Минулотижнева заява префекта Конгрегації у справах віри, Архиєпископа Герхарда Людвіга Мюллера, про потребу подолання протистояння між традиціоналістами і прогресистами в середині Католицької Церкви стала своєрідним продовженням висловлювань Папи щодо згубності фундаменталізму як підробки релігії.

Властиво заява Архиєпископа Герхарда Людвіга Мюллера є своєрідним тлумаченням ситуації, яка складається тоді, коли неполітична ідеологія починає зафарбовувати релігійне життя християнина. Адже будь-яке ідеологічне протистояння в Церкві є виразом певної кризи деяких груп католиків.

«Церква не є спільнотою людей, яка народжується довкола програми партії і навіть не співтовариство вчених, яке створили з метою досліджень, бо наша єдність – це дар. Ми віримо у навчання Церкви, як «єдине» і об'єднане у Христі. І якщо людина справді вірить у Христа, а не інструменталізує Його навчання і не наголошує тільки на деяких пунктах, які корисні для її ідеології, але повністю довіряє Христу, тоді єдність в Церкві не будуть руйнувати заздрість та амбіції. Одна з моїх цілей: зменшити напругу всередині Церкви», – заявив префект Конгрегеції, спадкоємиці Римської Інквізиції.

Саме ідеологізація релігії, інструменталізація її доктрин як джерело ідеологічного протистояння в Церкві є виразом відсутності в ідеологічних противників чіткого усвідомлення, що таке Церква і яка є Її місія. І не лише цього. Як це є у випадку з фундаменталізмом, так і тут – ідеологічна закомплексованість головних учасників цього протистояння вказує на їхню непевність у власній вірі, у власній християнській ідентичності.

Християнська толерантність не є  виразом якоїсь ідеології. Ідеологія веде лише до показної толерантності, яка насправді виявляє себе як нетерпимість до інакодумців. Яскравим прикладом є секта «толерантних» постмодерних гіперліберальних, політкоректних, мультикультуральних секлуляристів, які завзято провадять в середині західної постхристиянської цивілізації боротьбу проти християнства і його цінностей.

ВНУТРІКАТОЛИЦЬКА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Християнська толерантність розповсюджується найперше на братів одновірців, оскільки вона оперта на свідомості спільної приналежності до народу Божого у щоденному «Отче наш». Адже не звертається християнин до Бога – Отче мій, а якраз, навчений самим Божественним Спасителем, Отче наш. Вже сама ця молитва є, чи, принаймні, мала би бути виразом християнської свідомості спільного Отця Небесного і спільної Матері-Церкви. Тобто, католик би мав бути свідомий того, що він є членом єдиної нової Божої родини, де кожен католик, незалежно від його політичної, расової, національної приналежності, суспільного статусу й інших параметрів, є йому братом чи сестрою. Така свідомість знімає усяке бажання ідеологічної заскарлузлості й непримиренності. Кожен католик, який дійсно живе своєю вірою, не просто покликаний до братерського, а тим самим і толерантного ставлення до своїх одновірців, він реально живе цю толеранцію не спускаючись на стежки заідеологізованого сектанствування.

Звісно, ця толерантність стосується осіб, а не їхніх гріхів чи помилок. Але упімнення в любові не передбачає ідеологічних воєн. Якщо я не сприймаю свого одновірця через те, що він приступає до Причастя на колінах чи стоячи, несе своє немовля до Причастя чи ні, через те, що він молить вервичку чи чотки, молиться на мовах, чи адорує поза Божественною Літургією Найсвятіші Тайни, з більшою радістю йде на акафіст чи на молебень, підтримує того чи іншого політика, говорить тією чи іншою мовою, має ті чи інші переконання і т.п., то щось з моїм християнством не є в порядку. І в такому випадку слід задуматися, чи я сповідую католицтво (православну віру Вселенської Церкви), чи католицизм (ідеологію, зафарбовану вірою).

Звичайно, католицизм має різні видовідмінності – є ліберальний католицизм, інтегральний католицизм, традиціоналістський католицизм, східний католицизм, екуменічний католицизм, націоналістичний католицизм… І так можна продовжувати дуже довго. Але католицизм є тільки грубим фальсифікатом католицтва.

ЕКУМЕНІЧНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Іншим рівнем толерантності є екуменічна толерантність. І вона не є виразом ідеології, а виразом віри. Адже, католик розуміє, щонайменше, мав би розуміти, що є лише Єдина Свята Католицька і Апостольська Церква Христова, яка перебуває у видимій Католицькій Церкві у досконалий спосіб, а в інших церквах і церковних спільностях Ця Христова Церква присутня є у неповний спосіб. Тим самим, кожен християнин-некатолик є для католика братом, який, можливо, не є до кінця свідомим цього братства і материнства Католицької Церкви, яке їх пов’язує.

Ворожість цих братів-некатоликів до рідної Матері не є перепоною для того, щоб толерантно, з любов’ю, ставитися до цих заблуканих рідних, які з різних причин опинилися поза видимими межами Католицької Церкви. Попри свою ворожість до Католицької Церкви, вони є Її рідними синами і дочками, бо є тільки одне хрещення, одна віра і один Христос Господь, який об’єднує усе в Собі.

