Для розуміння помилковості паламізму, важливо зрозуміти помилковість кожного кроку міркувань паламітів. До правильних і очевидних припущень вони домішують помилкові та абсурдні припущення. Під час міркувань розробляються одні можливі пояснення, але не враховуються інші, часто правильніші з погляду Євангелія, Передання і розуму. Результати міркувань паламітів виткані з протиріч, і лише небагато хто визнає проблематичність побудованої системи. Тези Ю.А. Вестеля потішили нас чесністю визнання автором низки проблем паламізму. Проте ми скромно звернемо увагу ще на цілу низку абсолютно сумнівних положень паламізму, скориставшись послідовністю, яку запропонував автор.
 

Теза 1. Бог трансцендентний.
Ця теза є правильною з погляду традиційного християнського богослів'я, але є цілі напрями сучасного богослів'я, які вважають: кажучи про Бога як про трансцендентного, людський розум нав'язує Богові метафізичне обмеження. Проте, з таким постмодернізмом не можна погоджуватися, оскільки Бог – це не світ, а, отже, Бог таки трансцендентний.

Помилковою є передумова паламізму, висловлена в пункті 1.1.
Насправді будь-яке пізнання і будь-яке спілкування не передбачає участі того, хто пізнає, в тому, що він пізнає. Наприклад, людина думає про будинок – і від цього не стає будинком, а будинок не вповзає в людську свідомість. Людина бачить будинок – і від цього не стає будинком, і будинок не перебуває в почуттях людини. Безпосереднє бачення будинку не робить нас причасними до нього, а будинок не робиться причасним до нашої свідомості. Є лише інтенціональний зв'язок. Будинок для мене пізнаваний. Я пізнаю будинок. У будинку нічого не додається від того, що я його пізнаю. Моя свідомість і почуття не набувають властивості «будинковості» і часткових властивостей будинку: око не стає рожевим від того, що будинок рожевий і так далі. Свідомість залишається свідомістю, почуття – почуттями. А також будинок залишається будинком, а людина – людиною у випадку найтіснішого із усіх видів пізнання – дотику. Будь-який предмет пізнання залишається трансцендентним розуму і почуттям при повній своїй пізнаваності та навіть при повній пізнаності. І це факт. Якщо містик бачить Бога, то злиття немає. Якщо торкається – злиття немає. Якщо ж хтось вчить про злиття, то це язичництво. Якщо хтось боїться небезпеки злиття з Богом при його видінні – то це неправильне розуміння процесу пізнання.
 

Бог не лише бачиться, чується, дотикаєтся. З Богом можливе спілкування. Але чи порушується трансцендентніст об'єкта при спілкуванні суб'єкта з об'єктом? Ні. Наприклад, я розмовляю з Юрієм Анатолійовичем. Я залишаюся собою, і він собою. Спілкування є. Нічого більшого немає.
 

Можна чудово уявити собі безпосереднє пізнання єства Бога: людина, підкріплена силою благодаті, бачить єство Бога, торкається до нього, розуміє і бачить розумом. Так само людина одразу бачить Три Особи (Іпостасі). Чи стає від цього людина Богом? Ні. Такої небезпеки немає. Бачення і навіть дотик не передбачає злиття, але передбачає незлиття. Щоб я торкався Бога, треба, щоб я залишався собою, а Бог – Богом. Ні, я не можу ставати Ним, ні Він – мною.
 

Можна уявити найтісніше спілкування з Богом, при якому містик і Бог залишаються незлитими. Апостол Павло говорить: «Вже не я живу, але живе в мені Христос». Христос не став апостолом Павлом. Він, як Інший, присутній в душі апостола. Апостол не став Христом. В апостолі Христос перебуває як в апостолі.
 

Якщо пізнання і спілкування з Богом є, то тоді ще збереглася незлитність і той, хто пізнає, відрізняється від пізнаваного. І коли апостол Павло пізнає Христа як присутнього в собі, він пізнає саме незлитного з апостолом Христа. Тобто навіть пізнання в собі Бога не означає божественності людини, злиття з Богом чи ще чогось такого.
 

Отже, пізнаваність не означає порушення трансцендентності пізнаваного і злиття того, хто пізнає з пізнаваним. Тому слова Палами про те, що якби містики бачили єство Бога, то воно вже було б «миліардоіпостасною» – це страхачка для «дітей розумом». Пізнання Бога передбачає і збереження Його окремості як Бога, і окремості мене як людини. Усілякі страхи, що в разі пізнання Бога з Ним або з нами щось станеться – дурість. Ця дурість виникає через нерозуміння того, як відбувається процес пізнання і процес спілкування.
 

