//

Безбожників за ґратами я взагалі не зустрічав, - о. Костянтин Пантелей

Отче Костянтине, пересічному громадянинові може здатися, що такого явища, як в’язничне капеланство, в Україні взагалі не існує. Однак воно є й уже певний час функціонує. Уточніть, будь ласка, скільки?

Релігійна опіка в установах виконання кримінальних покарань уже існувала перед розпадом СРСР. Ідеться не про систематичну душпастирську опіку для осіб, позбавлених волі, та працівників пенітенціарної системи, а лише про більш-менш регулярні візити представників християнських громад, священиків і пастирів у в’язниці й колонії, куди їх почали допускати, згідно з програмою запланованої виховної праці із засудженими, після 1988 року (тоді святкувалося 1000 років від Хрещення Русі). Інтенсивно виправні колонії почали відвідувати баптисти й п’ятидесятники. Можна згадати лише про поодинокі візити православних і католицьких священиків. Такі відвідини ув’язнених перед проголошенням Україною незалежності були рідкістю з огляду на атеїстичну систему поглядів, яку пропагувала комуністична влада.

Відродження душпастирства УГКЦ в пенітенціарних установах України розпочалося відразу після виходу Церкви з підпілля та її легалізації. Єпископи, священики та семінаристи щороку відвідували найближчі виправні колонії з нагоди великих свят, для проповіді та євангелізації, а також, щоб передати засудженим гуманітарну допомогу. Серед ієрархів і священиків, які першими почали приходити в тюрми, були: Владика Юліян (Вороновський), Блаженніший Любомир (Гузар), Владика Юліян (Ґбур) (спочив у Бозі 24 березня 2011 року),  Владика Степан (Меньок), ЧНІ, Владика Дмитро (Григорак), ЧСВВ, о. Роман Шафран, о. Іван Ціхуляк, о. Володимир Коник, ЧСВВ, о. Зиновій Хоркавий, о. Ігор Цар, о. Павло Менлі, о. Степан Здобиляк (помер 23 жовтня 2008 року). Від 1992 року в Благодійному фонді “Карітас-Київ” о. Ігор Онишкевич розпочав харитативне служіння для ув’язнених жінок.

2001 року УГКЦ стала співзасновницею й учасницею Української міжконфесійної християнської місії “Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі”. Місія об’єднує 12 християнських Церков і деномінацій. Ця організація представляє Україну в Міжнародній асоціації тюремного служіння (PFI). На церковному й екуменічному рівнях о. Ігор Онишкевич, а згодом і о. Андрій Нагірняк були офіційними представниками служіння УГКЦ в тюрмах до 2006 року. Від 2003 року УГКЦ є учасницею, на правах спостерігача, а з 2007-го – дійсним членом Міжнародної католицької комісії душпастирської опіки в тюрмах (ІССРРС), яка діє під керівництвом Конгрегації в справах духовенства та в співпраці з Папською радою “Справедливість і мир”.

Після перенесення 2005 року осідку Глави УГКЦ до Києва почалося структурне оформлення цього служіння. Декретом Блаженнішого Любомира від 3 жовтня 2006 року при Патріаршій Курії УГКЦ було створено Відділ душпастирства в силових структурах України під керівництвом Преосвященного Владики Михайла (Колтуна), Єпископа Сокальсько-Жовківського. У грудні 2010 року відділ було реорганізовано в Департамент душпастирства в силових структурах України з відділами військового й, відповідно, пенітенціарного душпастирства. За координацію служіння УГКЦ у виправних колоніях і в’язницях відповідає Відділ душпастирства в пенітенціарній системі України. Участь у служінні беруть священики, семінаристи, ченці та миряни – усього понад 200 осіб. 37 із них – капелани. Більшість із цих осіб отримали сертифікати про засвоєння базового рівня компетентності для праці в пенітенціарних установах.

 

Що Вас привело до цього служіння?

До служіння в тюрмах мене підготували деякі події мого життя. Ще перед вступом до семінарії мені довелося брати інтерв’ю у великого християнина-в’язня Григорія Сороки, що жив у м. Суходольську на Луганщині, для вечора пам’яті Патріарха Йосифа (Сліпого) у Києві 1992 року. Це було моє перше знайомство з плеканням християнської духовності за ґратами, коли в ГУЛАГу сиділи переслідувані за віру. У семінарії я належав до гуртка студентів, що горіли ідеєю відродження капеланства, але військового. Тоді ж у мене сформувалося упереджене ставлення до в’язничного служіння через деякі цинічні листи засуджених, які мої однокурсники, що часом бували в колоніях, читали при мені. У пастирському богослов’ї ми лише кількома реченнями згадували капеланство в тюрмах. Отже, я мало що знав. Приїжджаючи до Львова, часто проходив повз мури суворої зони ВК № 30, відчував за тими стінами чиєсь горе й молився за в’язнів. Проте відразу після завершення семінарії мені довелося бути волонтером у “Карітасі” й працювати з дітьми з нещасливих сімей, а згодом також – рік вихователем у дитячому притулку для неповнолітніх. На моїх очах відбувалися установчі збори Української міжконфесійної християнської місії “Духовна та благодійна опіка в місцях позбавлення волі”, які проходили в приміщенні БФ “Карітас-Київ”, де я тоді працював. Остаточно до служіння в тюрмах мене покликав Блаженніший Любомир (Гузар) восени 2006 року.

 

У чому полягає ваша місія?

Як керівник Відділу УГКЦ з душпастирства в пенітенціарній системі України я відповідаю за співпрацю Церкви з Державною пенітенціарною службою України та за координацію служіння наших священиків, що душпастирюють у пенітенціарних установах у єпархіях УГКЦ. З огляду на потреби служіння мені часто доводиться бувати в різних установах: у слідчих тюрмах, у чоловічих і жіночих виправних колоніях та виховних колоніях для неповнолітніх.

 

Чи часто ув’язнені безбожники навертаються до Бога?

Безбожників за ґратами я взагалі не зустрічав. Зате часто мені доводилося бути свідком щирого й глибокого навернення до Господа. Як і кожному священикові, під час Св. Сповіді.

 

На що в основному скаржаться в’язні?

В’язні рідко скаржаться. Вони завжди радіють візитам духівника. У слідчих тюрмах видно причину їхнього жалю, яка полягає в тому, що їх несподівано й часто надовго відірвали від рідних. У тюрмах і колоніях це – брак приватності: вони завжди перебувають під чиїмось наглядом. Часто ці люди журяться через втрату здоров’я, розрив із рідними, недостатнє харчування.

 

В українських в’язницях щодня гине три людини. Чому це так, хіба нікого не цікавить їхнє здоров’я?

Мені не відома така статистика. Смертність у пенітенціарних установах не перевищує смертність у цілій країні. Там дуже багато ВІЛ-інфікованих. Є також хворі на туберкульоз, гепатит та інші інфекції. З іншого боку – важкі умови праці, мала платня, відсутність соціального захисту спричиняють відхід кваліфікованих медичних працівників. Проте, трапляється, що медицина за ґратами надає навіть кращу допомогу, ніж «безкоштовна» медицина на свободі. Однак оскільки проблеми з охороною здоров’я у в’язницях усе ж існують, то, на мою думку, було б доцільно підпорядкувати тюремну медицину МОЗ України.

 

Наскільки легко чи важко людині, яка була ув’язнена, вийшовши на волю, вести чесний спосіб життя?

Хто сказав, що тюрма – це виховання й навчання чесного способу життя? Напевно, це – спосіб ізоляції, який поєднується ще й з іншими втратами. Такі обставини ще нікого не приготували до чесного життя. Вони змушують пристосовуватися. Пристосування й звичка до тюремних обставин змінюють пріоритети й цінності людини, роблять її залежною від обставин і сприяють рецидивам кримінальної поведінки. Хоча декому позбавлення волі могло допомогти, посприявши їхньому щирому наверненню та спонукавши їх змінити своє життя. Тюрма нинішнього зразка в якомусь сенсі є школою життя та виживання. Зміни в цій сфері зможуть відбутися лише тоді, коли соціум і держава почнуть відчувати відповідальність за долю кожного громадянина й перестануть вважати злочинців непотребом. Тепер людина повертається з тюрми зі значними втратами. Жити з цим далі нелегко. Потрібна щира й людяна допомога. Її частіше бракує, тому колишнім ув’язненим здебільшого важко «знайти себе» на свободі.

 

Чому часто буває так, що людина, вийшовши на волю, хоче назад у в’язницю?

Тому що попереднє життя в неволі привчило її до іншого формату спілкування й отримання благ. На свободі і те, і те є для неї некомфортним.

 

Знаю, що Ви працюєте з неповнолітніми. Потрапивши у в’язницю, вони, за Вашими спостереженнями, стають кращими чи ще гіршими?

Вони мають багато шансів покращити й змінити своє життя. До речі, вони щиро в це вірять. Але часом трапляється так, що люди на волі діють цілком інакше, ніж ці неповнолітні, мріючи, це собі уявляли.

 

Із чим це пов’язано, про них не піклується держава?

Найліпше про дітей може подбати лише родина. Держава має зорієнтувати свою соціальну політику й систему виховання на сприяння розвитку дітей у родині. Такого піклування треба.

 

Ув’язнені неповнолітні – це, як правило, хто?

Це діти з неповних родин, із сімей із різним соціальним статусом, умовами й можливостями для життя. Це, одним словом, занедбані діти. Поки діти зростають, вони потребують багато любові. Ми переживаємо добу великих суспільно-політичних змін. Брак часу в батьків на дітей, зменшення любові й зростання егоїстичних прагнень – усі ці явища стали характерними ознаками наших днів. Нерідко ціна однієї вкраденої мобілки – чотири роки ув’язнення. Хоча неповнолітніх за ґратами стає все менше. Злочини, за які вони потрапляють туди, важчають.

 

Чи, на вашу думку, їх утримують у належних умовах?

Умови утримання неповнолітніх значно кращі, ніж 5 років тому. Їхньою долею переймаються благодійні, громадські та релігійні організації. Харчування відповідає нормам щодо калорій, хоча явним є брак вітамінізованої їжі. Одягом і взуттям їх забезпечують нерегулярно, нерідко через невідповідне взуття вони хворіють на грибок.

 

Яка найбільша помилка держави щодо них?

Український суд може винести покарання у вигляді позбавлення волі дітям, які досягли віку 14–18 років. У цей перехідний період свого життя вони інколи користуються привілеєм і залишаються у виховних установах навіть до 22 років, та йдуть на свободу за умовно-достроковим звільненням. Проте так щастить небагатьом. Більшість одразу після досягнення повноліття переводять до дорослих установ виконання покарань. Після 18-ти років вони втрачають навіть ту досить формальну увагу, якою втішаються неповнолітні, а з нею й усяку надію на пільги та допомогу, які мусять належати їм без огляду на вік, адже в неволю вони потрапили ще дітьми. Оскільки молоді люди, які звільняються напередодні й після досягнення повноліття вже не потрапляють у сферу піклування держави, це сприяє їхній подальшій криміналізації. У випадку неповнолітніх, у яких виник конфлікт із законом, слід було б скасувати прив’язку до біологічного віку. Держава мала б здійснювати соціальний супровід та опіку цими молодими громадянами хоча б кілька років після виходу з місць позбавлення волі: сприяти відносно житла та праці.

 

Над інтерв’ю працювала Оксана Климончук

Джерело: www.ugcc.org.ua