//

УГКЦ І ЧЕРГОВІ ВИБОРИ

 Чергові українські вибори знову підняли питання участі церковних структур у цьому процесі. Декому хотілося б, щоб Церква взагалі мовчала про вибори, а дехто радий би був, щоб Церква агітувала за ту чи іншу політичну силу. Український соціум реагує, як вередлива дитина: і так зле, і так не добре.

 

Найактивніше у цьому процесі, як завжди в Україні, інтерент-середовище. Баталії довкола позиції УГКЦ у передвиборчій кампанії розгорнулися у Фейсбуці, на форумах, в коментарях під статтями. І черговий раз доводиться констатувати: українське суспільство ще до кінця не зрозуміло, що Церква і держава – різні інституції.

 

Українське суспільство усе ще пожинає плоди постсовєтизму і часто-густо плутає функції громадянського суспільства, держави, політичних організацій, Церкви. Але Католицька Церква сама про себе каже, що «… політична спільнота і Церква автономні кожна на власних теренах та незалежні. Вони обидві, хоч і в різний спосіб, «слугують особистому і громадському покликанню людини». Слід зазначити, що чітке розрізнення між релігією і політикою та принцип релігійної свободи – це особливе досягнення християнства та один із його основних історичних і культурних внесків». (Компендіум Соціальної доктрини Церкви, 50)

 

І це не є якоюсь шизофренією – окремо людина існує у Церкві і, незалежно від цього, у політичному суспільстві. Абсолютно ні. Адже християнство пронизує усю людину. Християнином можна бути тільки 24 години на добу. Тобто, християнин є християнином не лише в Церкві, чи вдома, коли він падає на коліна в молитві. Християнин покликаний бути християнином завжди: і в автомобільній черзі, і на роботі, і перед розгніваним шефом, і перед несправедливими звинуваченнями, на вулиці, в транспорті, на навчанні і в … політиці. Одним словом, всюди.

 

Тому в політичному житті кожен християнин зобов’язаний бути Христовим свідком. А католик, крім того, ще й має обов’язок дотримуватись соціальної науки Церкви. Властиво, для католицького мирянина вказівки соціальної доктрини Церкви мали би бути вказівниками його політичної активності (пор. Соціальна доктрина Церкви у освіті майбутніх священиків, 63). Ба більше, християнин зобов’язаний брати активну участь у політичному житті, допомагаючи будувати якомога справедливіше суспільство (пор. папа Павло VI, «Оctogesima adveniens», 24). І шляхом до побудови кращого суспільства є перш за все шлях євангелізації суспільства. Бо якщо члени суспільства будуть дотримуватися Божого Закону, то саме суспільство реально трансформується у максимально можливе праведне суспільство. І Церква бачить, що така трансформація випливає з Її релігійного послання, з самої Її місії (пор. Другий Ватиканський собор, Душпастирська Конституція «Gaudium et spes», 42).

 

Звісно, говорячи про таку трансформацію суспільства, можемо очікувати закидів, що така трансформація за своєю суттю утопічна. Але насправді утопічними виявились різні політичні системи, які обіцяли земний рай. Різні політичні ідеології ХХ ст. обіцяли грандіозні успіхи людству, а призвели до грандіозних катастроф. З іншого боку, якщо неупередженим оком поглянути на країни, в яких вдалося досягнути високого рівня розвитку, високого рівня демократії та соціального захисту, усі вони свого часу йшли за християнськими принципами. Інша річ, що зараз ці ж розвинуті країни зрікаються цих принципів, заганяючи самі свої ж суспільства у моральний, а з часом і соціальний хаос.

 

Церква закликає своїх вірних синів і дочок до клопіткої праці у побудові кращого суспільства: «…миряни мусять взяти на себе, як своє специфічне завдання, онову туземного порядку. Служіння єрархії полягає в повчанні та автентичному тлумаченні моральних принципів, які стосуються цієї справи, а на мирянах лежить завдання, щоб вони своєю свобідною ініціативою, не чекаючи пасивно на директиви, просякли християнським духом менталітет і звичаї, закони і структури соціуму, в якому вони живуть» (пор. папа Павло VI, «Populorum progresiso», 81). А цього дуже бракує нам – українським католикам. Ми, як і всі українці, живемо політичним життям тільки у передвиборчий час, скидаючи з себе відповідальність за громадський контроль над владою. А саме цей громадський контроль необхідний для нормального функціонування нашого суспільства (пор. Компендіум Соціальної доктрини Церкви, 567). Отож, якщо хочемо мати нормальне суспільство, мусимо собі це усвідомити. І змінити свій стиль соціальної поведінки.