Окремо треба сказати про євхаристійне причастя. Це чудо, містерія явління Божого єства: тіло і хліб Євхаристії є Тілом і Кров’ю Христа, з якими невіддільно перебувають і душа Христа, і Божественне єство, і Його Синівська Особа. Але споживання не означає поглинання і злиття. Споживання означає дотик і перебування. Христос і Бог торкається до нас: тіло – до тіла, душа і Божественне єство – до нашої душі. Його Особа спілкується з нашою особою. І в разі гідного прийняття тайн Христос як Особа і Божественне єство перебуває в нас. Ми не стаємо христами і богами, але залишаємося собою. При цьому Христос, як Особа і Божественне єство, і навіть уся Свята Трійця живе в нас. І це реально.
 

Злиття ж – нереальне. І від того, що думається злиття «благодатне», від цього не стає воно ортодоксальним. Думати про те, що відбувається злиття – єресь. Єдність Бога і людини на будь-якій стадії духовного розвитку людини є єдністю незлитних. Так з Богом спілкується св. Серафим, а не бог-по-благодаті та христос-по-благодаті. Від того, що злиття мислиться частковим і називається причастям (злученням), воно не перестає бути злиттям. І вчення про це злиття, відоме як учення про обоження – це теоретична помилка. Досвід реального спілкування з Богом, надприродних станів – істинний, а теорія, що виникла у зв'язку з ним, – помилкова. Ось так ми несподівано відповіли і на другу тезу.

Тези 3, 4, 5.
Якщо навіть прийняти вчення про те, що трансцендентний Бог – це Єдине Непізнаване, пізнаване в своїх енергіях, то це не означає, що людина, яка приймає це, стає паламітом. Вона може залишитися на позиції богослів'я кападокійців і св. Максима: (1) через енергії я пізнаю Самого Бога і (2) енергії в Бозі не існують окремо від Його єства, а тотожні йому. Паламізм є вченням про те, що (2) енергії в самому Бозі відмінні від Його єства, і про те, що (1) пізнаючи енергії, я пізнаю лише їх, а Бог залишається непізнаваним. Паламізм виник під впливом Ареопагітик, доктрина яких неоплатонічна. Замість того, щоб розуміти Ареопагітики через призму кападокійців і Максима – як робили попередні автори, Палама вчинив інакше. Він почав розуміти і кападокійців, і Максима через призму Ареопагітик. Це найважливіший поворот в історії православного богослів'я. І майбутнє православного богослів'я лише в поверненні до кападокійців і Максима, в переінтерпретації паламізму в дусі Максима. Це, до речі, й відбувається в сучасному православному богослів'ї, – і в Зізіуласа, і в Станілоае, і в Мейендорфа.
 

Висновки.

Отже, можна приймати томізм – бо від пізнаваності Бога злиття Бога і людини не походить.
Можна прийняти тези 1 і 2 – тобто, що трансцендентність означає непізнаваність, і що досвід спів причастя Богові реальний. Але тоді залишається альтернатива паламізму, «щось схоже»: кападокійське і максимове вчення. Воно позбавлене недоліків паламізму. Пропоную Ю.А. Вестелю перейти від паламізму і ареопагітизму до вчення кападокійців, Максима, Івана Дамаскина. На цій основі й можливо шукати єдності з католиками, не стаючи томістами. А ось паламізм і томізм не зійдуться ніколи (адже паламізм навіть з собою не може зійтися. І з попередньою православною думкою без насильства над нею – не сходиться).

Філософський додаток.

Це думка Прокла, що будь-яка Причина є в собі непричасною, спричинення – причасне, і як результат – те, що причасне. Ця думка є помилковим розумінням причинності. Слідство на кожному кроці є непричетним до причинності. Спричинення відбувається з актом спричинення і до нього вже не можна доєднатися. Причина на кожному кроці є доступною для свого дослідження. Ця безглузда МЕТАФІЗИЧНА схема і помилка Палами, яку він використовував у богослів'ї. Сьогодні ніхто у філософії і богослів'ї не може довести, що проклова схема є адекватною теорією причинності. Але якщо Ви на ній наполягаєте, то я нагадаю її діалектичне продовження у Прокла: кожне слідство за єством є тотожним Причині.

І тому слідство причетне до процесу породження (еманації), зливається в любовному пориві з цим слідством в синергії; і досягає неприобщимой Причини; і далі – навіщо залучатися? – виявляється, що з цією Причиною в екстазі зливається, і навіть завжди вже були слідства та Причина злиті й тотожні. Думаю, що це вчення Прокла, що не відображає реальних стосунків Причини і наслідків, було помилкою використовувати в православному богослів’ї. Тому, шануючи Григорія Паламу як святого, я критично ставлюся до паламізму. Думаю, паламізм потребує переінтерпретувати. Або ще краще, зовсім відмовитися від нього.
 

Юрій Чорноморець

За матеріалами: Богословський Портал