Сьогодні наша розмова із Кардиналом Любомиром Гузаром, Патріархом, який протягом 10 років очолював УГКЦ, який, незважаючи на оголошений цього тижня відхід із посади і надалі залишатиметься духовним провідником усієї греко-католицької громади.
 

Владико, вітаю Вас!
Дякую ,вітаю Вас і всіх слухачів, і глядачів.

Ваше рішення було відоме, про нього знали, воно було ретельно виважене. Але, незважаючи на це, новина про Ваш відхід з посади предстоятеля УГКЦ все ж таки стала прикрою новиною для вірян. Він власне породив відчуття тривоги, певної збентеженості: «Що далі?» У зв’язку з цим, до Вас питання: з якими відчуттями Ви полишаєте цю посаду? І з якими відчуттями Ви очікуєте на рішення Синоду, який призначить Вашого наступника?
 

Мені здається, що треба починати з того, що треба собі усвідомити, що ніхто з нас не є незаступимий, що кожен з нас старається якнайкраще, може і вміє щось зробити. Але є і другі люди, які, відповідно до своїх талантів, відповідно до своїх Божих дарів, можуть це саме робити і робити щонайменше так само, а звичайно навіть і краще. Одним словом, не треба абсолютизувати. Не треба думати: «Ось я і тільки я можу це зробити». Ні, це неправда. Тут не треба якогось глибокого аналізу, тут треба тільки трошки історії прочитати, і все стає дуже-дуже ясним. Я в такому переконанні, що прийшов час, коли треба, на мою думку, цей уряд, цю відповідальність передати другому, комусь, хто, як надіюся, Синод вибере когось з найкращих, щоби продовжував. Я остаточно не починав великого процесу. Він почався ще далеко-далеко заким я ще народився. Десь вже наприкінці XIXстоліття, за часів Митрополита Шептицького, продовжувався під його проводом, при співпраці жертвенних людей, за часів Блаженнішого Йосипа Сліпого, продовжувався за його наступника, Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського. І я продовжував, так як вмів. А тепер приходить час комусь іншому передати, щоби продовжував вести Церкву.
 

Церква – це таке тіло, яке не має великих політичних амбіцій, я маю на думці церковно-політичних, а не політично-світських. Нашим завданням є сповнювати Божу волю, здійснювати те післанництво, яке ми одержуємо, яке Церква одержала як цілісність, і в міру наших сил і дарувань іти вперед. А приходить час спокійно передати владу комусь другому, не зациклюватись на власній особі, немовби: я і ніхто інший. Ні. Є люди, які будуть продовжувати. Я розумію певну таку, може, тривогу серед вірних нашої Церкви , бо люди призвичаюються до чогось, до певного стилю, до певного способу. І така зміна так трошки тривожить, занепокоює: «А що буде?» Так, буде щось нового, щось дальшого, це не є кінець, це є тільки момент переходу. Йдемо дальше вперед. А що при Божій помочі вже маємо новий діючий Синод, власний Синод, який здібний і відповідальний щоби забезпечити тяглість ту, про яку я говорю, то не треба мати надмірної тривоги, яка не є навіть дуже добре оправдана. Прямо треба собі усвідомити: є різні люди, різні способи діяння, але Церква є одна і та сама.
 

Безумовно, що з приходом кожного предстоятеля змінюється наголос, акцент. Але, за останніх 110 років щонайменше: Сліпий не був як Шептицький, Любачівський не був як Сліпий, я не був як Любачівський, а тим менше як Сліпий чи Шептицький. І хтось прийде інший, новий, напевне, не буде такий як я, може, і на щастя не буде такий як я – буде кращий. І життя буде йти вперед.

Блаженніший, Ви згадали визначних постатей в історії УГКЦ, це і Митрополит Андрей Шептицький, і кардинали Любачівський та Йосип Сліпий. Ми пам’ятаємо з історії, що коли вони ставали на чолі Церкви – це були непрості часи. І бувало, що спочатку їх не надто сприймали. Потім своїм служінням вони доводили, вони завойовували і любов, і довіру, і повагу. Зрештою, українці – це нація досить емоційна. Ми, якщо захоплюємося – то до ейфорії, якщо не сприймаємо – то, буває, що і до істерики. Як, на Вашу думку треба навчити себе сприймати все виважено, тобто навчитися певній стриманості в оцінках?

