Напевно, довкола жодного зі спільних католицько-православних документів не піднято стільки пилюки, не зламано стільки списів, як довкола спільного документу богословської наради в ліванському Баламанаді від 1993 року. І що найцікавіше – не так довкола самого документу, як довкола кількох речень з нього, якими засуджують уніатство, як застарілий метод осягнення єдності. До того ж, сам текст цього документу небагато-хто бачив. О-пс!!!

 

Так, таки так. Хоча в нетрях Інтернету існує навіть український переклад, щоправда, неавторизований і сумнівного походження, але ж є тексти цього документу на інших мовах. Але знову ж таки нечасто  навіть ті, хто пише про цей документ, «спускаються» до такого «примітивного» рівня, щоби цей документ проаналізувати.

 

Принаймні я особисто не зустрічав і не бачив такого, не існує опублікованої спроби відповіді на питання, що для нас українських греко-католиків означає цей документ, яка його вага і чи варто взагалі покликатися на нього у щоденному житті.

 

NB! Але перед тим, як продовжити свою писанину, читача, якому тема цікава, але  якого замордує довжина тексту, переповненого різними «мудрими» словечками і термінами, просив би перейти відразу до «Висновку».

 

Колись існував старий добрий схоластичний метод вираження думок, який з часом лишився забутий. Серед іншого він чітко вимагав поставити тезу, прив’язку тези до корпусу цілої дисципліни, пояснення термінів, послідовний виклад аргументів. Усе було чітко і зрозуміло. І ніяких тобі ангеликів на вершечку голки.

 

Тепер же богослови і ті, що богословствують, часто вживають ріжні «мудрі» слова і терміни, не стараючись не те що читачеві пояснити їхній зміст, а навіть самим вникнути в значення того чи іншого слова, яке радо використовють у тексті. Але це не є характеристикою виключно богословських чи псевдобогословських текстів – цим захворюванням страждають інші наукові та публіцистичні тексти. Часто складається враження, що автори текстів, жонглюючи різними іншомовними і не зовсім іншомовними термінами, просто намагаються напустити туману читачам в очі, показати свою велику освіченість і знання, а насправді або переливають з пустого в порожнє, або просувають власні тези, не вдаючись до серйозної аргументації. І в такому випадку отримуємо «науково-популярні» тексти, призначені для ширшого, аніж вузьке коло спеціалістів, кола читачів, які звучать у стилі геніальної іронії Котляревського на сучасну йому «академічність»:

 

«Енеус ностер маґнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигав по морю як циганус,

Ад те, о рекс! Прислав нунк нас.

Роґамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть ґратіс,

ми дяковати будем сатіс

Бенефіценції твоєй»

(Іван Котляревський, Енеїда, 1988:114)

 

Тому, щоб уникнути такої «академічності», старатимусь використовувати менше «їмпортових»  слів, а ті, що їх вже буде неможливо уникнути, – пояснювати.

 

ЩО НАСПРАВДІ ОЗНАЧАЄ БАЛАМАНДСЬКИЙ ТЕКСТ?

 

Коли маємо якийсь важливий текст перед собою, який говорить про речі світоглядні й принципові, а баламандський текст очевидно претендує на цю роль, то не варто все й одразу сприймати так, як це нам виглядає, що ми зрозуміли. Варто спочатку спробувати розібратися в ньому, що ж він насправді означає.

 

З досвіду щоденного спілкування з іншими знаємо, що багато непорозумінь виникає на ґрунті того, що використовуємо слово/слова, яке кожен розуміє по-своєму.

 

Щоб уникнути цього, варто визначитися насамперед із термінами.

 

Думаю, ніхто не стане заперечувати, що для Баламандського документу ключовим терміном є «уніатство». То ж що ховається під тим терміном, чи краще сказати: що під цим терміном розуміє сам документ?

 

На щастя, маємо джерело, яке може нам це пояснити: в українському перекладі є дуже цікава книжка, яка властиво присвячена питанню висвітлення розколів та пошуку шляхів Єдності – «Церковні розколи і єдність Церкви», авторства члена Міжнародної змішаної комісії з богословського діялогу між Православними і Католицькими Церквами у 1979–2002 роках о. д-ра габілітованого Ернста Кристофа Суттнера.

 

Звісно, з багатьма положеннями у історичній частині можна не погоджуватися, але стосовно теперішнього стану екуменічних розмов і переговорів там є багато цікавого.

 

Зокрема, ці речі цікаві тим, що вони вийшли з-під пера чи, по-новітньому, з-під клавіатури одного з тих, хто випрацьовував тексти, які пізніше лягли в основу спільних католицько-православних документів. Тому, сподіваючись на очікувану інтелектуальну чистоплотність автора, цю книжку можна усе ж таки вважати авторитетним джерелом, принаймні у частині, яка стосується роботи Міжнародної змішаної комісії з богословського діялогу між Православними і Католицькими Церквами та документів, які вона випродукувала.

 

Слід відразу зазначити, що сам автор наголошує на тому, що тексти Комісії не є легкими для розуміння, оскільки вони є наслідком праці людей, які належать до дуже відмінних між собою культур (див. Ернст Кристоф Суттнер, Церковні розколи і єдність Церкви, 2007:122–123). І це нам вказує, що до цих текстів потрібно підходити з великою обережністю.

 

Але надаймо слово самому отцю професору.

 

«завданням комісії є підготувати тексти, спільні для різних традицій. Це вона може здійснити лише у тому разі, коли не послуговуватиметься звичною мовою та способом аргументації жодної зі сторін. У своєму способі висловлювання католики і православні спираються на катехитичний досвід. Якщо б комісія формулювала свої думки «типово по-православному» чи «типово по-католицькому», то вона користувалася б одним з прийнятих способів мовлення, який було б легше зрозуміти, але лише для однієї сторони. Коли ж намагатися говорити зрозуміло для «обох сторін», у катехитичному слововжитку виявиться брак апробованих термінів.

 

Щоб у спільних заявах уникнути тих формулювань, які в минулому були обтяжені контроверсійним значенням, дещо в них повинно мати незвичну і тому відмінну від устійненої в катехитичній практиці форму. Крім того, через необхідність постійно зважати на обидві сторони, у досліджуваних питаннях виникає чимало всіляких деталей. Адже, як влучно сказав митрополит Андрей (Шептицький), «Схід і Захід відрізняються навіть у тих питаннях, у яких вони взагалі не відрізняються, – а саме через численні делікатні деталі, які важко виразити людським словом»

 

Тому текст, який подає важливі для православних і католиків теми, уникаючи всіх конфесійно забарвлених висловлювань, стає таким важким у сприйнятті для обох сторін. Бо замість звичних для різних конфесій формулювань, які, без сумніву, полегшили б читачеві розуміння викладу, в такому тексті вжиті нові мовні звороти і, до того ж, він містить пасажі, які ніколи б не з'явилися, якби на цю тему писали богослови лише однієї з Церков.» (Ернст Кристоф Суттнер, 2007:122–123)

 

Тобто, кажучи коротко: не лише сам текст є незвичним для як католиків, так і православних, але й терміни, які він використовує є також незвичними і, очевидно, наповненими дещо відмінним від звичного змістом.

 

Тож варто відразу зазначити, що Баламандський документ можливо в якомусь особливішому значенні використовує термін «уніатство». І виглядає на те, що так воно і є.

 

Говорячи про Баламандський документ, о. Суттнер каже наступне:

 

«Отже, те, що  Комісія з діялогу називає і засуджує як уніятизм, могло відбутися лише тоді і лише там, де й коли з католицького боку недобачали або взагалі заперечували таїнственність тієї віросповідної спільноти, з якої походили «уніяти»» (Ернст Кристоф Суттнер, 2007:129).

 

Тобто, уніятизмом можна назвати таку «унію», яка б відкидала таїнств енний характер спільноти, яка б приступала до такої «унії». З цього виходить, що «уніятизмом», який засуджений в Баламанді, є прийняття до єдності з Католицької Церквою, без визнання важливості Святих Таїнств, уділених у попередньому віросповіданні, окрім звісно Таїнства Хрещення і, можливо, Шлюбу.

 

Такий випадок у теперішній історії Церкви є хіба що один – прихід англікан у Католицьку Церкву. Тобто нас, українських греко-католиків, Баламандський документ не засуджує, як не засуджує те, що наші предки прийняли Берестейську Унію. Адже навіть наших тодішніх єпископів ніхто не пересвячував. Тобто Рим через Берестейську Унію фактично визнав Таїнства тодішньої Київської Церкви.

 

Якщо ж йдеться про невизнання Східної Церкви Церквою у еклезіяльній повноті, яка би була в усьому рівною Католицькій, то тут маємо проблему. В такому випадку Балмандський документ засуджує католицьке розуміння Церкви, як його подає ІІ Ватиканський Собор та декларація «Dominus Jesus». Якщо це так, то Баламандський документ у такому випадку є єретичним і як такий нікого з католиків до нічого не зобов’язує, хіба що до того, щоб таку єресь відкинути і засудити.

 

Оскільки ІІ Ватиканський Собор у своїй Догматичній Конституції про Церкву виразно каже наступне:

 

«Ця Церква /мається на увазі Церква Христова – прим. автора/ у цьому світі встановлена і впорядкована, як суспільство, є в Католицькій Церкві, якою керує наслідник Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним, і хоча поза Її організмом знаходиться багато елементів освячення й істини, які як дари притаманні Христовій Церкві, ці дари спонукають до єдності.» (ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву, т. 8).

 

Тобто, лише Католицька Церква має всі елементи Церкви Христової, яка єдино в Католицькій Церкві перебуває у повноті. (див. Rudolf Braičić – Mato Zovkić, Dogmatska Konstitucija o Crkvi – Lumen gentium (1), 1977:169).

 

Не менш ясним у цьому питанні є текст Декрету про екуменізм: «Отже, хоча ми і віримо, що ці Церкви і відокремлені від нас спільноти мають певний брак, проте вони не без значення і ваги в Таїнстві спасіння. Бо Дух Христа не відмовляється користуватися ними як засобами для спасіння, сила яких виходить від тієї повноти благодаті та правди, яка ввірена Католицькій Церкві… Тільки через Католицьку Христову Церкву, яка є універсальним середником спасіння, можна осягнути всю повноту середників потрібних для спасіння» (ІІ Ватиканський Собор, Декрет про екуменізм , т. 3). Тобто Церква на ІІ Ватиканському Соборі не двозначно заявила про те, що Православні церкви, хоча і є церквами, але вони не мають повноти середників, через які осягається спасіння.

 

Те саме тільки іншими словами говорить і декларація «Dominus Jesus»:

 

«Католики мусять вірити, що існує історична безперервність, вкорінена в апостольській спадкоємності Церкви, заснованої Христом, і Католицької Церкви: «Це і є єдина Церква Христова <...>, яку Спаситель наш після Свого Воскресіння доручив пасти Петрові (Пор. Ів. 21, 17) і йому ж, як і іншим апостолам, довірив Її поширення і управління (Пор. Мт. 28, 18) і назавжди поставив її як «стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3, 15). Ця Церква, встановлена і влаштована в цім світі як спільнота, є («subsistetin») в Католицькій Церкві, якою керує наступник Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним» . Виразом «subsistetin» («перебуває в») Другий Ватиканський Собор прагнув врівноважити два доктринальних висловлювання: з одного боку, що Церква Христова, незважаючи на розділення, які існують між християнами, перебуває в повноті лише в Католицькій Церкві, з іншого боку – те, що «поза її огорожею також можна зустріти безліч крупинок святості та правди» , тобто в Церквах і церковних спільнотах, які не перебувають у досконалій єдності з Католицькою Церквою . Однак, беручи це до уваги, потрібно стверджувати, що «сила їхня виходить від тієї повноти благодаті та правди, яка довірена Католицькій Церкві» .

 

Тобто існує одна-єдина Церква Христова, яка перебуває в Католицькій Церкві, якою керує Наступник св. Петра і єпископи, які перебувають у єдності з ним. Церкви, які не перебувають у досконалій єдності з Католицькою Церквою, залишаючись об'єднаними з нею міцними зв'язками – апостольською сукцесією і дійсним Таїнством Євхаристії, – є справжніми помісними Церквами . Тому Церква Христова перебуває і діє також і в цих Церквах, навіть якщо їм не вистачає повного сопричастя з Католицькою Церквою, оскільки вони не приймають католицького Вчення про примат, який, з волі Божої, Єпископ Риму об’єктивно має і вершить у всій Церкві.» (Декларація «Dominus Jesus», т. 16–17)

 

Як бачимо, жодного натяку на повну рівність Католицької Церкви і Православних церквою нема і тут. Правда, що ця декларація називає також Православні та Старосхідні Церкви правдивими Помісними Церквами. Але відсутність досконалої Єдності з Апостольським Престолом усе ж таки, у світлі попередніх цитат, є браком середників до спасіння. І для католика це є дуже серйозний брак. Для католика присутність Петрового служіння в Церкві, яке вершить Папа Римський, є гарантією того, що Церква не впаде у єресь, Православні  ж і Старосхідні Церкви, хоча і є правдивими Помісними Церквами, такої гарантії не мають.

 

Тому католик не може вичитувати Баламандський документ у світлі повної рівності між Католицькою Церквою та Церквами нез’єдиненими. Щобільше. Рим практично ніяк не прореагував на цей документ. З одного боку – Апостольський Престіл його не ніколи затверджував як зобов’язуючий для католиків документ. Для цього не було потреби, оскільки Баламандський документ є тільки рекомендаційного характеру, але про це трохи згодом. Також Апостольський Престіл не засудив цей документ, як єретичний. Тобто за католицьким розумінням у цьому документі жодним чином не декларується знак рівності між Католицькою Церквою і Православними церквами.

 

ЧИ УКРАЇНСЬКІ ГРЕКО-КАТОЛИКИ Є УНІАТАМИ ЗГІДНО З БАЛАМАНДСЬКИМ ДОКУМЕНТОМ?

 

Щоб бути повністю чистим перед істиною, слід зазначити, що в історичній частині своє книги о. Суттнер усе ж таки закидає Риму і Київській Церкві «уніатство», але треба зауважити, що ці закиди зводяться фактично до того, що владики Київської Церкви, начебто були вийняті з-під влади Київського митрополита і підпорядковані на пряму Папі (див. Ернст Кристоф Суттнер, 2007: 85–88), але їх не варто занадто серйозно спримайти, оскільки одобрення Римом унійних Артикулів, та непересвячування тодішніх владик Київської Церкви, вказують на те, що Рим не виражав сумнівів, щодо правдивості Таїнств Київської Церкви, тай сама «вийнятість» не зовсім відповідає історичній дійсності. 

 

Загальна згадка про потребу виправити помилки у буллі Папи Климентія VІІІ «MagnusDominus» не дає підстав звинувачувати чи Рим, чи Київську Церкву в «уніятсві». А те, що помилки були, свідчить вже сам той стан, в якому в передунійних часах опинилась Київська Церква. Тому звинувачення в «уніатстві» Берестейської Унії, скоріше, данина моді римо-католицькому самобичуванню, від якого, на жаль, страждає частина богословів Католицької Церкви. Тому закидати Київській Церкві «уніятизм» навіть з погляду Баламандського документу є просто безпідставним і тенденційним заняттям.

 

Щобільше, якщо обережно застосовувати критерії «уніатизму», які Комісія сама визначила, то єдино до можливих уній з грецькими Православними церквами (в розумінні приєднання когось до цих церков) після їхньої спільної заяви про невизнання Таїнств Католицької Церкви у 1755 році.

 

Отже, практично неможливо стверджувати, що Баламандський документ, засуджуючи поняття «уніатства», засудив Берестейську Унію, як помилкову річ.

