Інавгураційна лекція в Теологічному Інституті ім. Св. Йосифа Більчевського у Львові  ( 20.09.2012).

О. проф. Папського Університету ім. Йоана Павла ІІ др габ. Владислав ЗУЗЯК

Про потребу теології та її сучасні виклики

Теологія – це більше ніж наука. Хоча вона перебуває у тісному зв’язку з наукою, подібно до філософії, етики і в більшій чи меншій мірі до інших гуманістичних наук, однак вона виходить поза схему науковості, встановлену останніми віками. Своєрідною характеристикою теології є служіння вірі та мова про Бога, тому її методи та цілі відрізняються від тих, з якими ми зустрічаємося в інших наукових дисциплінах. Служіння вірі не означає службової ролі стосовно наявних потреб Церкви як інституції. Теологія від початку втішалася автономією, яка давала їй змогу незалежно поглиблювати істину. Однак, щоб зберегти дистанцію до актуальних потреб Церкви, теології необхідний постійний, безпосередній контакт з сучасною наукою, яка доставляє стимулів для роздумів над актуальними проблемами, що появляються внаслідок її розвитку[1]. Лише завдяки пізнанню дилем, що відкриває наука і завдяки веденню діалогу з тими, які пропонують нові вирішення, теологія, виходячи з об’явлених істин, може їх поглиблювати і вказувати найефективніші засоби реалізації своєї євангелізаційної місії. Як підмітив Йоан Павло ІІ: «теологи зобов’язані постійно доповнювати свої зання новими здобутками науки, так, щоб як виникне потреба, вони були здатні вирішити, чи повинні брати їх до уваги у своїх міркуваннях і змодифікувати своє навчання»[2].

Для теолога, як і для кожної по-справжньому віруючої людини, очевидним є те, що немає конфлікту між прямуванням до істини та вірою, яка намагається підтвердити істину об’явлену Богом. Тому, як підкреслював Йоан Павло ІІ: «Немає причин, щоби ми нашу науково-технічну культуру протиставляли світові Божого творіння»[3]. Обидві царини не є ні суперечними, ні конкуренційнійними і можуть взаємно підтримуватись. Правди науки і правди віри пов’язані зрештою більше, ніж би це могло видаватися на перший погляд[4]. В католицькій традиції прийнято вважати, що наука є шляхом до того, що істинне, а через пізнання світу доходимо до пізнання Бога[5].Пізнаючи, шукаючи істину, ми часто блукаємо, проте навіть блукаючи ми прямуємо в правильному напрямку, оскільки, як підкреслював ІІ Ватиканський Собор, людина, яка прагне до знань, «вивчаючи різні наукові дисципліни в галузі філософії, історії, математики і природознавства, а також займаючись різного роду мистецтвом, може великою мірою бути причетною до того, щоб людська родина підносилася до вищих щеблів істини, добра і краси та до судження про будь-яку цінність»[6]. Теологія, як і кожна інша ділянка знань, не звільнена від помилок. Вони виникають з незнання або гордині, з невідповідного використання пізнавального апарату, або неправильної дослідницької перспективи. Особливо в період пост-сучасних змін ці помилки виявляються і разом з їх розпізнанням появляються нові виклики для теологів.

