На сторінках газети «L'Osservatore Romano» розміщено спогади Папи Бенедикта XVI про відкриття 50 років тому ІІ Ватиканського Собору. Теперішній Папа, а тоді отець-професор Йозеф Ратцінгер, викладач богослів’я в Університеті Бонну, брав участь у ньому як експерт і радник тодішнього Архиєпископа Кельну кардинала Йозефа Фрінгса.

Пропонуємо до Вашої уваги повний текст статті, підписаної Бенедиктом XVI:

Вступ

Була гарна погода, коли 11 жовтня 1962 року урочистим входом до Базиліки св. Петра в Римі понад 2000 соборних отців відкрили ІІ Ватиканський Собор. У 1931 році Пій ХІ визначив на цей день свято Божественного Материнства Марії, щоб відзначити той факт, що 1500 років до того, у 431 році Собор в Ефесі урочисто признав для Марії цей титул, щоб таким чином виразити нерозривну єдність Бога і людини в Христі. Папа Іван ХХІІІ вибрав цей день для початку Собору, щоб довірити велике церковне зібрання, яке скликав, материнській доброті Марії і сильно поєднати працю Собору з таємницею Ісуса Христа. Велике враження справляло, коли до Базиліки входили єпископи з усього світу, зі всіх народів і рас: це був образ Церкви Ісуса Христа, яка охоплює увесь світ, і в якій народи Землі знають, що є поєднані в Його мирі.

Це був момент, на який надзвичайно чекали. Мали статись великі речі. Попередні Собори були завжди скликані з огляду на конкретні питання, на які вони мали відповісти. Цього разу не було конкретної проблеми, яку слід було вирішити. Саме тому в повітрі відчувалося особливе очікування: здавалося, що християнство, яке побудувало і сформувало західний світ, щоразу більше втрачає свою силу переконання.  Воно виглядало стомленим, і здавалося, що майбутнє описує інші духовні сили. Сприйняття цього віддалення від реальності зі сторони християнства і завдання, що з цього виникають, добре описує слово «aggiornamento» (модернізація, актуалізація, оновлення). Християнство має стати на основі реальності, щоб могти надати форми майбутньому. Для того, щоб воно могло знову стати силою, яка формує завтрашній день, Іван ХХІІІ скликав Собор, не вказуючи для нього конкретних проблем чи програм. В цьому полягала величина і водночас складність завдання, яке постало перед соборовим зібранням.

Окремі єпископати, без сумніву, підійшли до цієї великої події з різними ідеями. Декотрі мали більші очікування щодо програми, яка мала бути розв’язана. Середньоєвропейський єпископат – Бельгія, Франція і Німеччина – мав найбільш рішучі погляди. В окремих питаннях акценти були розставлені по-різному; однак певні пріоритети були спільними.  Головною темою була еклезіологія, яку слід було поглибити з точки зору історії спасіння, тринітарного і сакраментального; до цього доходила потреба доповнення науки І Ватиканського Собору про примат через переоцінку єпископського служіння. Важливою темою для середньоєвропейських єпископатів була літургічна віднова, яку почав запроваджувати Пій ХІІ. Інший важливий акцент, особливо у випадку німецького єпископату, був покладений на екуменізм: спільний досвід переслідування нацистським режимом значно зблизив християн – протестантів і католиків; тепер це питання слід було зрозуміти і поглибити на основі усієї Церкви. Цього стосувався тематичний цикл Об’явлення – Писання – Традиція – Магістеріум. Серед французів щоразу більше на перший план висувалась справа стосунків між Церквою і сучасним світом, чи то праця над т.зв. «Схемою ХІІІ», з якої потім народилася Пастирська Конституція про Церкву в сучасному світі. Цього основного питання стосувалися правдиві очікування стосовно Собору. Церква, яка ще в період бароко у широкому значенні формувала світ, починаючи від ХІХ ст. щоразу більш очевидно мала негативне ставлення до епохи сучасності, яка в цей час власне започатковувалась. Чи так мало бути? Чи Церква не могла позитивно підійти до нових часів? За розпливчастим виразом «сучасний світ» криється питання ставлення до новітньої епохи. Щоб зробити його більш зрозумілим, необхідно було краще визначити те, що є істотним і установчим для новітньої епохи. Це не вдалося у «Схемі ХІІІ»: хоча Пастирська Конституція містить багато важливих речей для розуміння «світу» і робить значний внесок в питання християнської етики, але в цій справі їй не вдалося випрацювати основне пояснення.

