23 червня 2001 року в 12.30 в аеропорті «Бориспіль» приземлився спеціальний літак італійської авіакомпанії «Аліталія», який привіз в Україну Його Святість Івана-Павла II. Відразу по прильоті Святіший Отець щиро зізнався, що «довго очікував цього візиту й ревно молився, щоб він міг здійснитись. Нарешті, з глибоким хвилюванням і радістю, я зміг поцілувати улюблену землю України!». «Дорогих йому українців»обійняв усіх: від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та Сімферополя! Пригадав імена двох Римських Архиєреїв – святого Климента Першого та святого Мартина Першого, які кожен у свій час, були «заслані на Крим», де й померли як мученики. І дуже порадів, що їхній наступник нині на українських землях як паломник миру і братерства! 

 

І справді Папа Іван Павло ІІ став першим понтифіком, котрий відвідав Україну, що називається, з власної волі. Найперше світлої пам’яті нині Блаженний Папа, за словами Блаженнішого Любомира (Гузара) став «першим, хто прийшов сюди як прочанин, а не як в’язень».

 

Збереглася історія про святого Климента, який служив на Петровому Престолі із 92 до 99 року,  та про святого Мартина – Римського Папу із 649 до 655 року. Святий Климент і святий Мартин як Петрові намісники були заслані до Криму, який нині є частиною сучасної України. Правда, у їхній час «Крим був Сибіром Римської імперії». Беззаперечних історичних доказів такому ми не маємо, однак легенди розповідають, що Папу Климента заслав до Криму імператор Траян і засудив до важких робіт на каменоломнях. Папа ж, незважаючи на вирок, і надалі служив люду Божому і навіть заснував у тодішньому Криму християнські спільноти. Аж такого імператор ніяк не стерпів і наказав закувати Папу Климента у ланцюги і кинути у море.

 

Ще один римський понтифік – Папа Мартин – вигнанець, який мандрував у Греції від острова до острова і врешті прибув до Константинополя. У Константинополі суд визнав його винним у зраді (йому інкримінували здачу Сицилії мусульманам) – злочину більше, ніж тяжкому, а тому й засудили аж до смертної кари. Надалі смертний вирок святому Мартину замінили на заслання до Криму, де Папа помер 16 вересня 655 року.

 

У нинішньому часі щойно ступивши на українську землю, Іван Павло ІІ пригадав про епохальні зміни двох останніх десятиріч. Говорив про нову надію. Особливо застановився, щоб «не розчарувати сподівань, які тепер пульсують у серцях стількох, а понад усе у молоді». Говорячи про новий справжній гуманізм, чи, точніше, про розквіт нового справжнього гуманізму, згадав мрію нашого великого поета Тараса Шевченка, де Марія і Її Син найперше: «...врага не буде, супостата, а буде Син, і буде Мати, і будуть люди на землі!».

 

Одразу після церемонії-зустрічі на летовищі в Борисполі Святіший Отець вирушив до храму, що на Аскольдовій могилі. Принагідно згадаємо, що із Аскольдовою могилою пов’язано визначні події в історії України. Саме тут поховано перших київських князів Аскольда та Дира, які, за давніми переказами, поширювали християнство в Русі-Україні. На Аскольдовій могилі захоронено Героїв Крут – українських студентів, які у 1918 році віддали своє життя за незалежність України у бою з більшовиками.

 

 І, нарешті, саме тут знаходиться перший у Києві (після виходу із підпілля) храм Української Греко-Католицької Церкви. У церкві святого Миколая Папа вперше молився на українській землі, і молився до Неї: Іван Павло ІІ звернувся у молитві до Зарваницької Богородиці. Задля такого оправлену в золото Зарваницьку чудотворну ікону Божої Матері та Ісуса, що тримає Біблію, спеціально привезли до Києва і вибрали тоді для почитання на тимчасовому вівтарі під час двох Літургій, які мав служити Папа. А перед тим її було виставлено у Михайлівському золотоверхому соборі.

