Перша субота літа. Здавалося, що це буде звичайна субота, яка, зазвичай, супроводжується домашнім побутом. Але прокинувшись, я подивилася у вікно, випила горнятко  кави і згадала про те, що у Львові триває конференція, присвячена 50-літтю Ватиканського собору. Подумала, що мушу бути там і перейнятися історичною атмосферою тих подій. Тому відразу вирушила до Українського католицького університету. Тільки-но зайшовши до приміщення УКУ,  побачила владику Гліба (Лончину), Апостольського Екзарха українців греко-католиків у Великобританії та Апостольського Візитатора для українців греко-католиків Ірландії. Усе життя моє переплітається миттєвими зустрічами з ним. Щоразу, після кожної, я довго роздумую над його постаттю. Завжди захоплювалася тим, наскільки владика Гліб є простим у спілкуванні та щирим, і тим, що в його голосі завжди звучать ноти лагідності і доброти. Мені захотілося підійти до владики  і поговорити із ним. Пропонуємо Вам коротку розмову із   Преосвященним владикою Глібом (Лончиною).

- Владико Глібе, відомо, що Ви народилися у США. Як у Вашій родині на чужині зберігалися національні цінності?

- Я виростав у свідомій українській греко-католицькій родині. Вдома ми говорили тільки українською мовою, дотримувалися наших звичаїв, брали активну участь у житті УГКЦ. Народився я  у штаті Огайо (США), а виростав вже у м. Детройт штату Мічиган (США). Попри це, моя родина скрізь розмовляла українською мовою.

Оскільки я вважаю себе  частиною українського народу, то історія України є моєю історією, історія УГКЦ є історією моєї Церкви. Це знання передалося мені від батьків, які мігрували з України  1944-го  року, а у 1948-му році вони оселилися в США. Звичайно, на формування мого світогляду вплив Церкви був надзвичайним. Адже в США дуже розвинена діяльність парафіяльних католицьких церков, шкіл українознавства, а також  молодіжні організації. Це все дуже впливало на мене.

- Цікаво, коли ви вперше побували на українській землі? Пам’ятаєте свої враження?

Коли я вперше відвідав Україну, ще за часів Радянського Союзу, у 1984-му році, як турист, то я їхав сюди, як до своєї оселі. Хоч і усвідомлював яким є життя більшості  українців. Знаєте, прикрим було відчуття, що народ не  вільний. Коли я прогулювався вулицями українських міст, то не бачив усмішки на обличчі людей. Це була тодішня дійсність, і я приймав це. Коли Україна стала незалежною країною, то, звичайно, багато змінилося і з’явилася  можливість розвиватися, як Церкві, так і народу.

- Ви особисто маєте можливість спостерігати як багато людей мігрує сьогодні з України? Як гадаєте, чим вони керуються у такому виборі? Невже лише прагненням покращити власне матеріальне становище?

    Без сумніву, що найпершою є економічна причина. Адже,  якщо людина не може тут заробити достатньо коштів на утримання дітей, на їх освіту, не може збудувати власної оселі, то, очевидно, що вона шукатиме кращих можливостей за кордоном. Але причиною є і те, що Ми – дивний народ. Ми не вміємо шанувати своїх. І хоч це прикро визнавати, але із людьми поводяться тут недобре, а часом і жорстоко.  Замість того, щоб підтримувати один одних, ми погорджуємо одне одним.  Все ж таки на Заході є пошана до людини і її праці. І людина не почувається там пригніченою, приниженою. А це все нам шкодить. Бо якщо ми не вміємо шанувати власних братів і сестер, то не дивуймося, що вони від нас втікають.

- За вашими спостереженнями, як багато українців, їдучи до іншої держави,  шукають там свою Церкву?

    Якщо говорити про Великобританію, то найбільше українців мігрують до Лондона, і там шукають  Церкву, яка є  досить чисельною. Проте,  якщо брати до уваги кількість українців, які проживають у Великій Британії , то в Церкві з них присутні лише близько 10%. Скажу так:  шукають Церкву ті, які хочуть її знайти.

   - Як, на Вашу думку,  церковна спільнота може допомогти мігрантові адаптуватися до нових умов життя?

    Церква духовно підтримує мігранта на чужині, щоб він не забув свою віру, традицію. А в особистому житті допомагає пристосовуватися до нових обставин. З допомогою Церкви створюється оточення, в якому люди можуть збиратися і чутися  вільними.  В нашій Церкві, що у Лондоні  - найбільше  українців. А в інших парафіях українці становлять меншість. Є старші люди, які колись мігрували до Великої Британії. Їхні діти та внуки тепер рідко мало приходять до храму Божого. Отже,  важливо, щоб Церква звернулася до цих людей. А це вимагає, щоб до них говорили англійською мовою, бо часом вони вже не розуміють української. Таким людям потрібно пояснювати нашу духовність і обряди, щоб вони знаходили  себе, і не приходили до Церкви тільки через те, що їхні прабатьки так робили. Це одне з наших завдань у втіленні в життя програми Синоду єпископів УГКЦ “Жива парафія-місце зустрічі із живим Христом”. І одна з цілей для  відродження Церкви у Великій Британії.

* * *

Дійсно таки…Ми не підтримуємо один одних. Хочемо жити краще  і при цьому таки забуваємо про елементарні християнські стосунки. Гордість у відносинах між людьми часом досягає таких масштабів, що люди не вміють казати один одному: “Вибач”. Звичайно, Бог на це споглядає…На закінчення діалогу, владика Гліб дуже щиро посміхнувся, на серці стало дуже тепло, бо такі люди дарують надію. Я отримала порцію натхнення до праці…

Фото: Василь Пишкович
Руслана Ткаченко, спеціально для "Навігатора"