Знаєте, може, не треба занадто підчеркати, що ми – українці були дуже інші під цим оглядом від всіх інших народів – я не думаю. Я думаю, що всюди таке саме. В цім моменті мені прийшла на думку історія Папів Римських, як вони зміняються. Як реагує Італія, як реагують інші європейські чи інші позаєвропейські народи. Бачите, безумовно є певне емоційне прив’язання, є певні тривоги, певні великі надії. Це є, я думаю, частиною людського життя. Але власне також історія, гола історія різних народів вчить нас, отак, як Ви сказали, що треба не переживати занадто, не перейматися занадто. Бо життя не є залежне і зв’язане від наших емоцій. Ми реагуємо емоціями, але маємо, Богу дякувати, також і розум, і треба собі сказати: «Скільки в історії вже було змін!». Навіть внутрі української Церкви. То я вже четвертий, а приходить п’ятий. Впродовж 110 років це буде п’ята зміна. Але було чотири зміни, були тривоги, були сподівання, були прекрасні задоволення, були також і розчарування деякі. Ні один з нас, навіть така велич, як Шептицький – не можна сказати, що він ніколи не помилився чи все зробив найкраще. Кожному можна цілком оправдано приписати помилки. Ніхто з нас не є ідеальний, але в міру свого таланту і своєї доброї волі, а , Богу дякувати, власне ХХ століття, яке було трудне, мали ми дуже гарних трьох провідників. Так Бог нас обдарував, що в тих дуже змінних, дуже болючих часах, мали ми провід морально сильний, морально чіткий, який знав, що хоче і куди йде, навіть, хоча через обставини властиво міг далеко не те осягнути, що би хотілося. Щодо успіхів, то в минуле століття таких аж видимих успіхів не було аж забагато. Було багато терпіння, але Церква залишилася собою. Церква, завдяки проводові, моральному проводові, моральній стійкості нашої Церкви, головно тих провідників, ми витривали. І тому можемо спокійно, якщо і ми будемо старатися чітко триматися Божих приписів – будемо йти вперед, розвивати дальше це саме, поглиблювати життя нашої Церкви, ще краще служити вірним нашої Церкви і всім, хто до нас пристане.

Владико, на перші місяці Вашого Першоєраршого служіння припала велична подія в історії України - візит Папи Римського Івана Павла ІІ. Цей візит зібрав найбільшу кількість українців за всю історію незалежності України в одному місці – це було величне об’єднання, це була надзвичайно світла подія, одна з тих, якою Україна вразила світ. На Вашу думку, що сьогодні може в таких самих масштабах об’єднати українців?
 

Бачите, є певний момент неповторний. Знаєте, щоб зібрати півтора мільйона людей на одному полі для одної цілі для спільної молитви. Півтора мільйона… Зрештою, не розходиться о число саме… Варта було би запитати себе: хто були ці люди? Чи були це тільки виключно греко-католики? Мені здається там було дуже багато народу непричетного до Греко-Католицької Церкви, але всіх нас там присутніх єднала одна річ – молитва. Я пригадую, як одна старша жінка, православна, сказала, без всяких дискусій, чи-то пояснень, прямо сказала: «Я хочу прийти і помолитися з Папою». Прекрасно! Я думаю, всі ми, що там були, хотіли помолитися з Папою. Бачите, така постать, як Слуга Божий Іван Павло ІІ, була виняткова. Він по цілому світі збирав багато людей, особливо молодь. З’їзд молоді, на якому є присутні 2 млн. молодих людей, молодих! В нас були дуже різні люди: старші, молодші, діти – 1,5 млн. Це є харизма, яку… - я не знаю, чи взагалі в історії був такий якийсь політичний провідник, вони тільки можуть хіба мріяти, щоби колись вкола них зібралося пару тисяч людей, ну але, звичайно, тих людей зганяють. А тут люди прийшли добровільно, самі – це виняткова річ.

Дозвольте мені зробити таке невеличке порівняння: була в нас така велика подія, для мене особисто вона була більш духовного, чим політичного змісту – наша Помаранчева Революція. Це була також не тільки в історії України, але, я думаю, також і в історії Європи надзвичайна подія. Там не було особистості, яка би притягнула нас всіх так як було з Слугою Божим Іваном Павлом ІІ – була думка, бажання, певне якась духовна вартість. Остаточно і ті люди, що там були у Львові десять років тому, вони не прийшли подивитись на людину, подивитися як він виглядає. В ньому вони бачили певну духовну вартість. І, бачите, є такі моменти, які, чи це зв’язок людей, чи-то обставин, де є, незалежно від особистості, є таке відчуття певної духовної потреби. Люди прийшли помолитися. Не подивитися -- помолитися! Значить, в якийсь спосіб поспілкуватися з Богом. Бачите, це є речі, які не можна замовити, не можна зігнати. Диктатори ХХ століття робили чудеса, щоби себе показати, які вони приманливі, які вони цінні, ну але дуже скоро показалося, що за тим нічого не було. А тут було щось. Той Папа! Чи таке скоро трапиться в історії? В історії України чи взагалі історії, може в Європі – я не знаю. Але це залежить від духовних вартостей, а не від якихось людських взглядів.

