Бенедикт XVI, – «що апостол не проголошує християнства 'alacarte', відповідно до своїх власних смаків, він не проголошує Євангеліє відповідно до своїх богословських поглядів. Він не уникає проголошення всієї Божої волі, навіть якщо вона є для когось незручною, навіть якщо якісь теми йому більше подобаються».

Люди цього світу, звісно, намагалися і намагатимуться підчинити Церкву своїм політичним інтересам. І такі спроби чиняться неодноразово. Ми є свідками інструменталізації РПЦ в Росії чи УПЦ (МП) в Україні. Коли Церкву пробують використати для здійснення московських імперіалістичних планів. А щоб збільшити ефективність цього використання, маргіналізують інші християнські конфесії. Не відстають у цьому питанні й авторитарні режими Південної Америки. Адже, зробивши Церкву зручною, політики отримують чудовий інструмент впливу. Та Церква не може бути «вигідною». І лише така, невигідна, Церква може притягнути людей до Христа, до спасіння.

Власне Церква, яка дає свідчення Христа цьому світу, і є здібною до вершення Христового послання. І тому не диво, що зростає кількість християн у Індії, де християн утискають і переслідують, тому і не диво, що Католицька Церква в Англії, яка безкомпромісно свідчить Христа у суспільстві, яке практично Христа зреклося, стає магнітом, який притягає тих, хто Христа шукає: як колишніх англіканських єпископів, так і мирян.

Тільки Церква, яка здатна потрясати приспані сумління, здатна самою своє присутність змінювати світ. Адже саме присутність Церкви в європейських країнах створила Європу такою, яка вона є – континентом, який цінує свободу. Саме під символом Хреста Захід став властиво Заходом, і втрата цього символу рівнозначна втраті самобутності західної цивілізації. Саме присутність Церкви у європейському суспільстві спонукала Європейський суд з прав людини відхилити заборону розп’яття у суспільних організаціях, як попередньо подібне рішення прийняв суд в Австрії. Не дивно, що постійно є і будуть намагання прибрати Хрест, адже він не просто символ однієї зі світових релігій, не просто знак спасіння для християн. Хрест – це символ, який здатен розтормосити сумління загіпнотизоване ложною релігійністю чи наркотизоване сучасним гедонізмом. Тому сама його присутність виникає стільки роздратувань.

Рішення Стразбурзького суду вибиває ґрунт з під ніг тубільних політиків, які свої антихристиянські дії прикривають брехнею про те, начебто Європа від них цього вимагає. Вибиває воно і ґрунт з під ніг наших доморощених догналівських сектантів, які своє сектантське москвофільство прикривають начебто антихристиянською політикою ЄС.

Без сумніву, Хрест, Христос і Християнство – завада для сучасного світу, зрештою, вони такими були для цього світу завжди. Бо саме вірність Христові спонукає християн вказувати цьому світу на його гріхи і в любові пропонувати лікарство від них. І прикладом такого служіння Євангелію є блаженної пам’яті Папа Іван Павло ІІ Великий, згадку про якого святкуватиме Католицька Церква 22 жовтня, починаючи вже від цього року. Він не боявся бути «незручним» папою. Не боявся Іван Павло ІІ свідчити на користь прав ненароджених дітей. Не боявся виклику співпраці з іншими заради правдивого пошуку миру. Цей Великий Папа не боявся дати цьому світу свідчення Євангельської правди. Іван Павло ІІ був одночасно «людиною на своєму місці» і візіонером, як і належить людині, яка своє життя поставила на службу Христу. І тому не дивує його популярність. Не дивує, що ще до офіційного проголошення Івана Павла ІІ блаженним, народ Божий уже вшановує цього святця не лише в його рідній Польщі, але й в цілому світі.

Зі всього сказаного не потрібно робити висновок, що Церква має відкинути усяке урахування реальної ситуації у світі, чи відкинути сучасні ЗМІ. Ні, навпаки Церква має усе це враховувати у службі проповідування Євангелія. І Вона це робить. І це – супер. Супер є те, що проходить піар-акція «Католик – це звучить гордо», супер є те що на Youtube-і з’явився канал присвячений беатифікації папи Івана Павла ІІ, чи також сторінка на Facebook-ці, присвячена беатифікації Івана Павла ІІ. Це є надзвичайно потужна річ, надзвичайно вдале зусилля Церкви донести Істину до теперішнього світу. Але не слід забувати, що це не є головне. Це тільки засіб. Не слід забувати, що кожен, чи то мирянин, чи священик, чи єпископ, покликаний Христом, і кожен з нас, як це зазначив владика Венедикт Алексійчук: «Кожен з нас має /в Церкві/ дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе». Кожен з нас покликаний нести Христа цьому світові, провокуючи цим самим совістєтрус.

о.Орест-Дмитро Вільчинський