Вже понад пів століття тому французький філософ Й. Наберт звертав увагу на труднощі, з якими зустрічаються теологічні доктрини, які виходять з арбітрально прийнятого поняття Бога і з такого поняття пробують робити висновки про Божественні атрибути. «Коли доходимо до поняття Бога шляхом спекуляції і таке поняття Бога має вирішувати про те, що є Божественним, то в силу обставин багато аспектів світу, які визначаємо як Божественні, такими не виявляться»[7]. Існує також ризик, що трансценденція Бога попаде під загрозу через підпорядкування її предикатам і зведення божественності до рівня, на який будуть перенесені цінності і можливості людини. Відомий дослідник античної думки О. Гігон застерігав: «спекулятивно чиста теологія більш небезпечна для реально існуючої релігії ніж дещо наївні пояснення»[8].В подібному тоні висловлював свої зауваги французький мислитель, Жан Люк Маріон, який казав, що часто джерелом відкидання віри в Бога є вибіркові поняття Бога, які спрощують питання віри[9]та прокладають шлях до так само спрощених атеїстичних поглядів. Без таких спрощень атеїзм не мав би можливостей заіснувати[10]. При таких міркуваннях також проголошена Ніцше «смерть Бога» залишається лише межею визнання певного роду розуміння божественності, якоїсь ідеї Бога. Варто при нагоді відмітити, що і для самого Ніцше «смерть Бога» не була рівнозначна зі смертю «того, що божественне»: «Не те нас відділяє, що не віднаходимо Бога ні в історії, ні в природі, ні поза природою, - але що те, що як Бога почитали, не відчуваємо як «божественне»[11]. Ці загрози пояснюють зусилля сучасної «негативної» теології, яка хоче вберегти поняття Бога від будь-якої предикативності та від аналогії, що приписує Богу надто людські предикати. Треба прийняти те, що Бог є божественним настільки, наскільки людський розум його не може збагнути і охопити.

Теологія однак не може мовчати про Бога, адже по суті вона намагається виразити те, що можемо про Нього сказати[12], отож її проблемою залишається, що і в який спосіб ми можемо про Бога обгрунтовано сказати. Без сумнівів, що ми мусимо говорити про Бога, мусимо сучасній людині пригадувати про Нього, проте потрібно пам’ятати, що тринітарна таємниця Бога все ж залишається таємницею, будучи водночас невпинним джерелом натхнення для теології та для вірних. Теолог має поглиблювати божественну таємницю, зі смиренням, яке личить Божим слугам, прямуючи до того, щоб «розвивати глибокий особистий зв’язок з Божим словом»[13]. Смирення тим більше бажане, коли усвідомлюємо собі, як багато зла в історії людства вчинила гординя людського розуму, який виключає те, чого не в силі вкласти в свої категорії, який аподиктично та арбітрально вирішував, що добре а що погане, що правильне а що ні, врешті, - що правдиве а що хибне. Маючи це на увазі, а також той факт, що «в кожній істині є щось більше, ніж те, чого ми могли б сподіватися»[14], щось, що в раціональних категоріях неможливо виразити, Бенедикт XVIпропонував «поширити нашу концепцію розуму і його використання»[15]. Бачимо цю необхідність особливо у випадку теології, яка входить, а принаймні повинна входити, у своїх дослідженнях у сферу духовного, у сферу пережиттів, інтуїції, почуттів, які оживляють правдиву віру.

Ще до свого вибору на папський престол Й. Ратцінгер писав: «Роль теології – це утримування людського розуму у відкритості на зустріч з істиною, введення його на шлях до нескінченності»[16]. Це передовсім нескінченність, перед якою стає людина, є орієнтовною точкою для людських прагнень і для теологічних досліджень, і тут, як на це вказують сучасні теологи, теологія повинна шукати відповідей на хвилюючі людей питання. Це тим більш важливо, враховуючи, що сучасні науки заперечують можливість дослідження людини в такій перспективі, а їх бачення людини як скінченного обмеженого буття позбавляє людство виміру трансценденції і відбирає можливість зрозуміти місце і роль людини. Звісно, науки не в силі дослідити людину в такому ракурсі, оскільки це виходить поза можливості, визначені їхніми мовними знаряддями та ділянкою досліджень. Попри таку неможливість деякі науковці переходять свої компетенції і виражають думку стосовно природи людини, чи то проголошуючи, що людина - буття скінченне, випадкове, приречене на безсенсовне існування  (Сартр, Рорті), чи то доводячи, що людина – представник чергового виду тварин (Зінгер). Жодна з цих концепцій людини не пояснює, звідки «в людині існує незгасаюче прагнення нескінченності. Жодна з відповідей, яких шукали, не достатня. Тільки Бог, який став скінченним, щоб перемогти нашу скінченність і повести її в сферу своєї нескінченності, є в силі вийти на зустріч вимогам нашого буття»[17]. Христос поєднує в собі антропоцентричну і теоцентричну перспективу і є, якщо так можна сказати, ключем до відкриття загадки людини у її прагненні долати власну скінченність.