 

Церква не надає політичних оцінок подіям, які розвиваються у суспільстві, – Вона до цього не покликана. Але Вона дає моральні оцінки тому чи іншому явищу в політиці. Вона дає моральні напрямні, шануючи свободу своїх вірних, а на вже них лежить відповідальність за те, чи застосують чи ні ці моральні принципи у суспільному житті.

 

Зараз, коли тема наступних парламентських виборів стає щораз актуальнішою, в нашому суспільстві з’являються голоси, які би радо заткнули Церкві рота, а також і голоси тих, які би радо бачили амвони в католицьких та греко-католицьких церквах, переобладнані на передвиборчі трибуни. Ці дві крайнощі характерні для людей незрілих і далеких від церковного життя. Для них Церква всього-на-всього один із суспільних чинників, який вони радо підтасували до своїх політичних потреб й інтересів. Але ні покликання Церкви, ні сама Її природа як боголюдської Установи Спасіння не надає такої можливості. 

 

Церква уже давно висловилась стосовно певних аспектів політичного життя і тому, дотримуючись соціальної доктрини своєї Церкви, католик знає, за які політичні опції він не може на виборах віддавати свій голос чи в інший їх спосіб підтримувати.  Також він добре знає, що не може підтримувати диктатуру, тиранію чи ту владу, яка не дбає про загальне добро суспільства. І в кожному випадку, він і в політиці покликаний діяти керуючись своєю власною совістю. Тому в особливіший спосіб ще раз повторювати традиційну науку Церкви з цих питань нема великої потреби. Церква, вірна соціальному вченню, перед цими виборами знову звернулась до вірних лише, щоб нагадати їм основні моральні принципи виборчого процесу.

 

Своїм Посланням Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ від 24.07.2012 року Божого дав вірним греко-католикам, українським громадянам, чіткі моральні орієнтири щодо майбутніх виборів. Спробуймо їх підсумувати:


- брати учать у голосуванні – це невід’ємне право, обов’язок і відповідальність кожного;
- право обирати і бути обраним є фундаментальним правом, яке гарантує Конституція і Сам Творець;
- не прийти на вибори – означає відмовитись від свого християнського свідчення ,а це – гріх;
- вибір мусить бути свідомим, зрілим і відповідальним;
- у виборі маємо керуватися не словами, а ділами кандидатів;
- обирати потрібно тих, хто служитиме загальному благу народу і держави;
- голос не можна продавати;
- фальсифікації – зло, проти якого треба боротися, бо це – гріх неправди.


Ці прості моральні орієнтири є цілком вичерпні для успішного виборчого процесу та його позитивних наслідків для українського суспільства. І водночас вони не є втручанням у політичний процес як такий. Тому крики-ґвалти, що УГКЦ усунулась від відповідальності за долю народу після виборів, чи навпаки, що УГКЦ втручається у політичний процес, не лише не мають жодного підґрунтя, але й висвітлюють правду про тих, хто такими інсинуаціями займається. Це люди, які або далекі від Церкви, або зовсім недалекі у своєму сприйнятті довколишнього світу, або – найгірший варіант – це ті, хто вороже налаштований до УГКЦ. Навіть якби Церква промовчала про цю тему – вони все одно були б Нею не задоволені. Так само, як і в ситуації, якби Церква ткнула пальцем: «Ось за тих потрібно голосувати», – інша частина, яка буцімто прагне цього, була б не вдоволена.

 

Фактично найпоряднішим вчинком таких людей було б залишити Церкву в спокої і займатись своїми обов’язками: приготуванням до виборів та достойним і демократичним їх проведенням. А кожен католик, слухаючи свою совість, нехай зробить якнайкраще. І не забуваймо – молитва руйнує і будує царства. Наші Владики закликали нас молитися за ці вибори, тож не забуваймо цього свого обов’язку.

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський