//

Міт Ромні, посли при Ватикані та українські реалії

Минулого тижня шестеро колишніх американських послів при Апостольському Престолі закликали американських католиків голосувати за Міта Ромні та створили «Коаліцію католиків за Міта Ромні». Очевидно, якби наші українські «противсіхи», що не бачать різниці між політиками та вважають за велику неморальність між двома неідеальними кандидатами обирати кращого, гостро б засудили такий «неморальний» вчинок, якби він стався в Україні. Дійсно, нема на тих послів наших «високоморальних противсіхів».

 

Адже закликати голосувати американців-католиків за мормона та ще й з не кришталево чистим минулим і сьогоденням замість гіперліберального Брака Обами хіба це не заклики вибирати з двох зол менше? Говорити про те, що для однієї з американських конфесій один з кандидатів є абсолютно непридатним через властиво свої світоглядні переконання хіба це не клерикалізація, не вплутування Церкви в політику?

 

Очевидно, що колишні американські дипломати так не вважають. Вони у «спеціальному посланні, скерованому до своїх братів у вірі, пояснили, що їх надихнула до діяльності впевненість в тому, що всі католики покликані до реалізації в життя своєї Батьківщини принципів християнського етичного навчання. Вони підкреслили, що якщо йдеться про такі фундаментальні цінності, як захист життя, свобода і гідність людини, потрібною є спільна діяльність, натхненна вірою, незалежна від партійної приналежності. Колишні американські дипломати піддали критиці ініціативи адміністрації Барака Обами, що стосуються обмеження релігійної свободи та прийняття законів, які ігнорують свободу совісті громадян. Вони звернули увагу на примус власників медичних установ до продажу протизаплідних засобів, проведення абортів та стерилізації, навіть якщо це суперечить їхнім релігійним переконанням».

 

Об’єктивно кажучи, така позиція дуже імпонує. Адже це – позиція зрілих католиків, які у багатоконфесійній державі не бояться закликати власних одновірців голосувати, керуючись основними критеріями католицької моралі.

 

На жаль, щось подібного в Україні годі очікувати. Наше суспільство є настільки незрілим і дітвацьким, що все ще шукає свого ідеального безгрішного «месію», ідеальних політиків, ідеальних духовних провідників. До того ж, людей зовсім не хвилює те, що самі вони дуже далекі від ідеалу і у своєму суспільному, і в релігійному житті. І тому, як такі, фактично не здатні прийняти омріяного ідеального провідника.

 

Чи докладає пересічна українська сім’я зусиль, щоб виховати своїх потомків у здоровому християнському дусі, у здоровому патріотизмі? Питання, радше, риторичне. Народ, який за 20 років незалежності так і не спромігся виховати здорову еліту, тепер виставляє претензії до цієї ж еліти, яка є його полоттю від плоті та кров’ю від крові народної. Українське суспільство хотіло би жити, як живе, але мати ідеальну еліту. Це щось на кшталт старої приказки про те, що в нас люди би хотіли працювати, як при совєтах, а зарплати мати, як в Америці. Це не що інше, як вияв глибокого совєтського комплексу патерналізму – коли не потрібно було ні відповідати за щось, ні про щось думати, бо за все думала і відповідала партія чи вождь.

 

І так поводяться і українські громадяни, і українські віруючі. Вони і в першому, і в другому випадку не хочуть брати на себе жодної відповідальності. Громада не хоче відповідати за церкву, громадяни не хочуть відповідати за державу. Це ніби хата, яка валиться просто на голову, але я не збираюся її ремонтувати, бо це робота сіль-/міськради. І що більше, я через те, що моя хата валиться, критикую мера чи сільського голову. Абсурд? Повний абсурд.

 

І саме до відкинення такого абсурдного стану через усвідомлення своєї суспільної та політичної відповідальності закликав Синод УГКЦ українських вірних у своєму Посланні з нагоди приготування до парламентарних виборів в Україні.

 

«Бажаючи бути співтворцями саме справедливого, демократичного ладу в нашій Батьківщині, нам слід дуже відповідально і зважено підійти до участі у виборах, оскільки через них ми здійснюємо своє фундаментальне право, гарантоване не тільки Конституцією, а й самим Творцем, – обирати шлях власного життя і розвитку рідної країни, як також покликані втілювати в суспільне життя християнські цінності. Не прийти на вибори – означає самоусунутися від відповідальності за долю власної країни, відмовитися від християнського свідчення в суспільному житті, віддаючи свою долю і долю своїх дітей та внуків у випадкові, а часом і злочинні руки. Прийшовши на вибори, ми передусім виконуємо свій громадянський обов’язок, реально і особисто стаючи співучасниками творення свого майбутнього, а окрім цього – не даємо нагоди нечесним на руку особам вкрасти наш голос та прикрити нашою відсутністю різного роду маніпуляції чи фальсифікації. Однак взяти участь у виборах – це тільки половина справи. Нам слід докласти всіх зусиль, щоб наш вибір був свідомим, зрілим, відповідальним, таким, що найкраще служитиме загальному благу українського народу і запевнятиме успішний розвиток нашої держави.»

 

Але чи не очікує Синод забагато від здитиніліх українці, які часто-густо навіть не усвідомлюють собі, що є політичні партії та організації, за які католику не слід голосувати? Адже в нас нема громадської ініціативи, яка би чітко вказала на ті сили, програма, діяльність та світоглядні позиції яких не тільки суперечать фундаментальним християнським цінностям, але навіть і здоровому глузду.

 

Проблема дійсно в тому, що відкритіше Синод, напевно, не міг би виразити свою позицію, щоб не перейти рамки дозволеного. Інакше це би вже було пряме втручання у політику. А відповідних громадських структур, які би могли авторитетно вказати католикам України, за кого конкретно слід голосувати чи не голосувати, нема. І відсутність цієї самоорганізації українських греко-католиків є серйозною загрозою для нормального розвитку українського суспільства, яке заблудилося у трьох соснах власних нереальних очікувань і розчарувань. І в такій ситуації надія залишається хіба що на Бога.

 

о.Орест-Дмитро Вільчинський