Збагнути правди віри в перспективі нескінченності можна лише тоді, коли ці правди перебувають у зв’язку зі всіма вимірами духовного досвіду, з емоційною та волітивною сферами – в тих сферах виявляються первинні для людини почуття, прагнення, прямування, настанови стосовно світу. Можна сказати, що через ці сфери Бог відкриває перед теологією свій задум стосовно людини та світу. Беручи це до уваги, мусимо розширювати теологічну ділянку пізнання. Емоційність не мала би нам перешкоджати у пізнанні.

Відправною точкою для доброго теолога, зрештою, як і для кожного доброго науковця, повинно бути здивування світом як Божим ділом. Здивування і захоплення над світом становлять первинне натхнення для пошуку істини, потрібно додати –глибшої і багатшої істини, ніж та, яку ми можемо вмістити в науковій формулі. Така настанова може бути безцінним джерелом натхнення, особливо для теології. Як помітив Бенедикт XVI: «Відчути захоплення і бути опанованим красою Христа - це знання реальніші і глибші, ніж звичайна розумова дедукція»[18]. Краса є одним зі знаків присутності Бога у світі, а наше вміння відчувати цю красу – це свідоцтво, що ми володіємо черговим даром, якого не можемо вловити шляхом наших аналізів. Папа підкреслює, що «не потрібно нехтувати чи відкидати того потрясіння, яке появилося внаслідок відповіді серця на зустріч з красою як справжньою формою знань. Це вело б до зубожіння та вялості нашої віри і теології»[19]. В цьому вислові ми помічаємо ще одну вказівку – краса зворушує серце, підносить нас до вищих почуттів. Вказує на шлях від подиву до любові світу. Пошук істини в теології, прагнення зрозуміти Божий план відбувається тоді, коли ми помічаємо світ цінностей, який появляється разом з людською діяльністю.

Отож, розуміння відбувається не лише на шляху дедукції, а й вимагає видобування і очищення змісту з наших відчуттів і досвіду. Спочатку наші міркування повинні сягати самих джерел переживання віри, тих дарів, того свідоцтва, які важко виразити словами. Адже чи можемо ми відмовлятися від тих дарів лише тому, що ми не в силі до кінця зрозуміти їхнє значення? Очищення – це складний шлях критичного відокремлення зерна від полови, демістифікація наших численних помилкових уявлень і розширення горизонту розуміння Божого Слова, яке міститься не лише в Писаннях, а й в ділах, не лише в формулах, а й досвіді, відчуттях, емоціях, інтуїціях і прагненнях – в собі. Об’явлення відбувається постійно, хоча багато людей цього не помічає. Проблемою теологів є одночасне розуміння в найширшому діапазоні його значення для нас, як і вираження, сформулювання цього відкритого сенсу.

Складно однак виразити нашими обмеженими поняттями те, що може нам сказати нескінченність, перед якою ми стаємо з нашими недосконалими пізнавальними знаряддями. Маючи це на увазі, а також помічаючи нові виклики і зміни, які відбуваються як у суспільно-політичній сфері, так і в галузі моральної чутливості чи уявлень про світ, видатні німецькі теологи, такі як Ганс Урс фон Бальтазар, Карл Ранер чи Поль Тілліх показують, що теологія не може залишатися байдужою стосовно цих змін, не може лише повторювати мертві, завчені формули і вони вимагають оновлення її мови. Нові підходи теології повинні вказати на нові перспективи – символічні, метафоричні, міфічні, які дозволять говорити про те, що Боже і про те, що для людини важливе у релігійному вимірі. Видобування крихт істини, які знаходяться в метафорах, символах і міфах може допомогти зрозуміти не лише наш зв’язок з Богом, а й наблизити Його до сучасної людини, сколихнути уяву, необхідну для відчуття зв’язку з Ним.