 

У своїй молитві до Пресвятої Діви Святіший Отець ще раз віддав українську землю під покров Божої Матері, щоби Вона провадила усіх християн України «до Свого Сина Ісуса, який є для всіх Дорогою, Правдою і Життям»!Подякував Їй за ласку перебування у Київській Русі. «Матері Божій і Матері Церкви»віддав «у руки»свою апостольську подорож в Україну і прохав Пресвяту Матір Божу покрити «своїм материнським покровом усіх християн, усіх чоловіків і жінок доброї волі, які живуть у цій великій Країні» та провадити їх до Свого Сина Ісуса, «який є для всіх дорогою, правдою і життям».

 

Відтоді церква Святого Миколая на Аскольдовій могилі прославилась ще й Папою Іваном Павлом ІІ. З такої нагоди на стіні храму встановлено пам’ятну дошку: «У цьому храмі святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі 23 червня 2001 року Божого Святіший Отець Іван Павло ІІ в молитві перед Чудотворною іконою Зарваницької Богородиці віддав під Її покровительство свою Апостольську подорож Україною».

 

Як колись князь Ярослав Мудрий посвятив народ Київської Русі під покров Пречистої Богородиці, Кардинал Мирослав Іван Любачівський відновив цю посвяту всього українського народу Пречистої Діви Марії, а в новітньому часі Святіший Отець віддав нас у Її руки. Тому й не дивно, що сьогодні спільнотно переживаємо ту особливу посвяту усіх нас під покровом і заступництвом Пречистої Діви Марії: «Нехай вона, наша Мати, заступиться там, де людська сила є  безсилою. Нехай божественна благодать торкне кожного з Вас і наповнить тим відчуттям близькості Христа, Царства Небесного. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до її Сина, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяючи обличчя», - так молиться до Зарваницької Божої Матері нинішній Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук).

 

Звідки Святіший Отець так добре знав про нашу Зарваницю – мені наразі невідомо. Правда, Зарваниця – одна з головних святинь греко-католиків усього світу; це місце, просякнуте присутністю Богородиці і молитвами тисяч прочан. Тому нема нічого дивного, що саме Зарваницька Божа Мати вітала у Києві нині Блаженного Папу. Чудотворна ікона Зарваницької Матері Божої – одна з найдавніших в Україні, яка в оригіналі дійшла до наших днів із ХІІ століття. З 1988 року вона знову перебуває на своєму звичайному місці – у Зарваницькому парафіяльному храмі Святої Трійці. Більше того, Зарваницький Марійський духовний комплекс – один із двадцяти духовних світових Богородичних центрів, визнаних Всесвітньою Католицькою Церквою, а у сузір’ї Марійських чудотворних місць нашу Зарваницю ще називають «малим Люрдом».

 

Правда, і Люрд можемо назвати «заукраїнською Зарваницею». Так собі…

 

«Колись у Рідному Краю спішили побожні українці рік-річно до чудотворних ікон Пречистої Діви Марії, яка зсилала ласки вірним дітям українського народу. Сьогодні пусткою стоять святині на нашій землі, а вірні діти Пречистої розбрилися по чужині. Та й тут, на чужині, діти Марії не забули про свій обов’язок віддати Їй свій поклін. Щоб доказати любов до Пречистої Діви Марії кожного року спішать українці з Великої Британії до чудотворного Люрду – місця Марії, хоча з Британії до Люрду не так близько. Деякі з півночі мусять їхати дві ночі і один день, а з полудня один день та одну ніч…».Так писав Ілля Лобур в англійській україномовній «Українській думці» за 20 березня 1975 року. Описана Іллею Лобурем Проща тривала від 3 серпня до 10 серпня 1975 року.

 

Для Української Греко-Католицької Церкви Зарваниця – більше, ніж знакове місце. Так, 4 серпня 1987 року група українського духовенства, ченців, черниць і мирян на чолі з Преосвященним Владикою Кир Павлом Василиком заявила на весь світ про свій вихід із підпілля до повнокровного релігійного життя. Заява була скерована Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ та Президенту Союзу Радянських Соціалістичних Республік Михайлу Горбачову. 17 липня 1988 року у Зарваниці єпископ катакомбної УГКЦ Павло (Василик) у співслужінні зі священиками відправив Архієрейську Службу Божу, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних (КДБ нарахував 40 тисяч).

