Для багатьох християн людський аспект Церкви є страшним згіршенням. Вони би всіма силами хотіли звести Церкву тільки на Божественну установу, позбавлену всього людського. Але в цей же ж таки час самі забувають про те, що з одного боку і вони є частиною Церкви, і що вони також люди, і також грішні. Для остудження таких ревних варто би було процитувати слова протестантського проповідника минулого століття Дерека Прінса: «Я не знаю жодної досконалої спільноти. Якби я таку знайшов, я би відразу став її членом. Але оскільки я недосконалий, то і ця спільнота разом зі мною стала б недосконалою». І це щира правда.

Сам Христос пророкував, що до кінця часів у Церкві ростимуть разом і кукіль і пшениця (Мт. 13, 24-30), і шукати Церкву, в якій би була сама досконалість і святість, значить не вірити словам самого Спасителя.

Кажуть, що людина помстилася Богові за те, що Він створив її на Свій образ і подобу, і створила собі Бога на свій образ і подобу. І не потрібно далеко ходити, щоб підтвердити собі цей факт. Треба тільки поговорити з кількома людьми, декларованими християнами, щоб переконатися, що кожен з них має власне уявлення про Бога. Щось подібного є і з Церквою, яку Бог заснував. І знаком того, що кожен «будує» собі «церкву» по власних лекалах, є роздробленість християнського світу на чисельні конфесії, які часто кардинально різняться одна від іншої.

Багато є тих, хто прагне Церкву звести тільки на людську установу, змусити Її функціонувати як чисто людське суспільство, примінюючи на Неї досягнення модерної психології, соціології, антропології і тому подібне. Забуваючи, що Вона насправді є відображенням ситуації Христової. Так, як Христос є Богочоловіком, так і Церква, Ним заснована, є не тільки спільнотою людей, але й Божественною установою.

Цей дуалізм буття Церкви для багатьох є великою спокусою. Легше звести Її до Божественної надлюдської установи, «переселивши» Її у світ містичного досвіду, або звести до чисто людської установи безпосередньо підпорядкувавши Її законам функціонування всіх людських суспільств. І такий еклезіальний монофізитизм (тільки Божественна установа) чи еклезіальний аріянізм (тільки людська установа) не є якогось занадто теоретичного, спекулятивного характеру – ні, такі єресі зараз не в моді. Але ці два, здавалося б, протилежні уявлення про Церкву зараз є надзвичайно поширеними не тільки в нас в Україні, але й у світі. Вони, подібно до сучасного практичного атеїзму, не шукають свого теоретичного богословського оправдання, вони просто функціонують, будучи частиною якоїсь ідеології.

І що найцікавіше – корінь в них єдиний – несприйняття дуальності буття Церкви, яка, будучи Божественною установою, складається з недосконалих людей, незважаючи на те, яку службу в Церкві вони виконують. І тут реальним і раціональним прикладом віри для «згіршуючихся» є славнозвісний Боккаччівський паризький єврей з «Декамерону».

Ми, що живемо у суспільстві, яке більш-менш толерантно відноситься до нашого християнства, можемо собі дозволити «розкіш» бавунькатися у суперпрофесіоналів чи суперкритиканів. Маємо Церкву, маємо священиків, за наше християнство нас ніхто не б’є і не принижує. Але християни країн, де Церкву переслідують, вочевидь, не мають такої «розкоші».

Хоча й смутно, але все ще можу пригадати собі часи Підпілля, коли зустріч з священиком була неначе зустріччю з самим Богом. Не тому, що вони, підпільні священики, усі були суперсвятими і супердосконалими. Ні. А тому, що вони були рідкістю. Вони були для нас надзвичайним Божим даром – людьми, через яких Сам Бог давав нам розгрішення і годував Своїм Тілом і Кров’ю, хрестив, вінчав і таємно запечатував гроби вірних.

Але, очевидно, такою вже є людська природа. Коли ти голодний, то й кусок черствого хліба видається найрозкішнішою потравою. Але коли щодня їси шинку, ну то з часом і вона проїдається.

А варто би було таки вміти цінувати і черствий хліб…

Цього тижня якраз прозвучали слова отверезвляючі, слова Вселенського Архиєрея Бенедикта ХVІ, який, вітаючи духовенство і мирян Бамбергзьскої єпархії з її 1000-літтям, зазначив, що Церква не є групою за інтересами, місцем для спільних заходів або формою політичної спільноти, керованої світськими і політичними правилами або тимчасовими засобами. Як зазначив Папа, Церква не є якимсь громадським організмом, але діє від імені Христа. Він сам об'єднує віруючих у спільноти повного життя.

Це слова актуальні й для нашого українського християнства.

Цікаво, що в католицькому світі прозвучала ще одна актуальна для українських католиків думка і то з вуст людини, яка живе у суспільстві, де за приналежність до християнства можна накласти головою.

«Як східні християни маємо щодо мусульман та інших народів особливу місію. Ми повинні передати їм вартості Заходу. Очевидно, не секуляризацію, а права людини, релігійну свободу, повагу до іншого, навіть тоді, коли він не поділяє моїх поглядів. Наприклад, в Сирії посередниками можуть бути лише християни. Бо їм не розходиться у владі, бо вони добре знають, що ніколи її не здобудуть. Але лише вони єдині можуть вказати помилки обох сторін. Сказати урядові, що авторитарна влада є неприйнятною, що він зробив помилку на початку, відкидаючи чи відсуваючи в часі будь-які реформи. Але християни теж повинні сказати опозиції, що вона занадто ґвалтовно зреагувала на поставу уряду, що занадто швидко взялася за зброю» - сказав о.Саміл Халіл Самір ТІ, єгипетський єзуїт та ісламолог.

Для українських католиків варто тільки слово «мусульмани» замінити на слово «православні», бо виховані комуністично-візантійською РПЦ вони тяжко усвідомлюють собі, що позитивні цінності Заходу – це є насправді надбанням усього християнства, оскільки саме ці цінності відображають ту максиму нормальних людських взаємин, які Бог заклав у нашу природу. Але не тільки православні мають з цим проблему. Це є проблема всього українського суспільства, яке ніяк не може позбавитись тіней минулого тоталітаризму. Властиво ми католики маємо доносити ці цінності до українського загалу, щоб закласти фундамент здорового суспільства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський