В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Амінь!

Всечесні Отці, дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Ми щойно з вами чули у євангельському читанні розповідь про те, як батько в хвилині розпачу приходить до Ісуса Христа, приводить до Нього свого сина. Що може бути дорожчого для тата і мами, ніж їхня дитина? Але приходить не для того, щоб тішитися з Христом, а приходить справді просити допомоги. Бо каже, що кого він не просив, чи інших осіб, чи навіть учнів Ісуса Христа, ніхто йому не міг допомогти. І каже: «Цей мій син має якогось злого духа у собі, який його тяжко мучить. Він є причинний. Той дух його кидає у вогонь і у воду, тяжко його мучить. Поможи мені!»

Пояснюючи цю подію, і, властиво, що стоїть за вчинками того бідного батька, Святі Отці нам пригадують, що син цього батька є образом невіруючої людини. Тому-то, коли Христос чує про цю нещасну дитину, він починає вздихати і каже: «О, роде невірний і грішний! Доки я буду тут між вами?» Чому ж той син, який так тяжко страждає, є образом людини, яка не має віри?

Святий Іриней Ліонський, Учитель Церкви ІІ-ІІІ століть, вчить нас про те, що коли Господь Бог створив людину, коли вона була цілісною  у своєму існуванні, була щасливою, тому що жила у раю, для того, щоб була живою душею, Творець вдихнув в цю людину Свого Духа – Святого Духа. Саме тоді вона стала повноцінною людською істотою. Лише тоді, коли людина живе в особистому, такому синівському стосунку до свого Небесного Отця, коли дихає разом з ним одним Духом Святим, лише тоді вона є повноцінна, щаслива і втішається тим, що ми сьогодні популярно називаємо добробутом. Бо цей добробут, добре життя людини, не походить від матеріального світу, але походить від духовного життя, від єдності людини з Богом. Отож, невіруюча людина завжди буде страждати, завжди буде чимось мучитися. Тому що коли в її нутрі немає Святого Духа, там обов’язково загніздиться якийсь інший дух. Коли вона не є храмом Святого Духа, як про це навчає апостол Павло, то ця пустка обов’язково буде заповнена якимось злом. Невіруюча людина не може мати стабільності у своєму житті, не може мати віру у завтрашній день, як ми це говоримо. Тому що недаремно цього сина дух кидає у крайнощі. Мати надію на завтрашній день можна лише тоді, коли людина має віру в Бога. Тому що стабільність забезпечує тільки віра, яка єднає нас з Творцем. Тому-то у ранньохристиянській символіці символом надії був якір, який дає стабільність для кораблів і не дає можливості бурхливим хвилям моря розбити цей корабель, позбавити його фундаменту і основи. Тому батько, щоб помогти своїй дитині, яку він так любить, робить єдино правильне рішення: він приносить свого сина до  Ісуса Христа. Чому? Бо,-продовжує Іриней Ліонський, - коли Господь Бог творив людину, він споглядав свого Сина Воплоченого. Для того, щоб побачити еталон для сина того батька, треба бачити Сина Божого, який, ось, стоїть повний Духа Святого.

І саме до Нього, до того Воплоченого Бога, який спасає людину, міняючи цього духа, яким людина є сповнена – лише Він є той, який може дати цій дитині повноцінне життя і існування, віру у завтрашній день, якби ми це сказали, надію на якийсь добробут. Тому що притягає, приєднує, вводить його у живе спілкування із своїм Творцем, який є джерелом усякого добра.

Як ми сьогодні подивимось на наше з вами українське суспільство, чи ширше, поза межами нашого українського життя, то побачимо, що у сучасному секуляризованому світі, де людина живе так, якби Бог не існував, та людина, молодь, крок за кроком втрачає надію і боїться завтрашнього дня.