 

Взагалі-то, Зарваниця — невеличке село Теребовлянського району Тернопільської області, яке розташоване на заході району, на лівому березі річки Стрипа. За переписними даними, у 2003 році у Зарваниці жило 305 осіб. Про початки села Зарваниця збереглись поміж людьми такі перекази. Один переказ оповідає, що колись дуже давно прийшли сербські ченці на те місце, де сьогодні розташована Зарваниця. Осіли і вибудували над джерелом (яке, певно, ще давніше за саму Зарваницю) невеличкий дерев’яний храм-посвяту Пресвятій Трійці. Нібито ченці-серби і назвали своє поселення «Сербаниця», а з часом назва могла і змінитися на «Зарваницю».

 

Інший переказ більш правдоподібний і поетично оспіваний нашим галицьким поетом Василем Щуратом: «З татарських рук приймав смерть Київ. Чого живцем вогонь не виїв, Iшло під меч, йшло в неволю, Втік лиш один чернець на волю...».

 

Коли у 1240 році був дощенту зруйнований Київ, уцілілі монахи почали втікати на захід. І зайшов один київський монах аж на галицьке Поділля, і вкінці спинився у лісах над рікою Стрипою, бо не було сили йти далі... Помолившись і заспокоївшись надією на поміч Небесної Неньки, чернець ліг на траві й заснув. Рано, вставши зі сну, раптом недалеко зауважив якийсь блиск. Підійшов і знайшов сяючу ікону Пречистої Діви. Чернець клякнув перед іконою і молився гаряче, а по молитві призадумався над своїм сном. Він бачив уві сні, як Мати Божа зійшла до нього, а кругом Неї — ангели. Монах клякнув перед Нею, підніс руки вгору – і Вона подала йому свій омофор і ним піднесла його. Чернець склав поклін Пречистій. Спочатку то була печерна келія, яку збудував той київський монах на честь такого дива. У тій «першій Зарваниці» і примістив він чудотворну ікону, а засновану оселю назвав «Зарваницею», бо саме тут його «зарвав» сон. З роками виросли церква і монастир, селянські обійстя. Так починалася Зарваниця…

 

Ще один переказ оповідає про теребовлянського князя, що заблукав на ловах, а блукаючи довго по лісах, сильно занедужав. У блуканині той князь і стрів чоловіка, який розказав йому, що зовсім недалеко живе пустельник, в якого є чудотворна ікона, а з-під каплички б’є цілюще джерело. Нібито люди йдуть до нього з усіх усюд, бо, хто щиро помолиться перед чудотворною іконою і нап’ється тієї води, то стає здоровим.

 

І той чоловік порадив князеві прийти до Неї, щоби у Матері Божої виблагати і собі здоров’я. Але князь на те і князь, і до пустельника не пішов сам, а натомість послав слуг, щоби ті привели монаха з іконою та водою до нього. Але чернець відказав князівським слугам: «Якщо князь хоче бути здоровим, нехай сам приїде до ікони Пречистої Діви Марії». Мусив сам князь вибиратися; йому назустріч вийшов пустельник, виніс ікону, освятив воду, дав напитися, і князь чудом, в одній миті, оздоровився. Передання людське не зберегло імені того князя, але історики кажуть, що то могло статися після татарського нападу на Україну, отже, це міг бути князь Василько, або котрийсь інший із Романовичів. Князь Теребовлянський Василько в знак подяки за оздоровлення після тяжкої недуги, вибудував церкву в урочищі, яке зараз називають «Білий Камінь».

 

Якби там не було, але перекази вказують про дуже давнє походження чудотворної Зарваницької ікони Богоматері – Її початок сягає, напевно, XIII століття. Та не тільки перекази, але й історичні записки говорять про давнє походження Зарваниці і чудотворної Зарваницької ікони Матері Божої. Зокрема, археологічні знахідки засвідчують, що сліди людського поселення на цьому терені сягають кінця мідно-кам’яного — початку бронзового віку. Неподалік від сільського цвинтаря Роман Охоцький знайшов кам’яну домовину, що мала п’ять тисяч років. На основі городських і земських актів Зарваниця існувала вже у ХІІ столітті, тобто у княжий період.

 

Перша письмова згадка про село датується 1458 роком. Архівні документи XVIII ст. підтверджують, що Зарваниця обіймала нинішній Вишнівчик і Полісюки. Населений пункт розвивався і з часом став містечком. Для його захисту від турецьких наскоків було викопано із висипаним високим валом рів, який з’єднував Стрипу, і споруджено в’їзну браму. Збереглися письмові свідчення про існування у середні віки мурованого замку, який був на присілку Полісюки. При уважному спогляданні його руїни можна побачити і зараз.

