//

Як Ватиканський банк був втягнений у фінансові інтриги?

Мабуть, найгучнішою подією кінця ХХ ст., яка темною плямою лягла на історії Католицької Церкви, стала проблема, пов'язана з діяльністю Інституту релігійних справ, більш відомого як Ватиканський банк. В результаті некомпетентності і неуважності його тодішнього керівництва, Ватикан був залучений в ряд фінансових авантюр, вибратися з яких коштувало йому великих зусиль. Саме ці проблеми стали приводом для численних звинувачень на адресу Церкви, але і стимулом для глибоких перебудов фінансової структури Святого Престолу і приєднання до міжнародної системи контролю за прозорістю та відкритістю в економіці.


У 1970-і роки навколо Апостольської Столиці почали з'являтися чутки про участь у відмиванні грошей та фінансуванні кримінальних організацій. У центр уваги поліції потрапив Архиєпископ Пол Казимир Марцинкус - американський католицький єрарх литовського походження, який з 1971 р. був директором Ватиканського банку.

 

Ця структура є незалежною з юридичної точки зору. У своїй діяльності вона підпорядковується понтифіку, а грошима підтримує діяльність Церкви в різних куточках світу. Заснований банк був у 1942 р. Папою Пієм XII з метою збереження грошей, які виплатив Святому Престолу Муссоліні, в якості компенсації за конфісковане у Церкви майно на території всієї Італії. У роки Другої світової війни існувала небезпека, що гроші можуть потрапити в руки нацистів. Щоб не допустити цього, половину коштів було перевезено в США і вкладено в золото, валюту та акції. На початку гроші інвестувалися переважно у великі американські компанії, а після війни також і в італійські.


Інвестування у великі компанії вимагало великої пильності, бо, наприклад, у 1968 р. відбувся перший неприємний інцидент. Стало відомо, що Ватиканський банк був головним акціонером фармацевтичної компанії «Serono», яка саме в рік видання енцикліки «Humanae vitae» почала випускати контрацептивні засоби. Коли в Апостольській Столиці дізналися про це - відразу відмовилися тримати свої гроші в акціях цієї компанії.


У 1971 р., через кілька місяців після свого призначення, Архиєпископ Марцинкус придбав у Нью Йорку акції на загальну суму 14,5 млн. доларів. Але через місяць, коли не прийшли обіцяні дивіденди, Архиєпископ зрозумів, що його обманули. На його прохання ФБР провело розслідування і розкрило, що єрарху були вручені фальшиві «цінні папери». Спочатку поліція почала перевіряти навіть самого Архиєпископа - чи дійсно він був лише жертвою? Але незабаром стало зрозуміло, що підозри були необґрунтованими.


Інша неприємна ситуація, в яку потрапив Архиєпископ Марцинкус сталася, коли він, користуючись порадами відомого сицилійського банкіра, авторитетного економіста і фінансиста Мішеля Сіндони, придбав акції п'яти італійських банків, не знаючи про те, що вони були замішані у відмиванні грошей мафії. Як було відкрито пізніше, Мішель Сіндона сам був главою великої кримінальної структури, а співпраця з Ватиканом йому була необхідною для позитивного іміджу.


Сіндона познайомив Архиєпископа Марцинкуса зі своїм колегою, Генеральним директором міланського «Амброзіанського банку» Роберто Кальві. Останній також заохотив єрарха вкласти ватиканські гроші у свою фінансову імперію. Через два роки цей банк збанкрутував, а Ватикан, як головний акціонер структури, був змушений виплатити 240 млн. доларів кредиторам. Крім того, стало відомо, що «Амброзіанський банк» фінансував кримінальні структури і сприяв торгівлі зброєю та валютою. Сам Кальві покінчив життя самогубством.


Коли поліція почала розслідувати цю справу, то вийшла на ще одного учасника кримінального італійського підпілля - директора підприємства з виробництва матраців Ліціо Джелі. Під час обшуку в його будинку був знайдений список учасників секретної масонської ложі «Пропаганда 2» («Р2»), в якій Джелі був головним магістром. Список містив 932 члени - найбагатших і впливових людей Італії, всю економічну та політичну еліту, в тому числі так званих «партнерів» Архиєпископа Марцинкуса - Сіндону та Кальві. Ці фінансові акули використовували довірливість і непрофесійність католицького єрарха, щоб дістатися до грошей Інституту релігійних справ і користуватися авторитетом і гарантіями Ватикану при укладанні своїх угод. Іван Павло II дуже добре це розумів і тому не дозволив заарештувати єрарха. Архиєпископ Марцинкус впродовж довгих років жив за Ватиканськими мурами, а в 1990 р., коли з нього були зняті звинувачення, повернувся в Америку, де працював настоятелем однієї з парафій в штаті Арізона, до самої смерті в 2006 р.


За рішенням Святішого Отця, відразу після від'їзду Архиєпископа Марцинкуса, у Ватиканському банку відбулися великі зміни. Він був реструктуризований за міжнародними стандартами, приєднався до ряду конвенцій по боротьбі з фінансовими злочинами і з кожним роком все більше наближається до максимальної прозорості і відкритості. Також було прийнято важливе рішення - тепер посаду директора Ватиканського банку можуть займати лише фахівці та експерти в галузі економіки. Як зазначив німецький історик Міхаель Хеземан, «священики за своїм покликанням повинні вірити в доброту людей, а директори банків знати, що робити з найгіршими з них».


По книзі Міхаеля Хеземана «Contro la Chiesa» підготував Олександр Панченко
За матеріалами be.radiovaticana.va