Цю уяву ми можемо сколихнути також досліджуючи досвід божественності в есхатологічному вимірі. Нову цікаву інтерпретацію розуміння есхатології наводить Франц Грубер: «Вона вже не є мовою „про смерть і життя після неї”, але своєрідністю теологічної мови про життя до смерті. З цієї причини есхатологія є релігійним горизонтом досвіду історії. […] Для теології досвід світу та історії стає подіями, сенс і  безглуздя яких можна виразити в аспекті введеного Богом кінцевого стану. […] Есхатологія бере в дужки фактичність нашого пізнання світу і правил життя, надаючи мові „сенс можливості” (Роберт Мусіл). Таким чином есхатологія є мовою про світ, як про можливість універсального поєднання і  довершення»[20].

Черговий виклик полягає в тому, що теологія, віднаходячи важко вловимі джерела віри і намагаючись зрозуміти основані на них правди, повинна вміти перекласти їх на зрозумілу сучасній людині мову. Ще інше завдання теології – це  показати цю багатоаспектну, перебуваючу в процесі відкривання, бо все ще прикриту таємницею, істину та надію, яка з неї випливає.  Лише така: відкрита і відкриваюча теологія може бути важливим учасником діалогу з іншими релігіями[21], а також з іншими галузями культури. Така теологія може підтримувати науку в прямуванні до подолання фрагментарності пізнання, у зведенні споруди знань по-справжньому гуманістичних і автентично зацікавлених гармонійним розвитком людських можливостей, врешті роблячи зусилля, щоб поставити діагноз історичній ситуації, в якій знаходиться людина[22], може стати допомогою у створенні основ для етики, що піднімає питання відповідальності людини за світ. Може також, а навіть повинна, зосереджуватися на тому, про що апелював Бенедикт XVI, оголошуючи Рік Віри, щоб «на ново відкрити у віруванні радість і віднайти запал, щоб передавати віру»[23]. Ми знову повертаємося до емоційної сфери. Необхідно видобути радісну новину з віри і наближувати її всім іншим людям, тому що Христос приніс свою жертву за всіх, і для всіх воскрес, вливаючи в наші серця надію. Найкраще ми можемо це проявити, люблячи діла Божі, намагаючись зрозуміти їхнє значення і допомагаючи конкретним людям «помічати наново чудеса, які чинить для нас Бог. Віра, яка старається розпізнавати знаки часу в сучасності, зобов’язує кожного з нас ставати живими знаками присутності Воскреслого у світі»[24].

Дорогі Викладачі та Студенти, перед Вами складне завдання не лише розуміти книги і світ, а й оволодіти вміннями передавати ці знання сучасній людині, пояснювати їй християнську символіку в мінливому світі, значення таїнств, релігійних ритуалів, а також вагомість цих актів віри для підтримування релігійної спільноти. Одночасно потрібно навчитися, як заохотити вірних до того, щоб вони свідчили свою віру життям, як знаходити спільну мову з тими, хто сумнівається і як їх заохотити переступити поріг храму та залишитися у спільноті. Перед Вами багато науки, багато знань, що вимагають засвоєння, і багато викликів. Я глибоко переконаний, що маючи міцну віру, надію і любов ви впораєтеся з усім цим, щоб служити Богу і Його народові. В новому навчальному році бажаю Вам багато сил для реалізації творчих завдань та  наукових успіхів і всіляких благодатей у здійсненні прекрасного покликання бути теологом і священиком у сучасному світі.

Переклала з польської Г. Кришталь