 

В парохіяльній хроніці села Золотники, що коло Підгаєць, було поміщено історичну записку, яка свідчить про, що Зарваниця вже у XIIІ ст. була відомим відпустовим місцем.  З тих записок дізнаємося також і про напад турків на Зарваницю, про спалення церкви, монастиря і села. На пожарище знову і знову поверталися люди, відразу відбудовували церкву і монастир. В такій послідовності Зарваниця дійшла до 1754 року. Сего року дерев’яна церква згоріла, а на її місці священик Петро Білинський поставив кам’яний хрест. Того ж року за допомогою тодішнього власника села графа А. Мйончинського завершено спорудження храму Пресвятої Трійці. Її будували із каміння, взятого зі зруйнового татарами замку в Полісюках. Це був четвертий храм з часу заснування Зарваниці і його освятив отець Ілій Білинський.

 

Однак ікону Божої Матері кожного прикрого разу вдалося врятовувати. Чудотворну ікону Божої Матері урочисто перенесено з каплиці над цілющим джерелом до нової мурованої церкви. Іконатепер була приміщена над лівим бічним престолом; засяяла серед золотих і срібних дарів, складених на подяку за отримані чудесні ласки. До нової церкви урочисто було перенесено і чудотворний образ  Розп’ятого Спасителя.

 

В 1742 році перебував у Зарваниці митрополит Атаназій Шептицький, який, молячись перед чудотворною іконою, уклав прекрасну молитву до Матері Божої в Зарваницькій іконі, якою і ми випрошуємо ласк у Неї: «… недужі за Твоїм посередництвом видужують, горем прибиті зазнають полегшення, всі, що Тебе в молитвах почитають і Твого Покрова шукають, – отримують від Тебе благодаті».

 

Дня 23 червня 1867 року Апостольська Столиця за понтифікату Святійшого Отця Пія ІХ, Папи Римського за рекомендацією кардинала Йоана Сімеоні окремим Декретом Чудотворну ікону Зарваницької Божої Матері було короновано. Тоді Ватикан відновив відпусти для прочан за умови, хто відвідає Зарваницьку церкву, висповідається, прийме Святе Причастя і помолиться в наміренні Святішого Отця. Відпусти мали починатися на Вознесіння Господнє і тривати у всі неділі і торжественні свята аж до Покрови Пресвятої Богородиці включно. Поблагословені Папою Пієм ІХ золоті корони з Риму привіз до Зарваниці о. Порфірій (Мандичевський), тодішній парох, старанням якого Чудотворну ікону Зарваницької Божої Матері і було короновано. Відтоді тисячі прочан відвідують це святе місце. Часто відвідував Зарваницю майбутній Патріярх Української Греко-Католицької церкви Йосиф Сліпий.

 

У 1944 році було спалено дерев’яну монастирську церкву, через два роки знищено монастир із водяним млином та пекарнею, а в 1961 році і каплицю, яку було вимуровано біля джерела у 1894 році. Саме ж джерело із цілющою водою було обгороджено колючим дротом. Більше того, у відпустові дні ставили навіть міліційні заслони. Саму ж церкву у Зарваниці використовували як колгоспний склад для збіжжя, проте аж такі «заходи безпеки» не відволікали людей, і по лісах та в хатах проводилися підпільні богослужіння. Чудотворна ікона, на щастя, таки вціліла.

 

Коли в краю наступило атеїстичне лихоліття радянського комуністичного режиму то відпусти до Зарваниці було заборонено. Саму ж церкву було перетворено на склад, а каплицю висаджено в повітря. На щастя, чудотворну Зарваницьку ікону Матері Божої вірні зберегли. Щоб не допустити зневаги з боку атеїстів над іконою місцеві жителі – Павло Деркач і Юлія Монастирська – тривалий час переховували її в себе вдома, і тільки у 1988 році передали її до храму Пресвятої Тройці. З відродженням державної незалежності України відродилася й духовна слава Зарваниці як Марійського духовного центру.