Минулого року я був свідком такої події: у Римі відбувався марш молодих людей проти сучасної економічної кризи. Молоді дівчата і хлопці казали: «Ми є втрачене покоління!» А дві дівчини несли такий цікавий плакат, на якому було італійською мовою написано: «Ми не хочемо принца на білому коні, ми хочемо певного майбутнього!»  А спитаймо себе: «Звідки прийде це певне майбутнє?» Лише від віруючих людей, які можуть внести цей якір душі у суспільство, яке страждає і мучиться. А в нашому, українському суспільстві, яке, зокрема, лихорадить від передвиборчої компанії, ми побачимо, як часто нас кидає у крайнощі. Від крайньо лівого до крайньо правого, ми дивимося то на північ, то на південь, то на схід, то на захід, і тяжко мучимося. Тому сьогодні нам, як ніколи, важливо знайти дорогу до Того, хто справді може дати нам надію. Нам треба віднайти віру наших батьків і з нею жити і нею ділитись з ближніми.

Ми побачимо, що вкінці тої історії батько виходить щасливий, бо син є оздоровлений. Син віднаходить повноту життя через віру, яку той батько продемонстрував, навіть маленьку, як гірчичне зерно, можливо, невистачальну, але яка принесла успіх і оздоровлення його синові. Але хто виходить засмучений, упокорений? Мабуть, апостоли, учні Ісуса Христа, тому що привселюдно вони виявилися немічними, безсилими щось змінити. І тоді, по секрету, насамоті вони питаються Ісуса: Ну скажи нам, а чому ми не змогли? Ось ти зміг, а ми - ні. І тут Ісус дає їм глибокий урок, який так важливий для нас, християн, учнів Христових нового часу! Ісус їх вчить: не треба соромитися виявляти свої немочі, зокрема перед Богом! Коли хтось думає, що він є всесильний і все може, тому що має посвячений хрестик у руці чи возить у своєму автомобілі на передньому склі якусь вервичку чи якусь маленьку іконку і тоді вже має якийсь магічний елемент для вирішення проблем, то тяжко помиляється. Каже: «Через малу віру вашу ви не можете це зробити». А віра наша завжди виявляє свою силу тоді, коли перед Богом ми виявляємо наші немочі. Каже апостол Павло: «Сила Божа проявляється у моїх немочах». Не біймося виявити свою людську слабкість у вірі перед нашим Спасителем, тому що тоді через слабке людське виявиться сильне Боже!Колинам справді потрібно помочі від Бога і ми відчуваємо, що наша сила, наша віра слабне, прийдімо до нашого Спасителя і скажімо так, як цей батько: «Вірую, але поможи моєму невірству». Нам завжди потрібно зростати у вірі. Ніколи не можна сказати: «Ось я повірив в Бога раз і вже на все життя». Ні! Цей акт віри потрібно оновлювати кожного дня, у кожних нових обставинах, які це життя нам приносить. А доброю такою гімназією віри, такою гімнастикою, вправою є молитва і піст, які допомагають нам зростати в нашому християнському житті.

Тому сьогодні у тій Літургії, в якій Христос прийде посеред нас так, як Він тоді прийшов до цього батька і до цього народу, принесімо до Нього усі наші немочі, всі наші труднощі, розкриймо перед Ним усі закутки нашого життя, даймо можливість проникнути Духові Святому у всю глибину нашого серця. Скажімо Йому: «Багато речей ми хочемо, але не можемо. Багато речей не подобається нам у нашому житті, у нашому суспільстві, у сучасному світі і ніхто не може крім Тебе, Ісусе». І будьмо певні, що тоді сила Божа проявиться у наших немочах.

Нехай всемилостивий Господь сьогодні дасть усім нам відчути, що Він є з нами, він є нашою надією на завтра. Каже нам Давид Псалмопівець: «Не надійтеся на князів, на синів людських. В них нема спасіння». Тільки у Христі є фундамент нашого добробуту і певності у завтрашньому дні. Амінь. Слава Ісусу Христу!

розшифрування "Католицького Оглядача" за матеріалами http://ugcc.tv