Переглядаючи події минулого тижня, які стосуються життя Церкви, прямо чи опосередковано, здається, неможливо віднайти «вартих уваги». В Україні розігрується чергова спроба боротьби релігійних організацій за свої права. Іслам і далі переслідує християн, ліберали все ще ведуть боротьбу проти традиційних цінностей. І зовсім нічого, щоб якось «відскакувало» від загальних тенденцій останнього півріччя, минулого тижня, як виглядає, не сталося.

Пробуджений арабською весною іслам уже не бавиться у секулярність навіть у конституційно секулярній Туреччині. Там цілком виразно намітилася тенденція ісламізації старих християнських святинь, які младотурки раніше переобладнали на музеї. Країни Близького Сходу, у свою чергу, стрімко втрачають своє християнське населення на користь мусульман. Як не дивно, але й демографічні тенденції у Західній Європі та Росії фактично відображають ісламське зростання на тлі дехристиянізації колись християнських країн та просто християнського вимирання. Ці тенденції, принаймні поки що, в Європі не набули незворотного стану, але найближчими десятиліттями це може статися. І тоді перспектива мечеті Паризької Богоматері, Вестмінстерського медресе, чи об’єднаної джамахірії Єврабії перестане бути фантастичною формою загальноєвропейської катастрофи. Та про такий розвиток подій на разі таки зарано говорити.

Для пострхристиянської цивілізації зараз актуальнішим є конфлікт, який завершує своє формування практично на наших очах. Це вже не класичний конфлікт добра і зла, поганих і добрих, чужих і своїх. Це не конфесійний чи національний, чи етнічний конфлікт. Це навіть не традиційній для постренесансного Заходу ідеологічний конфлікт. Це конфлікт зовсім інший – фундаментальний. Конфлікт, у якому сторони практично не мають жодної можливості знайти спільної мови для дискусії довкола питання: «Що таке людина?». Це конфлікт антропологій.

Можливо, колись історики братимуть промову Папи Бенедикта ХVІ 21 січня 2013 року на аудієнції учасників пленарної асамблеї Папської ради Cor Unum, як відправну точку початку відкритого протистояння, так як тепер вони беруть промову Вінстона Черчіля, виголошену 5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі м. Футон (Міссурі, США), як початок відліку «холодної війни» між СССР та йог сателітами з одного боку та Заходом і його сателітами з іншого боку.

Папа прямо закликав церковних пастирів до активної позиції стосовно розповсюдження того, що вже зараз можна назвати постмодерністичною парадигмою – «трагічне зведення антропології до стародавнього гедоністичного матеріалізму» і «технологічного прометеїзму». Влучніше описати нову парадигму, яку вже деякі нарекли епохою постгуманітарики, насправді важко. Нема тут безмежної віри у прогрес, націю, расу чи клас, як це було у модерністичній добі. Тут уже немає місця ні для безідеологічних блукань бездоріжжями безідейної розбитості часів постмодерни. Є лише одне – тотальна, технократична диктатура релятивізму. Наука і технології – без етики і моралі, суспільно-державна машинерія, оперта на диктатурі аморального «права», і повний державний контроль та державна індоктринація над усім і кожним.

Здавалося б, що у протестантських країнах – Великобританії, Норвегії, Швеції, Данії, Нідерландах –нова парадигма уже святкує перемогу. Ті, що реально залишаються вірні Христу, поки що неформально, але уже зараховані до суспільно небезпечних екстремістських елементів. Закриття Нордійського Гендерного інституту, виграні проти порушень прав християн суди, виглядають, радше, як тимчасові непорозуміння. Наступною мала стати уся континентальна Європа.

Але континентальна Європа стала непростим горішком для носіїв нової парадигми. Вона виявилась неготова поступатися своїм традиційним укладом життя на догоду примарам скандинавсько-англо-саксонського прогресу технологій та «прав» людини. Перші удари минулого року проти хрестів були вистрілом у порожнечу. Хрести залишилися у суспільних установах Італії, Австрії, Хорватії. Удар проти святкування Різдва обернувся проти самих організаторів нападу. Протистояння довкола гомосексуальних «шлюбів» у Франції уже захлиснуло вулиці демонстрацями противників і прихильників таких рішень. Очевидно, що рішення Національних зборів не лише не сприятиме вирішенню цього конфлікту, а навпаки – роздмухає його з новою силою.

Спроба запровадження гіперліберального сексуального виховання у хорватських школах настільки глибоко поділила хорватське суспільство, що реальна ситуація стала доволі вибухонебезпечною.

Можна продовжити цей перелік і далі, та з до тепер сказаного видно, що нова парадигма постгуманітарики, на відміну від своєї попередниці постмодерни, несе у собі значно більший потенціал конфліктності, якою, можливо, буде наповнене наступне десятиліття.

Не варто думати, що Україну це мине. Якщо Україна увійде в інтеграцію з РФ, то процес запровадження гендерних ідей, які становлять найкласичніший вияв постгуманітарики, відбудеться значно скоріше, і без змоги реального опору. РФ переживає не найкращі часи. Там вже запровадили такі механізми контролю над особистістю, які Україні ще й не снилися. Контроль держави над усіма процесами, які відбуваються у суспільстві, набагато родючіше підґрунтя для запровадження нової парадигми, аніж, скажімо, країни ЄС, де існують легальні засоби боротьби проти державного насилля. Росія рано чи пізно може розродитися черговим монстром, як вона це уже зробила, коли змішала марксизм з власною месіанською ідеєю і східною деспотичністю.

Відсиджуватися в багатовекторності сучасного режиму так само не вийде. Слабка армія та економіка не дають абсолютно ніякої змоги противитися грошовій чи якійсь інакшій економічній допомозі, яка може бути обумовлена чим завгодно. А окрім того, гендерну ідеологію уже потихенько впроваджують у наше суспільство.

Українським християнам слід уже заздалегідь готуватися до наступної боротьби антропологій, яка найближчим часом розгориться в Україні. Якщо ми будемо неготові, якщо ми і далі проживатимемо у недемократичній державі, то самі собі будемо винні у тому, що з нами станеться у випадку перемоги постгуманітарики в нашому суспільстві.

о.Орест-Дмитро Вільчинський