 

У 1975 році завідателем поруйнованої більшовиками церкви у Зарваниці був призначений отець-митрат Василь Семенюк, який з благословення митрополита Володимира (Стернюка), і розпочав оновлювати святі місця. Новітня історія відродження Зарваницького центру – це шлях віднови духовності нашого народу після комуністичного лихоліття; це також є заслугою Матері Божої.

 

У суверенний період отець-митрат Василь (Семенюк), нинішній Митрополит Тернопільсько-Зборівський, за участю семінаристів і парафіян відбудував капличку біля джерела з цілющою водою, спорудив біля неї велику каплицю, в якій під час відпустів відправляють Богослужіння, та Хресну дорогу. З часом зведено реколекційний будинок, відбудовано Святотроїцький монастир Студійського уставу (у 2001 році) та дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці (у 2002 році).

 

Нині Зарваницю прикрашає величавий собор Зарваницької Божої Матері, який було збудовано у  2000 році на схилі гори на західній околиці села. Собор освятив і провів у ньому першу архієрейську літургію Глава Української Греко-Католицької Церкви Любомир Кардинал Гузар. Архітектор М. Нетриб’як та конструктор Т. Григель із Тернополя поєднали сучасні архітектурні символи з традиціями давньоукраїнської архітектури, що є синтезом центробанної круглої та багатокутної будівлі. В інтер’єрі Собору висота до центру купола сягає 28 метрів. Над приміщеннями, що прилягають до внутрішніх куполів хреста, є чотири малі бані. У цоколі собору розміщена нижня церква з двома каплицями. Верхня і нижня церкви мають ви­хід на тераси.

 

Навпроти Собору, в центрі майда­ну, споруджено архітектурну композицію ікони Матері Бо­жої 3арваницької (скульптори О.Маляр, Д.Пилип’як; архітектор Д.Чепіль). На гранітному постаменті — де­коративна монументальна відкрита каплиця, в центрі якої стела зі зображенням ікони (з італійського білого мар­муру). Композицію увінчує корона з хрестом.

 

Неподалік — чотирия­русна дзвіниця (висота із хрестом — 75 м). Перший ярус дзвіниці прямокутний, ін­ші — восьмигранні. Дзві­ниця завершена куполом. Внизу розміщені крипти, виставковий зал, мед­пункт, крамниця тощо. П’ять дзвонів виготов­лені в Україні та у відо­мій дзвонарні Фальчинських у польському Перемишлі. Між собором і дзвіницею ви­муровані бювети, де прочани можуть брати воду із цілющо­го джерела.

 

Біля річки Стрипа збудована надбрамна церква Благовіщення, яка має широкий центральний і два бічні входи, чотирипелюстковий купол. У південній частині села збудовано Співоче поле для мистецько-духовних заходів у вигляді амфітеатру, яке може вмістити до 50 тисяч гля­дачів. Зарваницький духовний центр створено на пожертвування вірних Ук­раїни та діаспори. Велику допомогу надали державні органи, громадськість області.

 

До 3арваницького духовного центру належать парафіяльна церква Святої Трійці (1754 року), де зберігається Чудотворна ікона. Зарваницька Божа Мати постає в колишній красі, звільнена нарешті від пороху і кіптяви, вікових нашарувань, бруду і спотворень. Ми бачимо Небесну Царицю такою, якою бачили її наші предки. Короновані Мати і Немовля на образі – як Небо і Земля, а Її лагідний погляд звернений до кожного з нас.

 

Блаженніший Святослав (Шевчук), перебуваючи у Зарваниці, наголосив, що саме у Зарваниці буде збудований пам’ятник українським емігрантам і закликав до молитви, «щоби наша свята українська земля наново зібрала воєдино усіх своїх дітей, розсіяних по цілому світі так, як зібрала сьогодні тут чисельно усіх нас». Ще у 2009 році в УГКЦ розпочався збір коштів для його спорудження, і поблагословив цю добру справу Блаженніший Любомир Кардинал Гузар.

 

А поки що заробітчани-українці мають добру духовну традицію: у першу п’ятницю серпня рушати у пішу понаддвостокілометрову Прощу «Самбір-Зарваниця»…

 

Проща — це насамперед одна із форм прославлення Бога живого! Це своя дорога кожного до Бога, наша дорога Його сліда­ми, де ми Спасителю співчу­ваємо, кає­мося щиро, постійно перебу­ваємо в кон­такті з Богом! Це не тільки пізнавальна екс­курсія й розважальний похід! Насам­перед, Проща – то є духовна праця христи­янина! Тому Проща як особ­лива форма душпастирської опіки і «прижилася» в заробітчан.

 

Церква щодня молиться за тих, хто виїхав з України в пошуках «хліба насущ­ного». Складовою системної роботи УГКЦ щодо душпастирської опіки мігрантів є Прощі у намірах сімей заробітчан та їх родин, які зорганізовує від моменту створення Пасторально-місійний відділ Церкви.

 

Церква таку Прощу організовує вже всьоме. А 24 липня 2005 року, як прига­дують самі мігранти, то були їхні перші кроки в Україні. Тоді в Дрогобичі вони зорганізували першу свою зустріч з дітьми, на яку з’їхалися з усієї України. Далі була перша піша Проща від Самбора до Зарваниці. «Це були не просто піші десять днів, це було десять днів родин­но­сті!», — пригадує пані Оксана. Організаторами тої Прощі була Церковна громада УГКЦ м. Болоньї (Італія) та Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ.

 

Надія Князев

 

Початок прощі - 3 серпня 2012 р.Б. ( у п'ятницю).

7.00 - Свята Літургія в храмі Різдва Пресвятої Богородиці м. Самбора

9.30 - Вихід прочан зі Самбора від храму Різдва Пресвятої Богородиці.

 

Прихід у Зарваницю в суботу 11 серпня (в обідню пору).

МАРШРУТ

VII Міжнародної десятиденної пішої прощі родин мігрантів

із Самбора в Зарваницю 3–12 серпня 2012 р.Б. (загальна відстань 250 км.)

 

3 серпня, п’ятниця:

Самбір – (3 км) Ралівка- (3км) Нагірне –(4 км)-Вільшаник – (4км) Черхава – (2км) ЛУКАВИЦЯ (обід) – (13 км) ПІДБУЖ (вечеря, нічліг) – всього 29 км.

 

4 серпня, субота:

Підбуж – (3 км) Залокоть – (3 км) Опака – (10 км) СХІДНИЦЯ (обід) – (6 км) Урич – (5 км) ПІДГОРОДЦІ (вечеря, нічліг) – всього 27 км.

 

5 серпня, неділя:

Підгородці – (8 км) Крушельниця – ( 3 км) Корчин – (5 км) ВЕРХНЄ СИНЬОВИДНЕ (обід) – (10 км) ТРУХАНІВ (вечеря, нічліг) – всього 27 км.

 

6 серпня, понеділок:

Труханів – (6 км) Скелі Довбуша, Бубнище – (6 км) Тисів – (6 км) БОЛЕХІВ (обід) – (8 км) Долина – (8 км) ВЕРХНІЙ СТРУТИН (вечеря, нічліг) – всього 34 км.

 

7 серпня, вівторок:

Верхній Струтин – (4 км) Нижній Струтин – (4 км) Рожнятів – (4 км) Рівня – (2 км) ВЕРБІВКА (обід) – (2 км) Красне – (15 км) РОСІЛЬНА (вечеря, нічліг) – всього 31 км.

 

8 серпня, середа:

Росільна – (4 км) Хмелівка – (3 км) Глибоке –( 2 км) СТАРІ БОГОРОДЧАНИ - (11 км) Лисець – (4 км) Крихівці – (5 км) ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (вечеря, нічліг) – всього 31 км.

 

9 серпня, четвер:

Івано-Франківськ – (8 км) Тисмениця – (8 км) КЛУБІВЦІ (обід) – (5 км) Остриня – (5 км) Олешів – (3 км) НИЖНІВ (вечеря, нічліг) – всього 29 км.

 

10 серпня, п’ятниця:

Нижнів – (4 км) Діброва – (3 км) Добромишль – (4 км) КОМАРІВКА – (6 км) Криниця – (6 км) КОВАЛІВКА (вечеря, нічліг) – (4 км) ДОБРОВОДИ (вечеря, нічліг) – 27 км.

 

11 серпня, субота:

Доброводи – (16 км) ЗАРВАНИЦЯ (обід)

 

Детальніше - palomnyk.at.ua