 

 

ЯКА «ВАГА» БАЛАМАНДСЬКОГО ДОКУМЕНТУ І ЧИ ЗОБОВ’ЯЗУЄ ВІН УКРАЇНСЬКИХ ГРЕКО-КАТОЛИКІВ?

 

Як вже зазначалося, Апостольський Престіл жодним документом не поставив Баламандський документ як обов’язковий. Отже, дотримуватись його положень є суто приватною справою кожного католика. Навіть відкидання цього документу не тягне за собою якихось канонічних наслідків, а тим більше не наражає на небезпеку втрати вічного спасіння.

 

Тому всяка спроба накинути цей документ українським греко-католикам без виразної санкції Апостольського Престолу є нічим іншим, як підтасовкою фактів і спробою нав’язати власні переконання всім іншим під виглядом буцімто зобов’язуючої католицької доктрини. А це, вибачайте, є або брехнею (якщо особа свідома того, що робить), або банальною неправдою (якщо особа перебуває у помилковому переконанні).

 

Іншим питанням є  сам намір підписантів Баламнадського документу. У ньому чітко вказано, що його положення це – рекомендації. Так, саме так і не інакше. Це просто рекомендації. А як відомо рекомендації нікого до нічого не зобов’язують. Тому навіть сам намір підписантів цього документу вказує на його виключно рекомендаційний характер і не більше.

 

Тобто, йдеться про документ рекомендаційного характеру, який українських греко-католиків навіть морально не може зобов’язувати, оскільки під ним немає підписів їхніх представників, ані вони не брали участі у його підготовці. Тому Баламандський документ залишається такою собі декларацією намірів і не більше.

 

ВИСНОВКИ

 

З усього до тепер сказаного можемо зробити певні висновки. Як перший і найважливіший: Баламандський документ ніде і в ніякий спосіб не засуджує УГКЦ, а також ні до чого Її не зобов’язує. Це є своєрідна декларація намірів сторін, які через голови східних католиків пробували залагоджувати не зовсім зрозуміло які справи.

 

Засудження «уніатства» в ньому не має жодного відношення до реалій Берестейського Порозуміння. У ньому розглядається «уніатство» як невизнання Таїнств іншої церкви, що з католицького боку ніколи не було офіційною реальністю, а радше окремими виявами ексцесів на місцях і то тільки з боку екстремістів. У той же ж час «уніатство» було практично офіційним поглядом грецьких Православних церков протягом якогось певного часу.

 

Щобільше, під таким засудом і такого «уніатства» з чистим сумлінням може підписатися кожен католик.

 

Тобто якщо спробувати навіть поверхнево розібратися, то баламутною є не Баламандська декларація, просто баламутами є деякі богословствуючі прихильники зідеалізованого православ’я і ненависники УГКЦ, які звинувачують УГКЦ у всіх смертних гріхах, використовуючи Баламандський документ для підкріплення своїх баламутних теорій.

 

На превеликий жаль, Баламандський документ використовують у своїх полеміках для мнимого підкріплення своїх «аргументів», щоб поливати Церкву брудом своїх вивернутих фантазій, як і ті, що вже духом перебувають зліва від спасительної огорожі Католицької Церкви, скочуючись до величання Московської церкви як церкви-матері Церкви Київської, так і ті, що вже тілесно і духовно вийшли направо від Церкви – віддавшись обслуговуванню лефевристських ідей. Не менш запально використовують його й православні, щоб «вдарити» по уніатах, як по «помилці історії», або щоб змусити Східні Католицькі Церкви кваситися у власному соці та не думати навіть про навернення тих безвірків, на яких Православна церква кладе своє право.

 

Тож не потрібно боятися читати й інтерпретувати такі документи. Щобільше, варто це робити уважно, звіряючи прочитані аргументи антиуніятів з реальними речами. До того ж, УГКЦ не може очікувати, що їй дадуть спокійно розвиватися. Вона є, була і буде сіллю в оці московського православ’я і його українського відгалуження. Бо воно є єдиним заборолом нашого люду перед фізичним винародненням і постійним викликом православ’ю до активного душпастирювання, а не пустопорожнього відправляння обрядів.

 

о. Орест-Дмитро Вільчинський