Нетолерантне ставлення до братів християн-некатоликів є виразом знову ж таки неповноти вірності католицькому віровченню. Або в окремих випадках незрілості у вірі. Людина є нетолерантною і схильною до емоційних гострих дискусій, які до нічого не призводять тоді, коли вона сама не є певною своєї віри, і тому мусить, доводячи іншим свою правоту, фактично, доводити самій собі правильність власних переконань і власної віри.

Але така братня толерантність в любові не передбачає невірності Істині, що її вірно від самого початку зберігає Католицька Церква. А вірність Істині передбачає, як вірність історичній правді, так і вірність католицькому віровченню.

Ця толерантність знову ж таки не передбачає самобичування і самозвинувачення у формі обпльовування власної Церкви на догоду Її противників – бо це не є виразом покаяння, але нездоровою схильністю до морального мазохізму, чи виразом, якщо не відсутності любові до Церкви, то принаймні, відсутності співчуття з Церквою.

Нормальне, сповнене християнського достоїнства ставлення до Святої Матері Католицької Церкви, вимагає від Її дітей оборони власної Матері та Її достоїнства так, як цього вимагає Божа заповідь і щодо природної людської матері. Щобільше, усяке обпльовування Її співмірне з Хамовим гріхом (див. Бут. 9, 22–25), а що вже говорити про використовування «інформацій» типу «радіо» «БіБіСі» – баба бабі сказала.

МІЖРЕЛІГІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Бог, Який післав свого Сина, щоб Ним спасти світ, Який хоче, щоб усі люди спаслися, не обмежив свою Любов виключно до тих, хто отримав ласку бути християнином. Як каже святий апостол Павло, і погани, не будучи християнами, мають шанс спастися (див. Рим 2, 14–16). І кожен католик є свідомим цього, або принаймні, мав би таким бути.

Зважаючи, що Христос помер за кожну людину, яка жила, живе чи буде жити на цій землі, католик, який є свідомим своєї віри, не може не розділяти Божого прагнення, щоб через прийняття Христової відкупительної жертви усі люди були спасенні.

І це прагнення включає толерантне ставлення до тих, хто не сповідує християнської віри, не позбавляючи цим католика обов’язку благовістити тим, хто Христа ще не прийняв, як свого Спасителя і Господа, правду Христової Євангелії.

Благовістити не означає нав’язувати. Адже навіть Бог не нав’язує людям Своє пропозиції спасіння. Так само і католик мав би благовістити, пропонувати, але не нав’язувати, закликати людей до Царства Божого, але не тягнути їх туди насилу.

Уже майже двотисячолітній досвід Церкви показав, що найефективнішим благовістування є тоді, коли воно звернено до конкретної людини в її конкретній культурі та життєвих обставинах. Жодний примус до віри, жодне накидання своєї культури та способу життя під маскою християнізації ніколи не давало тривалих добрих результатів. Тому усяка благовість має виходити з принципів пошани іншого і його культури, шукаючи ту мову і той спосіб передавання спасительної інформації, який той «інший» зможе адекватно сприйняти і зрозуміти. Тому без толерантного ставлення до нехристиян, християнське благовістування приречене бути голосом волаючого у пустелі.

ВІРНІСТЬ ХРИСТОВІ ТА ЖИВИЙ ЗВ’ЯЗОК З БОГОМ – ПЕРЕДУМОВА ВСЯКОЇ НОРМАЛЬНОЇ ТОЛЕРАНЦІЇ

Якщо віра є непевна, якщо її підміняє ідеологія – усе це спричинює конфлікт і нетолерантну агресивну поведінку. Усе це веде до підміни понять:  віру підміняє фанатизм, релігію – фундаменталізм, любов – ненависть, надію – надута самовпевненість, християнську благовість – дрімуче сектантство. У цій гримучій суміші сурогатних підробок ідеологія відіграє надзвичайно важливу функцію. І, як і всяка ідеологія, так й та ідеологія, що підмінює собою живе спілкування з Богом, вона провокує агресію, насилля та нетолеранцію. Навіть якщо одним з постулатів цієї ідеології є толерантність.

Засіяна ідеологією нива не може вродити любові – вона породжує протиставлення і протистояння – а вони натомість породжують ненависть, яка аж ніяк не може породити толерантності. Засіяна ж правдивою християнською любов’ю життєва нива родить саме любов. А «любов –довготерпелива, любов –лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.»  (І Кор. 13, 4–7) Любов ж розлита в серцях наших Духом Святим (див. Рим 5, 5). Дух же ж Святий баз живої єдності з Отцем і Сином не може діяти в людині у повноті.

Тому тільки правдива жива віра може вродити плодом правдивої і постійної толерантності, яка не є фальшивим ідеологічним нашаруванням на переляканому індивідуумові, який свій переляк маніфестує, як агресію щодо всіх, хто думає не так, як він.

Світ потребує свідків віри. І найперше – свідків ділами, а не язиком, бо сама присутність праведника є свідченням для інших (див. Мудр. 2, 12–22). Якщо ми, католики, дійсно житимемо своєю вірою – то самим цим змінюватимемо світ довкола себе на краще. І постмодернізм чи інший якийсь «-ізм» з його оманливими обіцянками не лише не матиме жодного впливу на нас, всякий «-ізм» у такому випадку змушений буде доводити свою віро достойність, і не буде в змозі видати з себе нічого, крім агресії, відкриваючи тим самим своє правдиве лице: без улесливих масок і принадних костюмів. Так зможемо дати свідчення Христове цьому світу, який насправді цього свідчення потребує.

о.Орест-Дмитро Вільчинський