//

Три подібні країни

Минулий тиждень привернув увагу католиків до трьох країн: Мексики, Куби і України. Цікаво відзначити, що ці країни мають багато спільного, але це спільне позитивом не назвеш: проблеми з демократією, низький рівень життя, проблеми у стосунках Церкви і держави. У Мексиці еліта, просякнута масонським духом, мало дбає про економічний добробут громадян, але посилено дбає, щоб постійно створювати Церкві якщо не проблеми, то бодай дискомфорт. Наркокартелі є справжніми володарями у регіонах, віддалених від столиці, перенаселена столиця захлинається від соціально-комунальних проблем, прірва між багатими та бідними постійно поглиблюється. Цікавий казус, який напряму стосується цієї латиноамериканської країни: президент Мексики не може, навіть при найсильнішому бажанні, звернутися до Папи «Ваша Святосте» чи навіть назвати його Бенедиктом – лише «пане Рацінґер» (оскільки закон забороняє офіційним особам використовувати у звертанні до представників Церкви офіційні церковні титули та імена, а лише світське звертання).

 

Мексика – перша і чи не єдина іспанська колонія, де направду нація сформувалась через активне змішування автохтонного та прийшлого населення, і це завдячуючи католицизму. У Ґвадалупі Богородиця об’явилася простому індіанському селянину, і це було розцінене колонізаторами, як небесний знак того, що індіанці такі ж люди, як і вони самі. Але поступова масонізація еліти через низку революцій і війн розколола мексиканське суспільство на багату масонізовану еліту і бідний католицький плебс. Така ситуація багато в чому законсервована Конституцією країни, і мало чим відрізняється від ситуації в інших латиноамериканських країнах. Така ситуація часто ставала джерелом державних утисків Церкви, народних бунтів та революцій, схильності до соціалізму та виникнення так званої «теології визволення».

 

На фоні такого становища мексиканські наркокартелі сприймаються частиною населення країни мало не як доброчинці народу і борці за народне щастя. Тому проголошення одним з цих картелів перемир’я на час папського візиту є дуже вдалим піар-ходом наркобаронів.

 

Така «гарна» ситуація в Мексиці, очевидно, і спонукала Папу звернутися до мексиканців зі словами надії і вказати правдивий шлях до подолання розбіжностей у мексиканському суспільстві. «Я прибув як паломник віри, надії і любові. Я хочу утвердити у вірі тих, хто вірить в Христа, додаючи їм сили та відваги, щоб оживити їх віру шляхом слухання Слова Божого, відправи Таїнств і відповідного з цим життя. Таким чином вони зможуть ділитись своєю вірою з іншими, як місіонери до братів і сестер, і діяти в суспільстві як закваска, докладаючись до співіснування в повазі і мирі, що базуватиметься на незаперечній гідності кожної людської особи, створеної Богом, і яку ніхто не має права забути чи зневажати. Ця гідність особливо виражається в основному праві на свободу релігії, в її повному значенні і цілісності», - виголосив Святійший Отець у своїй вітальній промові. Саме активні практикуючі католики є здатними стати тією закваскою, яка зможе призвести до виникнення у Мексиці справедливішого суспільства. І для нас, жителів України, це добрий дороговказ для дії.

 

Слід також відзначити, що ЗМІ, як і завжди, мало приділили уваги, якщо її й взагалі приділяли, папським промовам. Зате по цілому світі розійшлася новина: «Папа одягнув на голову сомбреро!». Так ЗМІ звели суть папського візиту до Мексики лише до одного курйозу. Четверта влада вкотре показала, що їй більше розходиться у заробляння грошей і добру забаву для своїх клієнтів, аніж у формування справедливого суспільства.

 

Візит Папи на комуністичну Кубу був очікуваний, як джерело всяких інформаційних делікатесів. Одним з таких очікувань стала й зустріч Папи з Фіделем Кастро. Очікувалось мало не прилюдне покаяння кубинського диктатора. Цікавість ЗМІ добре підігріла й заява Папи стосовно застарілості й неістинності марксистського світогляду, ще до прибуття на Кубу. Віртуальний конфлікт з поганським культом «Сантерія» додатково підігрів ситуацію. Але нічого несподіваного не сталося в часі цього візиту. Все пройшло так, як і передбачалося. Ніяких екстравагантностей ні з боку Святішого Отця, ні з боку кубинської влади не відбулося. Реакція ЗМІ скоріше нагадувала реакцію діда з відомої української приказки (Дід сподівався на обід, а піймав облизня), аніж серйозний аналіз заплутаного трикутника взаємовідносин Ватикан-Куба-США.

 

Окрім цього, й Україна в чергове вславилася на увесь католицький світ. І цього разу не самі українці, а троє збунтованих чехословаків стали причино того, що й про Україну згадалося у контексті католицтва. Не більше не менше, а Конгрегація в справах віровчення своєю Заявою провела кінцеву риску адміністративного поділу між католиками та догналівськими сектантами. Рим сказав – справу завершено. Так світ отримав уже чисто формально ще одну секту. Слід зауважити, що в українських ЗМІ ця подія не викликала жодного зацікавлення. Лише церковні та прицерковні ЗМІ подали повідомлення про цю подію та галицькі ЗМІ, яким вже цілком стало зрозумілою природа догналізму, що через інформаційну присутність Церкви, що через власні журналістські розслідування, а що й через поведінку самих догналівців, які під видом журналістів прийняли участь у прес-конференції, що відбулась у Святоюрських митрополичих палатах. Вибрик Василя Кирилича уже по завершенні прес-конференції, його агресивна спроба накинути свою «правду» журналістами була або просто проігнорована, або згадана у контексті типу «ось до чого може докотитися людина, попавши до лабет догналізму».

 

Догналівська секта, скотившись у прірву сектантства, можливо, у скорому часі стане черговим прикладом сухої відрізаної гілки. Але саме її існування і зародження ставить багато питань і перед Церквою, і перед українським суспільством. А найперше ставить питання нам самим, кожному зокрема: Чи вмію я розрізнити здорове релігійне життя від проявів сектантського бузувірства? Чи не приведе радикалізація суспільно-політичного та релігійного життя України до її дезінтеграції? Що маю я особисто чинити у такій ситуації? Догналівці потрохи відійдуть в історію, але ці питання залишаться.

 

о. Орест-Дмитро Вільчинський