В неочікуваний спосіб зустріч з великими темами новітньої епохи не наступила у великій Пастирській Конституції, а в двох менших документах, значення яких поступово проявилось із прийняттям Собору. Ними є, понад усе, Декларація про свободу релігії, що була створена на прохання перш за все американського єпископату і приготована ним з великою турботою. Наука про толерантність в такій формі, в якій була опрацьована в деталях Пієм ХІІ, здавалась недостатньою перед обличчям розвитку філософської думки і способу розуміння новочасної держави. Йшлося про свободу вибору і практикування релігії, а також свободу її зміни, як основні права, пов’язані зі свободою людини. З огляду на найглибші причини, ця концепція не могла бути чужою християнській вірі, яка, входячи у світ, проголошувала, що держава не може вирішувати про істину і не може вимагати будь-якого культу. Християнська віра прагнула свободи релігійних переконань і практикування культу без порушення законодавчого порядку держави: християни молились за імператора, хоча йому не поклонялись. З цієї точки зору можна стверджувати, що разом із своїм народженням християнство приносило світу основи релігійної свободи. Тим не менше, інтерпретація цього права на релігійну свободу в контексті новочасної думки була ще складною, оскільки могло здаватись, що новочасна версія релігійної свободи містила недоступність істини для людини і що, в зв’язку з цим, відривала релігію від її фундаменту і переміщала  її у сферу того, що є суб’єктивним. Без сумніву, провіденційним було те, що через тринадцять років після закінчення Собору Папа Іван Павло ІІ прибув з країни, в якій релігійна свобода ставилась перед викликами марксизму, тобто на основі особливої форми сучасної державної філософії. Папа був знайомий з ситуацією, яка певним чином нагадувала ситуацію стародавньої Церкви, і знову стало очевидним внутрішнє узгодження віри до теми свободи, особливо свободи релігії і культу.

Другим документом, який пізніше виявився важливим з точки зору зустрічі Церкви з новітньою і сучасною епохою, виник насправді випадково і розроблявся поетапно. Маю на увазі декларацію «Nostra aetate» про ставлення Церкви до нехристиянських релігій. На початку планувалось приготувати декларацію про відносини між Церквою і юдаїзмом, яка була кінцевим і необхідним текстом після звірства Голокосту. Отці Собору з арабських країн не виступили проти такого тексту, але пояснили, що якщо планується писати про юдаїзм, то слід також присвятити кілька слів ісламу. Наскільки вони були праві ми на Заході зрозуміли лише з плином часу. В кінці-кінців інтуїція підказала, що правильно буде говорити також про дві інші великі релігії – індуїзм і буддизм – а також загально на тему релігії. До цього потім природно дійшла коротка інструкція стосовно діалогу і співпраці між релігіями, духовні, моральні і суспільно-культурні цінності яких слід визнавати, зберігати і поширювати (пор. п.2). І так, в точному і багатому по суті документі була започаткована тема, значення якої на той час ще було неможливо передбачити. Наскільки велике завдання виникає з нього, яку велику працю ще слід провести, щоб розрізнити, вияснити і зрозуміти його, здається щоразу більш очевидним. В процесі активного сприйняття поступово стала видимою певна слабкість цього тексту, який сам по собі є надзвичайним: говорить про релігію лише позитивно, ігноруючи хворі і спотворені форми релігії, які з історичної і богословської точки зору, мають велике значення; саме тому від самого початку християнська віра була дуже критичною стосовно релігії як в зовнішньому, так і у внутрішньому напрямку.

Наскільки на початку Собору домінували єпископати середньої Європи зі своїми богословами, настільки у наступних соборових фазах щоразу більше розширювалась сфера спільних праць і відповідальності. Єпископи вважалися учнями в школі Святого Духа і школі взаємної співпраці, але власне таким способом вважали, що вони є слугами Слова Божого, які живуть і діють у вірі. Отці Собору не могли і не хотіли творити нової Церкви, іншої. Не отримали ні завдання, ні дозволу, щоб це робити. Були Отцями Собору, які мали один голос і право приймати рішення лише як єпископи, тому силою таїнства і в таїнственній Церкві. Тому не могли і не хотіли творити ні іншу віру, ні нову Церкву, а прагнули глибше зрозуміти і одне, і друге, тобто насправді їх «відновити». Тому герменевтика відмови є абсурдною, суперечною з духом і волею Отців Собору.

Кардинал Фрінгс був для мене «отцем», який зразковим чином жив тим духом Собору. Він був людиною дуже відкритою і великою, але також знав, що лише віра провадить на відкритий простір, в сторону розлогих горизонтів, які недоступні для духа позитивізму. І цій вірі він хотів служити на підставі мандату, який отримав в таїнстві єпископських свячень. Можу тільки бути вдячним йому за те, що він взяв із собою мене – наймолодшого професора Відділення Богослів’я в університеті Бонну – як свого радника на велике згромадження Церкви, дозволяючи мені перебувати в тій школі і з середини побачити дорогу Собору. У цьому томі зібрані різні тексти, з якими я у цій школі виступав. Це фрагментарні виступи, в яких видно процес навчання, яким був для мене і досі є Собор та його сприйняття. Сподіваюсь, що ці різнопланові тексти, з усіма своїми обмеженнями, у всякому разі, зможуть допомогти краще зрозуміти Собор і впровадити його на практиці у властивому житті Церкви. Від усього серця дякую Архиєпископові Герхардові Людвігові Мюллеру і співпрацівникам Інституту Папи Бенедикта XVI за надзвичайну працю, яку вони здійснили для опрацювання цього тому.

Кастель Гандольфо, свято св. єпископа Евсевія з Верчеллі

2 серпня 2012 року

Бенедикт XVI

За матеріалами pl.radiovaticana.va