На цьому ж надзвичайно велелюдному зібранні мільйони людей зібралися. Тоді відбулася ще одна унікальна річ. Тоді ми з Ваших уст почули, як Ви вибачились за всі несправедливості, які, можливо, були зі сторони УГКЦ, а також прощення всіх, хто, можливо, вчинив якусь несправедливість щодо Церкви. В Україні від предстоятелів інших церков не доводилось чути таких слів. Чому?
Бачите, я тут нічого нового не видумав. Я тільки наслідував, власне, Івана Павла ІІ, який також, я думаю це було в 2000 році, в т.зв. «святому році», вибачився від імені усієї нашої Католицької Церкви за ті всі прогріхи, які ми, люди віруючі, але і немічні, сповнили. Я нічого нового не видумав, я тільки наслідував ту людину і ті її вчинки, які я вважав потрібно було зробити.

Ректор УКУ о. Борис Ґудзяк назвав Ваше служіння як стиль «миролюбства», і справді, від Вас ми завжди чули максимальну толерантність, максимальну витримку, максимальне розуміння, можливо, іншої точки зору. Але все ж таки, є речі, які Ви готові оскаржувати або з якими готові сперечатися. Одна з останніх таких речей – це дискусія щодо територіальної цілісності України, зокрема Південного Криму – відділяти його чи не відділяти. На Вашу, думку, що рухає тими людьми, що заводять, активізують ці дискусії?

Я не знаю, мені здається, дуже бувають різні причини. Зрілий громадянин повинен трошка інакше дивитись на ситуацію: які мотиви? Дуже мені дивно. Трудно мені не сказати чогось, не реагувати, промовчати немовби нічого не сталося. Не можемо таких речей замовчувати, не можемо кожен говорити, що йому подобається, чи що йому блисне в голові, бо це не є демократія, це не є свобода. Ми не є свобідні робити дурниці, чи, не дай Боже, ще й робити кривду. Свобода – це щоб могти робити добро.

Ми бачимо громаду УГКЦ закордоном, ми бачимо її всередині країни. Закордоном, принаймні, складається таке враження, що українці більш згуртовані, вони максимально плекають свої традиції, вони бережуть свою історію, свою віру. Українці всередині країни так само прагнуть це робити, так само стараються, але інколи їх відволікають політичні пристрасті, які, на жаль, і в релігію теж втручаються. На Вашу думку, як не піддаватися цим спокусам і наскільки українські греко-католики сьогодні разом?
 

Ситуація емігранта, чи людини, яка живе поза межами України, яка вже є на тривалому поселенні, він є завжди більш чулий і чуйний на певні національні вартості. В Україні, в рідному домі, під цим оглядом, може, менше чуйні, бо вони є на рідній землі. Ми жили на поселеннях, ми завжди були під небезпекою асиміляції - втратити свою ідентичність. Тут в Україні, на батьківській землі, (в будь-кого, не тільки в українців) кожен починається самозрозуміло, він не буде кимось іншим, ніж він був дотепер.
 

Трудність з Україною є в іншому характері. Ми маємо в Україні сьогодні такі публічні ситуації, що ті, хто повинні дбати за якнайкраще духовне, національне виховання, вони стараються в якийсь спосіб немовби підкопати ті найкращі традиції. Це є залишок отих окупаційних ситуацій, які дуже глибоко закорінились у нашій ментальності. Безумовно, цього ми повинні позбуватися. Нема найменшого сумніву для мене, але це є специфіка України. І тут є така ситуація, що ми маємо за собою стільки десятиліть, навіть можна сказати століть, на жаль, різних окупаційних ситуацій.
 

Я надзвичайно дякую Вам за цю розмову. Я бажаю Вам від імені усієї греко-католицької громади здоров’я, многая і благая літа. І, звісно, величезна подяка за Ваш оптимізм, за Вашу мудрість, якою Ви щедро ділитесь з усіма мирянами.

 Розмову проводила журналістка і ведуча «5 каналу» Яна Конотоп